У мене в автошколі не було інструктора з водіння. Тобто загалом в автошколі інструктори були – не було конкретно у мене. Бо конкретно у мене була інструкторка. Світлана. Сильно молодша за мене. Ну, бути молодшою за 50-річного учня – це багато хто вміє. Але Світлана вміла не тільки це.

 

 

Що цікаво: дві дівчини з мого автокласу, почувши, що їх, як і мене, прикріпили не до когось з інструкторів, а до інструкторки, скривилися і промовисто перезирнулися. Дівчата були гарні й не надто маленькі, але одна прошипіла до іншої: «Чого жінка може нас навчити?» Я натомість не кривився, не перезирався і не шипів, а щиро втішився. Еге ж, усі чули якісь анекдоти про блондинок за кермом (Світлана, до речі, якраз блондинка), проте я на підставі власного пасажирського досвіду вважав, що так, трапляються жінки, які іноді туплять на дорозі в незбагненний для чоловічої логіки спосіб, але загалом водійки – народ відповідальніший, а отже, безпечніший за водіїв. Вважав і далі так вважаю. Не кажучи вже про те, що чимало з них – зокрема серед моїх родичок і знайомих – водять так професійно, як мені досі й не сниться.

 

Не знаю, до яких словесних пояснень вдаються на своїх практичних заняттях інструктори-чоловіки. Світлана вдавалася до таких:

 

– Мотор – як дитина. У вас є діти?

 

– Дочка.

 

– Ви її колись годували з ложечки?

 

– Колись.

 

– І як ви її годували?

 

– Потрошку.

 

– Правильно. А що би було, якби ви влили в неї зразу цілу миску?

 

– Вдавилася б.

 

– І мотор вдавиться. Так що плавно відпускаємо педаль зчеплення, поки не намацаємо положення, в якому машина легенько затремтить, і потихеньку додаємо газку, по чуть-чуть. І не треба хапатися за кермо, як чорт за грішну душу. Уявляйте, що в руках у вас не кермо, а пташка. Засильно стиснете – задушите. Але й пильнуйте, щоб не полетіла бозна куди.

 

Я послухав – і з першої ж спроби впевнено рушив, не заглох. На третє заняття ми виїхали в місто, після двадцятого Світлана сказала, що для екзамену досить.

 

– Беріть приклад, – говорила вона дівчатам. – Старший чоловік, а навчився їздити моментально. А знаєте, чому? Бо він усю свою енергію, яка вже вона там у нього є, вкладає в їзду.

 

– А ми у що?

 

– А ви – у страх перед їздою.

 

Звісно, слухати таке було приємно. Приємно і трохи соромно, як це буває, коли тебе хвалять не зовсім заслужено. Бо, знайомлячись зі своєю інструкторкою, я чесно довів до її відома, що водити машину не вмію. Приховав однак той факт, що на різного типу мотоциклах мені, починаючи з дванадцятирічного віку, пощастило наїздитись у житті, аж ну. Не пощастило лише плавно відпускати ногою педаль зчеплення.

 

І тут найвища пора сказати кілька слів про вітчима. Чи він мене любив? Навряд. Навряд чи він узагалі когось любив, а не любити саме мене ще й мав додаткові підстави. У вітчима був видатний математичний розум – і не було ніякого іншого. Ще в нього були так звані золоті руки. Книжок він принципово не читав, розв’язував на дозвіллі складні задачки. Або майстрував. Мене його задачки не цікавили, як і станки з верстатами чи, приміром, власноручно зроблені ним численні моделі літаків. Його так само не цікавили мої літературні й музичні захоплення чи, приміром, успіхи й невдачі на футбольному полі. Про що б ми мали між собою розмовляти?

 

Тема знайшлася у згаданому – моєму – дванадцятирічному віці. Бо, крім верстатів і станків, у вітчима був мотоцикл «Урал» 1964 року випуску, підтримуваний його золотими руками в ідеальному стані. Та й сам по собі це був бездоганний мотоцикл, репараційно злизаний Ірбітським заводом з BMW.

 

І ось той «Урал» нарешті мене зацікавив. Вітчим зрадів і почав терпляче – що на нього ніяк не було схоже – вчити мене водити і не накриватися люлькою на правих поворотах. Навчив – і від тієї миті ми якийсь час взаємовигідно раділи обоє. Вітчим давав мені покататися, я, вимахуючись, катав однокласників і – згодом – однокласниць, а за це дорогою додому заїжджав у сільмаг і купував пару пляшок пива. Для вітчима, ясна річ: сам я пива тоді й не нюхав.

 

Ірбітський дублікат ще довго служив вітчиму вірою й правдою, не раз, мов старий мудрий кінь, без підказок привозячи його з чайної точно на рідне подвір’я. Навіть моя дочка встигла на ньому проїхатися. Точніше, дочка на той момент була в дружині, дружина сіла в люльку – і так я їх обох повіз на екскурсію селом.

 

Пізніше – не в сенсі після народження дочки, а після освоєння «Уралу» – я пересів на «Яву», яка остаточно позбавила мене страху перед їздою, дорожніми знаками, міліцією, а також страху дістати по морді під клубом у ворожому селі. Мотоцикл «Минск», на якому я в шістнадцять років складав іспит на права категорії А, видався мені після всього цього велосипедом з моторчиком.

 

Чому я все це приховав від Світлани? Певно, щоб вона могла ще більше пишатися своїм педагогічним талантом: навчила, мовляв, передпенсійного чайника за кілька тижнів цілком стерпно давати собі раду з механікою. Штука тільки в тому, що Світланин педагогічний талант виявився ще більшим, ніж мені здавалося. Бо на тому першому занятті – про що я дізнався вже після екзамену – вона, щоб додати мені впевненості, таки непомітно притримала педаль зчеплення.

 

 

25.09.2026