Неабияку сенсацію викликала поява влітку 1815 р. в Галичині Араканського королевича, хоч він і не прибув з екзотичних країв на слоні, не супроводжував його пишний почет, не був убраний в золототкані шати, ані не везли за ним скринь, наповнених золотом і самоцвітами. А проте гаданий вигнанець зажив щирого прийняття у добродушної шляхти Сокальщини, котра зустріла його з розпростертими обіймами, хоч і в обдертому солдатському мундирі армії Польського королівства.
У Верхраті місцевий парох роздобув для нього селянську одежину і вказав дорогу на Львів. Пішки дістався наш принц до Добрусина, де тамтешня дідичка, пані Урбанська, взяла під свою опіку волоцюгу, який назвав себе Соломоном Юстином Бальзаміном, Араканським царевичем, пегуанським королевичем, великим князем індійським і наступником престолу.
Згадані пишномовні титули швидко засліпили господиню дому, яка такого високого гостя спорядила від ніг до голови, забезпечила каретою і прислугою. А звістка про появу в тутешніх краях настільки незвичайної особи притягла до Добрусина численний гурт околичної шляхти, що поспішала віддати королевичу свій низький уклін.
Добродушні гречкосії не тільки били чолом, але й позичали майбутньому володареві Аракану значні суми, не відаючи, що гадана його спадщина – вузька гориста смуга уздовж східного узбережжя Бенгальської затоки – не була аж таким омріяним надбанням. Бо хоч і звучало все доволі правдоподібно і кожен міг побачити Аракан і Пегу на мапі Індокитаю, але жодних монархів там уже не існувало, бо ці провінції стали колоніями Бірми.
Бальзамін тим часом радо приймав ці вияви лояльності з боку галицьких поміщиків, обіцяючи своїм кредиторам титули й ордени Божистого Провидіння, Білого Слона, Лютих Тигрів, а навіть замовив собі срібні печатки, аби видані акти набували ще більшої ваги.
Не забракло і таких, що засумнівалися в його особі. Але коли у відповідь на його листи, вислані до Ясс і Царгорода, прибули від турецького уряду двоє дебелих арнаутів (албанців) у золототканих каптанах, у завоях і поясах, за якими стриміли кинджали і сріблом оздоблені пістолі, – розлетілися останні сумніви зі шляхетських голів.
Окрім цієї почесної варти, королевича невідступно супроводжував секретар Шат-бей, який називав себе персом і володів усіма східними мовами. Хоча це ніхто не міг перевірити. Сам же принц розмовляв тільки французькою, і то досить слабенько.
Зовнішність мав він принадну. Був це молодик років двадцяти з гаком, середнього зросту, стрункий, з блідим, трохи ластатим обличчям. Тихий, лагідний, сором'язливий, він незабаром здобув собі симпатію жіноцтва, яке оточило його турботливою опікою.
У Львові араканця прийняли з неабиякою помпою, а заступник губернатора поводився з ним як з монархом. Біля дверей готелю, де він оселився, поставлено було почесну варту; на прийняттях у королевича бував увесь Львів, а один учений бернардин із найретельнішою сумлінністю записав щоденник подорожі принца, покладаючись на його власні оповіді. Бо писати королевич не вмів...
За його словами, Аракан був земним раєм, щедрим на всілякі плоди землі, а правив тією землею його батько, Давид VII Йосафат Бальзамін, який, окрім титулів Араканського царя і короля Пегу, носив ще й такі прізвиська: благословенний приятель і небіж всемогутнього Бога і Його Провидіння, брат Сонця, родич Місяця, Ранкової Зірки і всіх решта зірок, Володар морів, Великий Володар золотого палацу, Рицар срібного палацу, Король рубінових сережок, Король слонів, лютих левів, леопардів і страшного дракона.
Давид доручив виховання сина католицьким священникам, які перебували там як місіонери, а у 1811 р. вислав його через Індостан і Ісфаган до Царгорода. Метою подорожі був Париж, де володар Аракану доручив свого єдиного сина опіці Наполеона.
Принц супроводжував свого протектора в поході вглиб Росії, а під час відступу від Москви потрапив на Підляшшя. Спочатку жилося йому там непогано, але невдовзі російська влада ув'язнила його як військовополоненого й допровадила до Варшави, звідки після численних пригод йому пощастило втекти за галицький кордон.
«Ця оповідь, записана легковірним монахом з усіма, аж до дрібниць, подробицями мандрів принца, свідчить про неабиякий політ фантазії, а водночас і про неабияку вправність її автора, котрий із великою, сказати б, індійською точністю перелічує назви шляхетських домів і місцевостей у Польщі», – писав згодом історик Станіслав Шнюр-Пепловський.
У липні того ж року королевич виїхав до Любіня під Львовом, щоб поправити здоров'я, і весело провів час у товаристві тамтешніх курортників.
Тим часом борги росли, а очікувані грошові підмоги з Царгорода не надходили, як і ті мішки золота й самоцвітів з Аракану, про які стільки гарних речей наслухалися добродушні галичани. Тож не дивно, що однієї прегарної ночі син найяснішого Давида VII, Володаря лютих левів і леопардів, пропав безвісти, і більше його ніколи людське око не бачило в королівстві Галичини і Льодомерії.
Про дальшу долю Араканського королевича ходили найрізноманітніші вельми суперечливі чутки, але, дивним збігом обставин, не бракувало добрих людей, які вперто запевняли, ніби ясновельможний Соломон Юстин Бальзамін був таки справжнім спадкоємцем Араканського престолу.
Інші оповідали, що бачили його в мундирі офіцера царської гвардії в Петербурзі; ще інші торочили про заслання самозванця до Сибіру, якому нібито довели вбивство справжнього королевича і привласнити його папери.
Певне світло на подальші життєві дороги індійського королевича проливає спогад отця Алоїзія Нєдзєльського: «Року 1816-го, у лютому, з'явився у Варшаві королевич Араканський, князь індійський, прибувши зі Львова. Але що зупинився він у приватному домі, витративши у Львові гроші, то позичив у своєї господині 12 золотих, давши в заставу одежу.
Вона, визнавши її за вельми розкішну, після того, як він вийшов до міста, дала знати про нього на вартівню. Через підозру, чи не є він якимсь шпигуном, його взяли під арешт до ратуші.
Але коли переглянули пашпорт і листи австрійського цісаря, адресовані йому, і належно пересвідчилися в його високому стані, то з найпристойнішою пошаною доправили з ратуші каретою до палацу великого князя Константина; звідти він, гойно обдарований грішми, виїхав із Варшави під почесним конвоєм до Петербурга, згідно з власним уподобанням».
Натомість письменник Люціян Сємєньськиу у 1839 р. в альманасі «Ziewonia» стверджував, що цього самозваного принца ув’язнили в Замості, а звільнили лише під час Листопадового повстання. Загинув він 26 травня 1831 р. у битві з москалями під Остроленкою.
А в спогадах львівського шляхтича і письменника Людвіка Яблоновського (1810–1887), який також був шваґром Александра Фредра, маємо ще одну версію.
Він розповідає, що в однієї міщанки в Жовківськім передмісті з’явився таємничий гість. Його привітно прийняли, а за кілька днів він зізнався, що є спадкоємцем престолу короля Аракану. Служачи у штабі Наполеона, на полі бою під Лейпцигом нібито був тяжко поранений, пізніше одужав, втік зі шпиталю, а тепер, боячись Москви, скрито повертається на батьківщину. Господиня без вагань визнала його за короля і, поширивши серед близьких друзів цю благу звістку, знайшла багато вірних послідовників.
Ось він уже хрестить дітей, навіть обіцяє одружитися з донькою господині (пані Ліпської), роздає ордени Білого Слона, діамантів і перел обіцяє горщиками, відвідує бенкети на свою честь, з усмішкою приймає в дар досить значні суми. А нарешті одного прекрасного дня зникає назавжди.
Завершує свою оповідь автор так: «Я не зміг знайти жодних слідів принца Аракану в історії великої армії, але були ті, хто стверджував, що він існував, а ті, хто був ближче знайомий з ним, стверджували, що він був жидом-камердинером справжнього принца, який загинув під Лейпцигом, успадкував його документи і за їхньою допомогою визискував довірливих доти, поки під загрозою викриття не втік до Москви, звідки його заслали до Сибіру».
23.09.2026