Один з чинників, чому російський диктатор Владімір Путін голосно й за кожної нагоди відмовляється від зупинки бойових дій на лінії бойового зіткнення й хоча б тимчасового примирення має міжнародний вимір. Йдеться про очікування кремлівським очільником, що незабаром в європейських країнах до влади прийдуть ультраправі партії, які заблокують військову допомогу Україні. І тоді, на його переконання, перемога в російсько-українській війні сама впаде йому до рук.
Чи має Путін рацію? Чи виправдаються його сподівання на ультраправий реванш у Європі, який гарантуватиме йому, що захід кине Україні напризволяще? Ймовірність така дійсно є але не надто висока.
Дійсно ультраправі партії в європейських країнах останнім часом б’ють рекорди популярності в соціологічних дослідженнях. Для цього є багато причин – економічні проблеми, спричинені російсько-українською війною, необхідність відмовитися від дешевших російських енергоносії і переорієнтовуватися на дорожчі, водночас загальне зростання цін на нафту й газ внаслідок розв’язаної Дональдом Трампом війни проти Ірану, а ще – періодично оголошувані главою Білого дому тарифні війни. Все це не могло не призвести до як мінімум падіння темпів економічного зростання в Європі.
У такій ситуації не могли не зрости рейтинги популістських партій як лівого, так і правого кшталту. На руку ультраправим також зіграла невирішеність проблеми імміґрації. Саме на міґрантів вони зазвичай списують економічні, соціальні й криміногенні проблеми в своїх країнах.
Як результат маємо перемогу правопопулістської партії «Альтернатива для Німеччини» вже в двох федеральних землях і соціологічне лідерство на загальнонаціональному рівні. У Франції найпопулярнішою партію стало «Національне об'єднання» Марін Ле Пен, а вона сама очолила список найрейтингішових французьких політиків. У Великій Британії така сама ситуація з партією Reform UK та її лідером Найджелом Фараджем. Схожі тенденції спостерігаємо у Нідерландах, Австрії тощо.
А в Кремлі, як то кажуть, не дурні сидять, вони відслідковують всі ці партійно-політичні тенденції в Європі й, потираючи руки, очікують, коли на Заході до влади прийдуть сили, які, як мінімум, стрімко скоротять підтримку України. Саме цей розрахунок на вигідне для Кремля переформатування Європи і є тим потужним чинником, який змушує Путіну вперто продовжувати війну, очікуючи на зоряний час. На досягнення того, що він сам для себе визначив як перемогу.
Проте проблема для Путіна полягає в тому, що час грає не на нього. Бо вибори – а отже зміна влади – у згаданих країнах відбудуться не завтра. А час тисне на російського диктатора важким тягарем, тож йому не залишається нічого іншого як спробувати прискорити процес. І він це робить так, як вміє – у стилі гібридної війни.
Наприкінці минулого тижня на щорічній конференції Військового комітету НАТО на рівні начальників генеральних штабів держав-членів, яка проходила в Копенгаґені, було обрано голову цього вищого військового органу Альянсу. Ним став 61-річний німецький чотиризірковий генерал Карстен Броєр. У першому ж інтерв’ю, яке він дав після обрання, найбільше уваги власне й приділено актуальній російській загрозі передовсім у вигляді гібридних атак.
«Ця загроза з боку Росії є реальною – і за останні місяці вона ще більше загострилася. Щодня ми в Німеччині та Європі стикаємося з гібридними атаками: російські бойові літаки в естонському повітряному просторі, дрони над територією НАТО, вибухи на військових підприємствах від Болгарії через Естонію та Словаччину аж до Італії», — бідкався генерал у розмові з кореспондентом газети Der Tagesspiegel.
Броєр впевнений, що «Росія налаштована серйозно». Він зокрема наводить як приклад інцидент на летовищі Ляйпціґа. Йдеться про спроба теракту в аеропорту з використанням дронів, навантажених вибухівкою, який, ймовірно, не вдався лише завдяки збігу щасливих обставин. Експерти й слідчі чітко встановили, що теракт готували російські диверсанти. І це, на переконання Броєра виявило «нову якість російської загрози».
Навіщо це Росії? Броєр так описав розрахунки Путіна: «Мета цих гібридних атак, цих часто замаскованих дій: випробувати нас. Росія використовує слабкі місця, спостерігає, як ми реагуємо». З іншого боку, зазначив німецький генерал, йдеться про те, «щоб збентежити нас усіх, налякати нас, посіяти сумніви щодо працездатності наших державних органів, щодо самої нашої держави, а в кінцевому підсумку – розколоти Північноатлантичний Альянс і тим самим послабити його».
«Адже Путіну йдеться про набагато більше, ніж про Україну, більше, ніж про землю, корисні копалини чи заводи. Путін прагне нового світового порядку. Він, за його власними словами, бачить себе у непримиренній боротьбі проти Заходу», — пояснив Броєр.
І тут важко сперечатися з німецьким генералом. Проте у цьому своєму обсесійному прагненні Путін допускається фаталної стратегічної помилки (не дарма аналітики давно визнали, що з Путіна поганенький стратег). Спробую пояснити, в чому ця помилка полягає.
З одного боку, Путін веде повномасштабну війну в Україні. Він не бажає ні на мить зупинятися, бо, як вже було сказано, дуже сподівається, що на Заході до влади прийдуть проросійські, на його думку, сили. А з іншого боку, він змушений без зволікань форсувати гібридну війну проти Європи для того, щоб якимось чином вже й зараз заблокувати західну допомогу Україні, яка для неї життєво необхідна.
І таким чином Путін сам себе заганяє в глухий кут. Бо праві популісти, які потенційно можуть прийти до влади в Європі мусять чітко орієнтуватися на народні настрої (ну, бо популісти). Ці політичні сили може й були б не проти стати проросійськими, особливо за щедру винагороду. Але зухвалі й майже неприховані гібридні атаки Росії руйнують цей план в зародку. Адже після означених терактів настрої в західних суспільствах стають радше проукраїнськими, й аж ніяк не проросійськими. Ну, а популістам не лишається нічого іншого, як підлаштовуватися під ці настрої. Бо одна справа, коли росіяни бомбардують далекий Київ, а зовсім інша, коли теракти кояться в Ляпціґу, Парижі чи Лондоні.
З одного боку, абсолютно не факт, що ультраправі таки прийдуть до влади в короткостроковій перспективі. Ми вже неодноразово ставали свідками того, як у Франції, Австрії чи Нідерландах, перемога, яка вже здавалася ледь не гарантованою, вислизала правопопулістам з рук в останній момент. З другого боку, Путін зробив усе для того, щоб ультраправі в російсько-українському конфлікті стали радше на бік України, ніж Росії. Приклад такого повороту ми спостерігаємо в Італії, де при владі прем’єр-міністрека Джорджа Мелоні, яка стала рішучою прихильницею України.
