Часто у дитячому садку ми бавилися в гру «Що дала Індія світові?» Правильна відповідь: «Нуль». Чи це означає, що нічого не дала? Тоді дитина, яка відповідає, пояснювала, що саме нуль – це початок математики. З Індії розпочалося математичне мислення людства. Я згадала цю історію про моє виховання у дитинстві, коли тримала в руках український переклад книжки Вільяма Далрімпла «Золотий шлях. Як стародавня Індія змінила світ» і думала, що це видання може мати великий потенціал для правильного розуміння Індії сьогодні в Україні.
Мрідула ГОШ,
доктор філософії, доцентка факультету міжнародних відносин
Національного університету «Києво-Могилянська академія»,
голова правління Східноєвропейського інституту розвитку
Всім відомо з підручників історії про давній Шовковий шлях між Сходом та Заходом. Тепер відомо і про «Один пояс – один шлях» – проєкт Китаю, що розвиває глобальну інфраструктуру. Проте ми не знаємо, що був ще і морський Золотий шлях. Нам відомо про арабські цифри, якими ми нібито користуємося щодня – проте достеменно не знаємо, звідки вони з'явилися, хто їх вперше розробив. Книжка «Золотий шлях. Як стародавня Індія змінила світ» дає відповіді на ці та інші питання. Важливо, що її зміст у 10 розділах долає нав’язувані сторіччями академічні, побутові та історичні стереотипи про Індію, Китай та про Схід всім пересічним людям, передусім європейцям.
Для цієї важливої роботи автор, відомий історик та публіцист Вільям Далрімпл, здійснив масштабне історико-культурне дослідження, присвячене міжцивілізаційним зв’язкам у давнину та середньовіччі. Центральною темою його пошуку є Індія та її цивілізаційний внесок, її зв'язки з сусідніми регіонами та країнами. Автор пише так:
«“Золотий шлях” має на меті підкреслити часто забуваний статус Індії як важливої економічної точки опори та цивілізаційного двигуна, що лежить в основі стародавнього та ранньосередньовічного світів і як одного з головних двигунів глобальної торгівлі та культурного обміну в ранній світовій історії, на одному рівні й не меншою мірою, ніж Китай».
Важливо відзначити, що сам автор за походженням з Шотландії, але живе і працює понад сорок років у Індії. Це той унікальний і рідкісний випадок, коли британець пише щиро, максимально об’єктивно, і підтверджує кожне слово фактами та цифрами, що виключає можливість використання історії в політичних цілях. Британським історикам писати про колишню колонію «перлину» Індію завжди важче, і їхні праці часто мали неоднозначні оцінки, хоча містили важливу інформацію.
Історіографія Індії також має свою складну еволюцію та постколоніальний проблемний політичний контекст. Авторитетні індійські історики написали чимало книжок і дослідили багато деталей своєї історії. Сьогодні серед них є фахівці різних політичних поглядів, які впливають на їхні праці. Такі реалії характерні для всіх постколоніальних країн. Історики правих поглядів здебільшого стверджують про химерні досягнення Індії, не звертаючи уваги на реальний стан справ. Історики лівих поглядів зосереджуються на соціально-економічному становищі й недостатньо висвітлюють інтелектуальні та академічні досягнення панівних еліт. Причому в обох групах є різні рівні заідеологізованості. Книжка «Золотий шлях» є водночас гідною відповіддю та викликом всіх цих груп. Вона вводить термін «індосфера» – це ті риси у культурах та побуті народів, що мають вплив ідей та практик родом з Індії. Виявляється, «Далрімпл віднайшов іншу стародавню Індію, яка була відкрита до торгівлі, толерантною, науковою, креативною та універсальною», як написав у популярній рецензії на цю книжку після її видання журнал Foreign Affairs.
Саме таку стародавню Індію хотіли бачити всі мешканці півострова Індостан в умовах сучасної глобалізації. У цій книжці – реальний внесок Індії у розвиток світу, роль Китаю, Рим як джерело золота для Індії та забутий швидкий морський маршрут до Єгипту та до Південно-Східної Азії – усі ці факти на основі потужної джерельної бази є цінним скарбом знань для людства. Слід зауважити, що є можливий ризик використання цих фактів та створення нових міфів політичними силами всередині Індії. Проте книжка Далрімпла не є бінарним дослідженням, автор тонко і чітко описує складні багаторівневі процеси симбіозу та взаємодії традиції і звичаїв, набуття місцевого колориту «привезеної» ідеї або релігійної практики. Особливо цікаво прочитати про взаємодію індуїзму та буддизму, контакти з Римською імперією, відносини Єгипту та Індії.
Відтак книжка «Золотий шлях» Вільяма Далрімпла – це як густосплетений гобелен забутого минулого Південної Азії, який є поєднанням історії, подорожних розповідей та культурного занурення. Як історична розповідь вона не просто представляє багато фактів, а пропонує набагато давніше та складніше дослідження регіону, ніж це дозволяють типові історичні тексти. Праця має за мету розкрити культурні та геополітичні течії, які охоплювали країни Південної Азії, Південно-Східної Азії протягом століть, виходячи за рамки простих дат та битв, звертаючись до життєвого досвіду народу, його міфів. Вільям Далрімпл аналізує виникнення міфів і цим спростовує усталені століттями стереотипи.
Стиль оповіді в книжці водночас ерудований та доступний, хоча іноді обтяжений деталями. Однією з найвизначніших переваг дослідження є здатність Далрімпла до яскравої розповіді story-telling. Він не просто розповідає історичні події, а занурює читача в атмосферу епох, які описує. Чи то похід стародавніми торговельними шляхами, чи то розповідь про долю зниклих імперій, його текст викликає в пам’яті місце та час з кінематографічною ясністю. Інтеграція подорожніх наративів з історичними даними збагачує їх, робить стиль розповіді безпосереднім та особистим. Зіставлення стародавніх руїн з яскравими сучасними сценами підкреслює живу безперервність, яку нечасто можна досягти в традиційних історичних дослідженнях. Моменти, коли Далрімпл описує блукання руїнами будівель чи сучасні гамірні ринки, вдихають життя в епохи, які інакше застрягли б в запилених архівах.
Відповідно, персонажі Далрімпла – як історичні постаті, так і сучасні співрозмовники – намальовані з нюансами та емпатією. Наприклад, його зображення особистостей епохи Моголів переплітає політичні інтриги з людською вразливістю, уникаючи редуктивного прославляння. Такий підхід поглиблює розуміння читачем складності багатогранної історії Південної Азії. Розкриття деталей життєвого шляху імператриці У Цзетянь, придворні інтриги у Китаї та оголошення буддизму як офіційної релігії вражатиме кожного читача.
Однак деякі уривки настільки наповнені деталями та даними, що це може злякати простих читачів, які прагнуть швидшого темпу оповіді й шукають «казки», а не історичного аналізу. Велика кількість імен, дат та культурних посилань, хоча й ретельно досліджених, іноді формує густі хащі, а не садову доріжку. Варто нагадати, що хоча це видання не є підручником історії, водночас вона не є і романом або оповіданням з вигаданими міфами або драматичними сенсаційними історіями. Це настільна книжка кожного дослідника історії стародавньої Індії в ширшому контексті. Англійською мовою розрізняють «story» та «history», але українською це одне слово «історія». Видання відповідає другому значенню слово англійською – history.
Для цього важливо було подолати усталені ідеї, що перейшли на рівень міфів. Далрімпл це робить детально й обґрунтовано. Наприклад, ось він пише про те, як з'явився термін «Шовковий шлях»:
«Натомість його винайшов лише в 1877 році прусський географ барон фон Ріхтгофен, якому, коли він займався геологічною розвідкою Китаю, доручили розробити залізничний маршрут, що з’єднував би Берлін з Пекіном, з метою створення німецьких колоній та інфраструктурних проєктів у регіоні. Цей маршрут він назвав die Seidenstraßen («Шовковий шлях») – перше вживання цього терміну»
(ст. 15 – тут і надалі наведені цитати з нумерації сторінки згідно з текстовим файлом перекладу).
Золотий шлях був морським і сприяв поширенню торгівлі, а водночас знань і культури. Приділивши особливу увагу системі передачі знань – не лише філософських думок та релігійних практик, а саме поширенню індійської математики та астрономії, – Далрімпл також розкриває загальне уявлення про арабські цифри. Він доводить, що саме Індія дала світові десяткову систему числення, поняття нуля та складні астрономічні знання, які згодом були передані через арабський світ до Європи. «У Ґваліорському форті в Індії вперше з’являється отвір у цятці, що дає символ 0, який ми використовуємо і сьогодні». Цей факт давно відомий дітям усередині Індії, проте у світі про нього не всі знають.
Надвеликі скарби університету Наланди досі не повністю вивчені. Лише десять відсотків вдалося проаналізувати, бо більшу частину зруйновано. Бібліотека Наланди була провідним і відомим місцем знань у стародавньому світі після бібліотеки в Александрії у Єгипті.
На думку Далрімпла, відбувалися дуже активні обміни та спілкування Індії з Грецією, Перською та Римською імперіями, також з країнами Центральної, Південно-Східної Азії і Китаєм. Тому глобалізація – не явище сучасності, а процес, який формувався протягом тисячоліть через рух товарів та людей: торгівлю, обмін знаннями, релігіями та технологіями. Автор доводить, що важливу роль відігравали морські торговельні маршрути через Індійський океан. Саме цей шлях він називає Золотим, і саме він був ключовим. Морськими артеріями відбувалися обміни товарами та ідеями між Сходом і Заходом. У книжці показано масштаби торгівлі між Римом та Індією: Індія отримувала значні обсяги золота, тоді як Рим – розкішні товари. Це призвело до економічного дисбалансу, але стимулювало розвиток глобальної торгівлі, яка виступає не лише економічним, а й культурним фактором. Триває інтенсивний обмін знаннями, розвиваються науки перекладу.
Під час рецензування звернула увагу на найцікавіші тези, які висуває Далрімпл на основі проведеного дослідження. Вони відкривають нам нові виміри взаємин індійської цивілізації з іншими культурами.
Наприклад, поширення літератур Індії також впливало на створення подібних Езопових байок:
«...є літературні згадки про присутність буддистів у Єгипті та Палестині. Пам’ять про одне з дипломатичних представництв Ашоки в Єгипті, можливо, зберігається в демотичній єгипетській повісті “Ластівка і море”, в якій йдеться про принца Аускі, який писав фараонові зі сходу, і яка має тісні паралелі з однією з санскритських історій Панчатантри “Пісочники”. Дійсно, рахівник, який згадується в одному з оксіринхських папірусів з середнього Єгипту, має ім’я Ашока. Деякі з Езопових байок, здається, завдячують своїм походженням буддійським Джатакам»
(cт. 58).
Не лише байки, а й буддистський чернечий рух мав вплив на єврейських єсеїв та християнських ченців, що засвідчує взаємозв’язок та обмін ідеями через місіонерів Ашоки, особливо запозичення концепції демонів або диявола.
«Деякі вчені припускають, що буддійський чернечий рух, який процвітав в Індії з 3 століття до н. е., міг мати певний вплив як на єврейських єсеїв у пустелях Юдеї вище від Червоного моря, так і на християнських ченців, які стали домінувати в пустелях Близького Сходу в пізній античності... Антоній Великий, якого традиційно вважають першим християнським ченцем і засновником християнського чернечого руху, народився в Александрії, а оселившись у пустелі, усамітнився в печері на березі Червоного моря. Це сталося невдовзі після того, як Будда з Беренісу був відправлений для поклоніння в храм Ісіди, розташований далі на узбережжі. І Александрія, і береги Червоного моря були районами, де присутність буддійських ченців явно не була рідкістю. З одного з написів ми знаємо, що Ашока відправив своїх місіонерів аж до Кирени, сучасна Лівія, близько 250 року до н. е. Зв’язок між цими двома світами тепер уже не здається чимось малоймовірним. Ідея диявола, якої не було в ранньому юдаїзмі, також може бути зобов’язана своїм походженням ідеям, що циркулюють у буддійській або маніхейській космології»
(ст. 58).
Далрімпл також пише про існування міфу про те, що сам Хома в 52 році був у Індії і там заснував християнську церкву, який століттями поширювався і донині укріпився. Дослідник вважає, що Хому (одного з братів Ісуса) ввозили як раба до Індії примусово, хоча потім він цю тезу твердо не просуває і пише:
«Незалежно від того, чи є якась історична правда в легендах про святого Хому, ранні християнські місіонери, безумовно, вели діяльність у південній Індії. Ранні церковні історики Євсевій (260–339 рр.) та Єронім (бл. 342–420 рр.), що обоє писали в Палестині, згадують візит до Александрії в 180 році делегації індійських християн, які попросили прислати їм єпископа»
(ст. 59).
Дуже цікаві тези є щодо стилю скульптур, змішаного гібридного стилю в мистецтві. Існує усталена теза істориків про те, що школа гандгара – це суміш грецького та індійського стилів, що виник після походу Олександра Македонського. Це дещо спрощене уявлення про описану гібридність – Далрімпл розширяє горизонт і чітко доводить наявність римського впливу.
«Через те що торгівля з Римом продовжувала просочуватися через нові порти Кушан та вгору по річці до долин Каракоруму, індійські релігійні ідеї, як буддійські, так і індуїстські, почали виражатися в гібридній скульптурі, яка набувала дедалі більше рис, характерних для класичної римської форми, завдяки жвавому ввезенню різноманітних римських декоративних виробів мистецтв. І регіон Гандгара найкраще тому підтвердження»
(ст. 69).
В Індії існує спрощене уявлення про те, що буддизм поширювався в Китаї та в регіоні Південно-Східної Азії через «дгармавіджай» Ашоки (місіонерські послання прийняти буддизм взамін надання захисту від імператора Ашоки). У книзі Далрімпл чітко розрізняє максимально протилежні умови появи буддизму.
«У Південній і Південно-Східній Азії саме торгівля і зростання добробуту створили ідеальні умови для раптового поширення буддизму. У Китаї, навпаки, це була війна та розруха. Падіння династії Хань у 220 р., за яким настала низка стихійних лих – голод, чума, сарана і повені – розірвали спадкоємність класичної китайської цивілізації, підірвали старі переконання і порушили впевненість у собі конфуціанської еліти, позбавили китайське суспільство переконання у власній культурній вищості»
(cт. 88).
Велику увагу приділено у книжці Сюаньцзану, китайському ченцю та вченому, який провів тривалий час в Індії, вивчав санскрит і багато першоджерел, та поверненню до індуїстських традицій під час його перебування.
«Але були й інші, менш помітні причини занепаду улюбленої віри Сюаньцзана. З моменту падіння династії Маур’їв буддизм почав втрачати привілейоване становище як найулюбленіша релігія правителів Індії на півночі Індії. Піднесення строго брагманських імператорських Ґуптів, зокрема, привело до розвитку й поширення нового типу індуїзму, заснованого на ідеях, які набудуть остаточного вигляду в писаннях Пуранах, і який був зосереджений не на ведичних жертвоприношеннях, що виконувалися на тимчасових цегляних вівтарях, а на майстерно вирізьблених зображеннях»
(ст. 98).
Далрімпл також пише про те, як зустріч короля Гаршавардгана з Сюаньцзаном дав поштовх дипломатичній ініціативі зближення Китаю з Індією.
«Перед від’їздом його викликав на дебати великий цар Гарша, влада якого в той час досягла піку. Це була не перша їхня зустріч. Коли вони зустрілися вперше, цар уважно розпитав Сюаньцзана про Китай і його правителя та здивував ченця обізнаністю зі справами за межами Гімалаїв. Ця друга зустріч, видається, розпочала велику дипломатичну ініціативу: у дальші роки Каннаудж і Чан’ань не раз відправляли посольства один до одного, кожне з яких везло караван дипломатичних подарунків, зокрема дорогоцінний саджанець дерева Бодгі з Бодг-Ґаї, який Гарша відправив як подарунок імператорові Тай-цзуну, разом з невеликою бібліотекою буддійських медичних та астрономічних текстів»
(ст. 104).
Впровадження буддизму як офіційної релігії Китаю відбулося за умов придворних інтриг жінки У Цзетянь, яка, попри її прихильність до Сюаньцзана, використала буддизм для закріплення влади під час занепаду конфуціанства.
«Для посилення своїх позицій вона звернулася до езотеричних індійських буддійських текстів на кшталт тих, які Сюаньцзан привіз із собою з Індії. Вона найняла групу буддійських учених, багато з яких були недавніми іммігрантами з Індії, щоб знайти в цих текстах стародавні пророцтва, які б показали, що захоплення влади відбулося не через манію величі однієї жінки, а насправді було важливою частиною божественного плану щодо людства»
(ст. 118).
Щодо зміни державної релігії у Китаї:
«Індійці, середньоазійські та китайські ченці, які навчалися в індійських буддійських університетах, залишалися головно рушійною силою в грандіозному проєкті імператриці У: побудувати нову буддійську “чисту землю” або Едем на території, яка раніше була конфуціанською країною»
(ст. 127).
Щодо впровадження санскриту в Південно-Східній Азії:
«Дандін переживав визначний момент у культурній історії Азії. За словами санскритолога Шелдона Поллока, “по всій материковій і приморській Південно-Східній Азії люди, які говорили радикально різними мовами, такими як мон-кхмерська і малайсько-полінезійська, і жили в абсолютно різних культурних світах, широко, раптово та надовго прийняли нову мову, санскрит, - разом з новим політичним баченням і літературною естетикою, які були невіддільні від нього”»
(ст. 137).
Щодо гармонійного сімбіозу індуїзму та буддизму наводжу наступний фрагмент:
«Всі люди вивчають брагманські писання і з великою пошаною ставляться до закону Будди. Будда та індуїстські боги пристосувалися одне до одного та часто з’являються разом у супроводі місцевих релігійних практик, таких як поклоніння предкам, церемонії родючості, поклоніння наґам та якшам та також інші духовні культи»
(ст. 147).
Як посланці королівства Паллавів з Південної Індії, Ваджрабодгі та Амогаваджра приєдналися до кола тантричних буддійських ченців у Китаї і плідно працювали з багатьма напрямами:
«З часом ця група ченців стала одними з найплідніших письменників і перекладачів в історії буддизму. Вони принесли до китайського двору нові індійські ідеї космології та реінкарнації, рецептури ліків, астрономію, гороскопічну астрологію, ритуальну магію, календарні обчислення та планетарні передбачення з Наланди, Канчіпураму Паллавів й Шрі-Ланки»
(ст. 156).
Про велич індіуїстських скульптур у Боробудурі та Ангкор-ват (вчетверо більших за Ватикан):
«Величезний комплекс у Боробудурі, одне з найбільших культурних досягнень людства, – втілення того моменту, коли архітектура Південно-Східної Азії, так би мовити, подорослішала. Він не тільки затьмарював будь-яку іншу буддійську пам’ятку, раніше зведену в Індії; він ще й надихнув цілу традицію будівництва чудових східчастих пірамід у Камбоджі. ...Цей процес із часом завершиться будівництвом не тільки найбільшого і найвеличнішого індуїстського храму з коли-небудь зведених, але й найбільшої релігійної споруди будь-якого виду, побудованої в будь-якому місці світу – Ангкор-Вату»
(ст. 161).
Важливе спостереження автора про розробки Хорезмі у його роботі «Кітаб альджебра» щодо синтезу та опрацювання індійських математичних методів:
«Основним внеском Хорезмі було поєднання теорій Евкліда з індійською математикою. Легкий, зрозумілий стиль письма та простота, з якою він пояснював складні ідеї, надихнули покоління наступних математиків і поклали початок швидкому розвиткові алгебри, геометрії та тригонометрії в ісламському світі. Індійські інновації, такі як лінійні та квадратні рівняння, геометричні розв’язки, таблиці синусів, тангенсів і котангенсів раптом стали доступними для всіх»
(ст. 203).
Далрімпл стверджує, що система університетів та аргументування під час навчання – це давні буддистські традиції, які передавалися до сучасної Європи.
«Можна було б простежити тонку лінію від буддійського методу аргументування через Ібн Сіну / Авіценну до середньовічної схоластики ранніх університетів. Якщо це так, то десь на задньому плані багатьох найважливіших ідей і аргументів, що лежать в основі середньовічної західної думки, ховається привид “Йоґачари”, улюблених буддійських текстів Сюаньцзана»
(ст. 213).
Далрімпл наводить, що Фібоначчі сам написав у своїй книзі про виникнення чисел і систем індійців:
«Книга містила перший дійсно докладний латинський опис modus Indorum, методу індійців, який, на думку Фібоначчі, перевершував навіть метод Пітагора. Вона довела до читачів індоарабську систему числення, яку прописав Хорезмі, а до нього Брагмаґупта. Ас-сифр – це всього лише переклад санскритської шун’ї, поняття порожнечі, яке Брагмаґупта вперше застосував до нуля. Це була перша в християнській Європі всеосяжна і систематична праця з алгебри, геометрії та індоарабських цифр»
(ст. 214).
Підсумок
Судячи з вищенаведеного, книга вимагає уважного читача: це не легке чтиво для відпочинку, а вдумливе, часом складне дослідження шарів історії. Ті, хто прагне ескапізму, можуть знайти її складні деталі та відданість нюансам менш приємними, ніж романістичний підхід.
Загалом «Золотий шлях» є майстерним та глибоко захопливим дослідженням Далрімпла, спонукає читачів поставити під сумнів спрощені історичні наративи та оцінити багатогранну спадщину регіону. Книжка найкраще підходить для читачів зі справжнім потягом до історії та культури – мандрівників розуму так само, як і самої дороги.
На завершення, книга Далрімпла змушує задуматися над нитками, що пов'язують минуле та сьогодення, імперію й ідентичність. Як відлуння історії формує не лише Південну Азію, а й наше ширше розуміння культурної еволюції? «Золотий шлях» спонукає нас продовжувати йти, навчатися та розмірковувати на цьому шляху.
22.09.2026