Роман із драматичною, почасти детективною історією

Літературне наше «господарство» з часів недалекого минулого залишається не перечитаним, не осмисленим, не впорядкованим. На заваді «хроноснобізм» як зосередженість виключно на літературі сучасній і відсутність інтересу до минулого. Через те цікаві письменники ХХ століття залишаються напівзабутими, не відкритими наново.

Постать Романа Андріяшика стоїть осібно в літературі другої половини ХХ століття. А проте підтверджує той факт, що насправді можна було жити в Радянському Союзі, бути письменником, тобто членом Спілки радянських письменників, – і при цьому не бути письменником радянським. Звичайно, це шлях небагатьох. І, звичайно, цього не прощали.

Андріяшик увійшов у літературу тріумфально. Молодий периферійний журналіст написав роман; це було тим паче несподівано, що мовилося в тому романі про замовчувані чи кривотлумачені сторінки національної історії, про Західну Україну часів по Першій світовій війні і польську експансію в Галичині. А що оповідь була незвичною, рельєфною, не схожою ні на кого, то нова зірка на літературному небосхилі загорілася яскраво. Роман «Люди зі страху», надрукований спершу в журналі, невдовзі видали книжкою, згодом – у перекладі російською, автора прийняли до Спілки письменників.

Навіть серед того яскравого спалаху літератури, що був інспірований «відлигою» (саме коли вона вже, по суті, закінчувалася), перший роман Андріяшика вирізнявся. Цькований тоді владою Іван Дзюба, відповідаючи на питання газети «Нове життя» (Пряшів) 14 січня 1967 року, коротко характеризуючи новинки прози, відзначив як найцікавіші роман Андріяшика «Люди зі страху», збірки оповідань Григора Тютюнника «Зав’язь» та Юрія Щербака «Як на війні». Гідний ряд, і Андріяшик у ньому перший.

Щодо подальшого шляху письменника наважуюся запропонувати свою версію: вона, як мені видається, допомагає краще зрозуміти цей феномен. Перший роман ще дослівно «проскочив» під завісу хрущовської «відлиги», натомість журнальна публікація наступного, «Додому нема вороття» (1969), викликала, сказати б, певне замішання. Коли ж услід в іншому журналі – у «Прапорі», з’явився третій роман, «Полтва» (назва підземної річки у Львові), тоді з подачі найвищої ідеологічної інстанції в критиці зчинилася буря. «Андріяшика буквально лінчували. Він змушений був замовкнути не зі своєї волі», – так напише через пів століття у своїх спогадах Михайло Слабошпицький («З присмеркового дзеркала»).

Таке враження, що тогочасна офіціозна критика брала реванш за свою розгубленість при появі дебютного твору, за несанкціонований нею успіх письменника, за те, що аж у московській «Дружбі народів» хвалив роман «Люди зі страху» інший «неблагонадійний» письменник, Іван Чендей, котрий тепер і сам зазнавав критики в одній обоймі з В. Дроздом, Р. Іваничуком, Р. Федорівим. Часи кардинально змінилися. Як жартував перекладач Микола Лукаш, «Хоч як би хто хотів, Це ясно кожній миші: Часи уже не ті, А стануть ще нетіші». У Доповідній записці голови КДБ Федорчука Щербицькому зазначалося, що «роман Андріяшика "Полтва" зазнав різкої критики на сторінках радянської преси за властиві йому серйозні політичні помилки» (оригінал російською).

Критика таки справді була різкою, але ретельно приховувала, що саме її особливо роздратувало. А це була та обставина, що роман у лютневому номері за 1971 рік передрукував журнал «Сучасність», який тоді виходив у Мюнхені і отже був «ворожим». Натомість закидали авторові, серед іншого, неповноту відображення історії, зміщення деяких акцентів, «підтексти сумнівної якості», суб’єктивізм і «некомпетентність». Критик Леонід Новиченко мав смак і громив «Полтву» не так завзято, проте виговорював М. Шатилову за прихильну рецензію у «Вітчизні», за те, що той, мовляв, не звірив образи твору з історією, «з серйозними ідейно-політичними критеріями».

А початок поклала стаття в газеті «Радянська Україна» (8 грудня 1970 року) кандидата історичних наук Б. Дудикевича, яку журнал «Сучасність» передрукував «замість передмови», схарактеризувавши автора як «відомого радянського режимного діяча, колишнього активного члена КПЗУ, тепер директора Львівського філіялу Центрального музею В. Леніна». Звалася стаття Дудикевича «Чисті джерела теми в потоці суб’єктивізму» і являла собою «рознос» у кращих традиціях тієї критики ще 1930-х років, яка потім здобулася на назву голобельної.

Такий розвиток подій улягав своєрідній логіці. Адже якщо «Люди зі страху» з’явилися друком у час, коли відлига насправді вже скінчилася, хоч ми ще цього не усвідомлювали, то для появи «Полтви» просто важко було би знайти гірший час: уже здіймалася нова хвиля суворих репресій проти «українського буржуазного націоналізму» в особах чільних дисидентів-шістдесятників. А тут роман, герої якого клопочуться про підпільний український університет і в такий спосіб протистоять окупаційній полонізації Галичини, насамперед полонізації освіти. І мислячий читач міг (навіть мусив) порівняти це із сучасною йому русифікацією – теж, зрештою, по суті окупаційною!

Те, що один із позитивних героїв, Юліан, є «професійним арештантом», в умовах кінця 1960-х – початку 1970-х років радянської України теж мало сприйматися гостро, теж могло викликати мимовільні аналогії. Чи не про це виразно свідчило неприйняття роману компартійними бонзами та послужливою критикою? Роман звинувачували в ідейній двозначності, неприпустимій у радянській літературі.

Василь Стус у «Таборовому зошиті» згадує Андріяшика, характеризуючи тодішнє безчасся української літератури. Знаменно, що ці фрагменти були надруковані 1983 року, тобто ще за життя Стуса, в тій же мюнхенській «Сучасності». Стус свідчить, що в’язні дістають новинки союзної літератури («В. Бєлова, Ч. Айтматова й ін.»), натомість скрушно констатує, що в літературі українській «нема нічого абсолютно». І далі: «Талановиті автори або мовчать (як Андріяшик), або займаються бозна-чим (скажімо, Дрозд чи Шевчук)».

Вимушене мовчання Андріяшика тривало достатньо довго. Навіть і тоді, коли, як згадувалося в тій сакраментальній Доповідній записці, він, як деякі інші «ідейно незрілі» письменники, покаявся (як схиляли людей до «каяття» – нині відомо). А скандальний роман переробив, назву змінив: тепер твір звався «Думна дорога» (Рад. письменник, 1982). На додачу, тут з’явилася третя частина – у «Прапорі» друкувалися лише перші дві. Існує думка, що письменник дописав її для «нової редакції». Мені, проте, так не здається: це дуже органічне й логічне продовження, завершення твору. Тобто радше публікацію в «Прапорі» не було закінчено, вона була перепинена. І, до речі, чи не є саме це поясненням тодішньої поширеної думки, що «Полтва», мовляв, не найкращий твір письменника? Може, недосконалістю підсвідомо сприймалася незавершеність твору – саме вона бентежила? Здавалось би, йдеться ж не про якусь сиву давнину, але і в цьому випадку вже немає змоги відновити всі ланки доволі заплутаної історії тексту «Полтви».

Роман Андріяшик пройшов дослівно всі кола літературного пекла. Зате ж коли по роках вимушеного мовчання письменник зумів «переграти» систему, написавши прийнятні твори, – тоді і цей роман під іншою назвою та з відсутньою в першодрукові третьою частиною був виданий накладом, який виглядає на сьогодні просто неймовірним: 65 тисяч. А в «перебудовний» час, у 1989 році, цей же твір уже вийшов друком із первісною назвою у популярній серії «Романи та повісті», і також фантастичним тиражем: 43 800 примірників. Попереднього року роман вийшов під назвою «Марта» у російському перекладі, під однією обкладинкою зі ще одним твором автора, «Сад без листопаду».

«Написаний "густо", філософськи наснажений, публіцистично загострений», – так схарактеризував Л. Воловець роман «Думна дорога» у журналі «Жовтень» (1983, №6). При цьому ні словом не обмовився, що насправді це та ж таки скандальна «Полтва». Як не обмовився про це і М. Слабошпицький у рецензії в журналі «Дніпро» (1983, №5). Скандал за більш ніж десять років призабувся, в повітрі віяло передчуття майбутньої перебудови, а письменник втомився бути ізгоєм, хотів до читачів, у літературу. Вікіпедія незворушно повідомляє, що «ізоляція Романа Андріяшика тривала до 1976 року, але й опісля її зняття атмосфера навколо творчості письменника залишалася напруженою». Саме бажанням підтримати письменника можна пояснити й оті фігури замовчування в рецензіях, хоч якими дивними виглядають сьогодні такі літературні звичаї.

Тоді ж таки, 1983-го, у видавництві "Дніпро" вийшла книжка з двома романами Андріяшика: «Додому нема вороття» та «Люди зі страху». Саме вони, на думку деяких фахівців, і є найкращі твори автора. Якщо ж, додавши «Полтву», розглядати епічну трилогію Андріяшика як цілість – дійдемо висновку, що генеральна тема письменника – трагічна загубленість, заблуканість українців між часами, війнами, кордонами, окупаціями. Уже в роки незалежності Андріяшик знову звертається до цього у незавершеному творі «Три хрести». А значуща назва «Додому нема вороття» у контексті цілої трилогії либонь прочитується так, що далебі немає й самого дому: не існує на карті такої держави, яка була би героям батьківщиною, «домом». Гуцули в романі «Додому нема вороття» зважуються на бунт – попри те, що в них немає тилу як опертя, як безпечного простору. Саме цим, за Андріяшиком, і вирізняється наша історія у світовій, відрізняється від історії інших народів.

…Журнал «Дніпро» супроводив тоді рецензію Слабошпицького редакційним привітанням Андріяшика з 50-літтям, не забувши додати, що саме у «Дніпрі» він видрукував перший свій роман «Люди зі страху». «Роман написаний густо», – зазначав авторитетний на ті часи критик Віктор Іванисенко у своєму вступному слові. Тобто незвичну «густоту» письма цього автора було зауважено одразу, вона й надалі залишилася його неповторним карбом, його органічною відмінністю. Часом могло видатися, що герої його… занадто розумні, розмови їхні теж «густі» і незвично наснажені сенсами, котрі далеко перевершують їхнє «амплуа», їхній соціальний статус та освіту. Кого візьмуть такі сумніви, нехай прочитає мемуари Андріяшика у 7–9 номерах «Визвольного шляху» за двохтисячний рік. Побачите, що там персонажі говорять саме так, як говорять герої Андріяшикового епосу, хай і не поспіль усі. Батько письменника теж так розмовляє: бачить життя й людей зором мислителя… Мемуарні записи «Диво орхідеї. Календар долі»» дають змогу краще зрозуміти шлях неординарного митця, його особливий стиль, а ще й контекст – літературний, суспільний, побутовий: у цьому сенсі це справді «календар долі», хоч відображено в ньому, на жаль, лише перший етап тієї долі.

…Є в нетрях Ютубу фантастичний відеозапис тодішнього «квартирника» (тоді це, щоправда, так не називали, натомість на прощання невесело жартували: наговорили ми сьогодні на стільки-то років): молоді Євген Пашковський, Іван Царинний, Василь Шкляр – і двоє старших: Тарас Мельничук та Роман Андріяшик. Вони знали ціну собі – і часові, котрий достеменно не був їхнім часом. Зібратися й побути разом мали за розкіш, за «ковток свободи». Дисиденти-«відсиденти» недарма висновували, що у «малій зоні», тобто в ув’язненні, було, зрештою, по-своєму краще, ніж у зоні «великій» – духовно легше, адже там можна було віднайти однодумців, там досиджували свій термін упівці та оунівці, там були дисиденти з інших республік неозорої країни-монстра.

Химерна літературна доля цього письменника вмістила, таким чином, і цькування, і необхідність піддати текст скандального роману отому «косметичному ремонтові», і наприкінці шляху – навіть Шевченківську премію (1998 року за роман про Федьковича «Сторонець»)! Вже по смерті Андріяшика, 2004 року, в «Бібліотеці Шевченківського комітету» вийшов об’ємний том його «Вибраного»; він включає все-таки «Полтву», а не «Думну дорогу», хоч це компромісний варіант, щось середнє між першодруком і отією переробкою: адже тут всі три частини… Щоправда, ті авторські виноски-примітки, якими Андріяшик опорядив «Думну дорогу», ніби демонструючи свою «лояльність», додавши порівняно із першодруком історичні довідки та реальних історичних персонажів, – тут «заховані» в кінець тому, у «Примітки». Воно й краще: не так помітно, що ті примітки автор визивно й зухвало «приліпив» до роману!

…А той «густий», концентрований оповідний стиль давав змогу заплести, заплутати у тканину розумувань героїв алюзії та натяки, яких не зауважить або не зрозуміє не лише цензор, а й, чого доброго, читач, – хоч саме йому, читачеві, вони були адресовані. Як-от оті «комуністичні ідеали» Юліана з «Полтви». Ну зрозуміло, що це не той «комунізм», з якого, здається, вже й діти сміялися в пору, коли Андріяшик писав свій роман. Це хіба що прекрасна й нездійсненна утопія не дарма згадуваного Кампанелли…