Богдан Дячишин «Роздуми про слово і кохання».
Львів: Растр-7, 2026. – 204 с.
Чергова есеїстична книжка Богдана Дячишина, як і попередні (всіх – сімнадцять), – гарна спонука до роздумів про найважливіше. У повсякденному житті, ще й у сповнену гарячкового поспіху (порожнечі, сказали б античні) нашу технізовану добу, те, найважливіше, – поза увагою. Будні, хоча мали б будити, – присипляють.
Інша річ – війна. Перед очі спливає саме те, особливої ваги, – вічне: що ж таке життя, а що – його протилежність? що любов, а що – ненависть? що думка й слово, а що – бездумність?.. що людяність, а що те, чому й назви вже не підшукати... Про це й інше, рівно важливе, – у книжці есеїв Богдана Дячишина, де збуджені, рухливі думки снують живе плетиво есеїстичного писання.
Тож, для початку, – про есей. Якщо йти від слова, то франц. «essai», «essayer» пов’язують із пізньолатинським «exagium» – вага, міра, мірка. Якщо зупинитися на нашій «мірці», побачити її, то есеї – це міркування. Навіть не «роздумування», як називають знаменитий твір Марка Аврелія, не філософські роздуми, а якщо мова про жанр – то, звісно, не статті й не нариси, що в рамках публіцистики.
Вони, ті поважні роздуми, – то, сказати б, до «скрупули» продумані й логічно між собою пов’язані думки, що ступають услід одна одній. В есеях, міркуваннях, якщо їх побачити (наша мірка – дерев’яний горнець на близько 15 кг зерна) – це щось на зразок дискурсів. Знову ж, якщо побачити це слово: discúrrere – бігати сюди-туди. У них даємо волю думці: бігає вона в межах обраної теми простором минулого чи теперішнього (частіше – минулого) від одного автора до іншого; ні часові́, ні просторові відстані тут не завадою.
Не логіка визначає напрямки того «бігання», лиш асоціації (associare – приєднувати, долучатися; socius – товариш). Перестріне якась думка подібну до себе – усміхнеться їй, потоваришує з нею («думки – немов живі й розумні істоти» – 10*) – і далі розбігаються. Вже на перших сторінках «Роздумів...» Богдана Дячишина – десятки постатей, чиї думки зацікавили автора, а всього їх, тих постатей у книжці, від Гомера й до наших сучасників, – понад 170. Зацікавили автора – він же, своєю чергою, хоче зацікавити читача (не тримати ж цікавість лише для себе).
Втім, про особливості есеїстичного письма, про те, з якою метою писана ця книжка, – сам автор: «Мої есеї – це спроба заохотити читача до мандрівки у світ книжки, до роздумів. Читання й письмо стимулюють мозок» (21). Додаймо: також і серце, щоб воно не лише билось, а й оживало.
«Спроби» – гарний, доволі точний відповідник франц. «essai». Лат. «probare» – пробувати, схвалювати, доводити. Сказавши, для прикладу, «спробую щось написати про есеї Богдана Дячишина», я тим самим зазначаю характер і свого письма. Спроба – то спроба. І цим усе сказано.
*
Варто ще й ще звернути увагу на різницю між «роздумами», врешті, й «міркуваннями», що хиляться до філософської думки, – і просто «думанням». Не кожна людина народжена для того, щоб бути філософом, але кожна – щоб бути з думкою, отже – щоб бути людиною, яка послуговується розумом, точніше, умом: роз-ум – це ум в дії (класти, брати щось на ум, а не на розум). Не може ж кожен з нас бути заглибленим у себе мислителем, як зобразив його Огюст Роден. Одна річ – жити думаючи, просто щось собі думаючи, інша – філософуючи. Тому-то, латиною: «Primum vivere, deinde philosophari» – спочатку жити, а тоді вже філософувати.
Іноді, будучи з думкою, ловимо себе на дивному запитанні, яке озвучив Богдан Дячишин у розділі «Думки й діалоги щоденні» (123): «Про що думаю, коли думаю». Людина звикає до думання і часом наче відсторонюється від думок, «живих істот» (10), що живуть мовби своїм, не залежним від того, хто думає, окремішнім життям: щось їм думається, як нам – сниться. Одне слово, неконтрольовані думки, візії.
Не зауважуємо того їхнього життя, поки не озвучимо (як одна жіночка – іншій: «Або я знаю, шо я думаю, поки не скажу?»)... Перед «очима душі», як на екрані, пропливають якісь образи, а з ними навідують нас пережиті колись настрої, мелодії – чим не «думання»?..
Автор цих рядків теж не філософ – просто любить бігати думками й теж не завжди знає, про що він думає, головно як думає, поки не напише (думки, сентенції, мають лягати не лише на папір, а й на душу); поки перед тим, ніж писати, не повизбирує, не позганяє докупи тих думок, що «крутились» у голові (як у пісні: «...чабан вівці зганяє...): лат. «cogitare», думати, – то збирати, зганяти докупи.
*
«Сон – брат смерті», – читаємо в Гомера й додаємо: бездумність – його сестра. Вона, бездумність, – в очах: очі цікаві, які в усьому бачать щось цікаве, – і знуджені в чеканні розваги, напівсонні, пущені в слуп чи просто, як руки вздовж тіла, – кудись удалину (відсутній погляд), очі, в яких лише віддзеркалюється навколишнє, чи просто порожні... очі... очі... очі...
«Скільки голів, стільки й думок», стільки й очей. Думки ж – просвічується в них (тому – «темні, як нічка, ясні, як день»)... Саме вона, думка, поєднана з чуттям (sentire, зауважмо вкотре, – це не лише думати, а й відчувати). Саме вияв душі, її світло, додає очам краси, творить красу.
Звідки ця думка?.. Звісно ж – із бесід, із книжок, із зацікавленого погляду на світ («Книжка – спосіб спілкування з живими й мертвими, наше теперішнє й майбутнє» – 19)... Мертвими, уточнимо, які живуть у збережених на папері своїх думках; вони ж, думки (згадаймо і цей важливий жанр писання), – конденсований вияв життя.
Нехіть до читання, до писання, до перебування наодинці з собою, зі словом, яке створило й творить нас, а радше з ґаджетом, – важкий знак нашої доби. Тільки-но засвітиться у книжці, бесіді чи на екрані якась звичайнісінька думка чи образ (кадр), у який треба ввійти, дихнути ним, побути в ньому, вже – «філософія», вже – «для спеціалістів», вже – небажання ступити крок у ту «філософію»...
Отож – звичайне, щоденне думання; часом – хвилинна задума; усміхнена чи сумна думка, що «влетіла» в голову, думка, за якою жаліємо потім («влетіла» – й «вилетіла»): це ж бо частинка нашого життя, яку ми не вловили, не записали – от і відлетіла в безвість із тією миттю, в якій нам щось подумалося.
*
Ось тут і розкрити б свої можливості есеїстиці. В ній же – розкута думка, яка прагне руху, зустрічі з іншими думками («подумки бесідую з авторами прочитаних книжок», 32). Есеїстиці, яка продовжує прадавній потяг людини до спілкування (не з чистої ж дошки повів свої «Спроби» Мішель Монтень). Бажання поспілкуватися чи просто поділитися якимись «дрібницями», насправді ж чимось дуже важливим, як це в бестселері адмірала Вільяма Г. Макрейвена «Застеляйте ліжко».
Згадаймо й античні діатриби (бесіди), де про поважне говорили з усмішкою, де що не думка, то живий приклад із життя, цитати з поетів, прислів’я, приказки, повчальні сміховинки, звісно ж – без наукових термінів і дефініцій... Згадаймо Епікура, Горація, врешті, й Сковороду: «Сядем собі, брате мій, сядем до бесі́ди». Саме так: «брате».
Бо що інше, як не бесіда, так ріднить людей? Проста у словах і виразах, але глибока за змістом – бесіда, пісня... «Сядем собі...» – і то не в конференційній залі, де переважно читаємо, а просто неба, де видно обрії, де третьою чи навіть першою у тій бесіді – Природа, «співавторка» античних у їхніх писаннях, співбесідниця – у роздумах... «Скільки підказала вона мені, скільки продиктувала!» – зізнається віртуоз стилоса Пліній Молодший, на перше місце ставлячи саме її, божественну Природу (його «Листи» – теж своєрідні есеї)...
Есеї – то наче етюди (малярські, музичні), які виконуємо начебто для себе, а все ж – і для когось, хто б читав, оглядав, слухав те «виконання». Писав же Марк Аврелій свій твір «До себе самого» (така оригінальна назва), але – не для себе самого. Етюди, які, в міру покращання письма, мистецтва писання, виконуємо, наче струни перебираємо, з дедалі більшою насолодою, навіть зі щастям, бо воно, щастя, – «у мисленному спілкуванні» (10).
*
Щось мусимо взяти з прочитаного, інакше – втрачений час... Втрачений або відданий лише розвагам (потрібна, звісно, як майданчики для розваг, і розважальна література); казки, до речі, давні наші казки, як і міфи, – література поважна. З есеїв – беремо найбільше, бо за поважним тут не треба шукати, не треба його «відкопувати», воно – на поверхні, в цитуваннях, у прикладах з історії давньої чи новітньої. Залишається, прочитавши, імпровізувати й собі, дати волю й своїм думкам...
Можемо піти стежками, на які вони спроваджують, можемо зупинитись на якійсь думці чи й на слові. Стисло кажучи – мандрувати, щось собі міркуючи, роздумуючи, як мандрував наш Філософ: реальними й уявними стежками світової літератури; як мандрували – Кобзар, Каменяр... Головне – відчути в тій мандрівці, у біганні думками, приємність, як відчуваємо її у ранковому біганні, руханці чи в таких модних нині гімнастичних залах.
Якщо вже зайшла мова про Івана Франка, то згадаймо чи не найважливіші, надто для нашої доби, його слова: «Я син народа, що вгору йде...» Вгору може йти не лише сильний, а передусім думаючий народ, народ, який іде, знаючи, куди йде («Ми йдемо!..» – співав Майдан).
Невипадково ж Іван Франко читав селянам, годинами читав, Гомерову «Одіссею» – поему про повернення. Повернення до своєї Ітаки – до свого кореня, до себе. Щоб на світових протягах – вистояти, не піддатися солодким звабам, що ведуть до втрати пам’яті, до знеособлення... Селяни, затамувавши подих, слухали і – бачили те, що чули («Читання... формує уяву...», 50).
Слухали, бо ця лектура – в дусі класичної вимоги: «корисне – з приємним» (utile dulci)… Приємне – пригоди Одіссея, корисне – як він повівся на сповнених пригод життєвих дорогах, які брали його на пробу. Від чого тікав, чого прагнув. Тікав – від зваб. Прагнув – повернення в найглибшому сенсі цього слова. Повернення до своєї Ітаки, до себе, випробуваного на прив’язаність до свого, рідного, родового.
«Слова повчають, приклади – поривають», – казали римляни. Гомерова «Одіссея» з уст Франка селянам – це приклад, який пориває: саме такою мала б бути «масова» культура, «масова» література, щоби вести читача чи глядача «вгору», а не лише, потураючи його смакам, не спонукаючи до руху, – розважати.
*
Читання есеїстики – теж вибіркове: кожному у світі думок щось своє до вподоби. Найцікавішими для автора цих рядків видаються зустрічі думок. Що ж бо важливіше і приємніше, аніж зустріч, та ще й думок, навіть тих, поміж якими – тисячоліття?.. Таких зустрічей у «Роздумах...» Богдана Дячишина, звісно ж, немало. «На стелі бібліотеки конгресу США вражають слова поета Поупа: "Порядок – перший закон небес"». Далі автор розмірковує: «Тисячі людей проходять під ними, хтось, може, читає їх, але чи розуміє...» Додаймо: чи бачить, що стоїть за цими словами, чи відчуває?..
Зустрілися на тій стелі дві думки, між якими – ледь не три тисячоліття: «Порядок – ось що найкраще / Для умирущих людей, а найгірше – то непорядок», – голос Гесіода. Тут же – й третя до товариства, Овідієва, з «Метаморфоз», про порядок, лад, що наступив після безладу (хаосу). І зазорів цей лад, ця ладність (краса) світу, «квіткою» тієї будови – зверненим до небесних зір обличчям думаючої людини... Недумаюча (продовжимо думку) – псуватиме цю ладність, вибиватиметься з гармонії, краси великого Космосу...
Або ще (такі зустрічі – чи не в кожному цитуванні): «Мудра природа надійно скрила прийдешнє...» (Володимир Перхач – у «Роздумах»). У Горація: «Чорною хмарою скрив од нас прийдешнє бог (= природа) передбачливий» (prudens»)... Хіба не зустріч?.. І хіба не веде вона до подальших зустрічей, надто коли дочитаємо думку Володимира Перхача до кінця: «...і зробила людину смертною... щоб продовжилась вона у вічності – щоб стала безсмертною». І хіба не майне думка знову ж до Одіссея, який відмовився від дарованого йому безсмертя?.. А звідси – до Евріпіда: «Хтозна, чи те, що називаємо життям, не є смертю, а що смертю вважаємо, – життям»...
Зустрічі думок. Але – й образів: «Душа на вітрі, це вітрило біле, / розгорнене супроти бур...» (цитата з поезії Любомира Сеника, 9). І вже наша думка – при своїй «родичці»: «І мій дух мов вітрило її / Подих в себе вбирає»... Від Франка – й до Сковороди: «Чолнок мой бури вихр шатает...» Від нього – до Сенеки: яким же те вітрило мусить бути бездоганно білим, «без жодної пляминки» (душа у Сенеки – найчистіший, найпрозоріший посуд, який дає нам таке ж ясне й чисте бачення світу)... Прагнення чистоти того «посуду» – серця, бо лише в ньому (знову наш мандрівний Філософ), чистому, може селитися мудрість...
Який іще жанр, окрім есеїв, дає нам змогу зрозуміти такий глибокий і такий для літературознавства надважливий вислів Сенеки: «Все, гарно сказане, стає моїм»?.. «Моїм» – тобто за-своєним, а не за-позиченим. Допомагає зрозуміти й те «omnia», спільне надбання, з якого висновуємо своє (proprium). Що більше в нас того спільного, то більше можливостей на те своє, свіже, гарно сказане.
Звідси – й повага античних до попередників, їхня скромність. Звідси Франкова повага – до них, а скромність – стосовно себе: «Я не геній, синку любий...» або: «Я є мужик...» Саме мужик: автор «Мойсея» хоч і веде народ, та не вирізняє себе з-між загалу, не називає себе мужем, що вивищується над усіма іншими («Я б мужів з вас повиводив...»)
*
Важливо, наголошували античні, йдучи, тим паче бігаючи, зупинитись, озирнутись на пройдене. На чому зупинимося, читаючи «Роздуми...» Богдана Дячишина? – Кожен на чомусь своєму. А всі, вже напевно, – на таких поняттях, як «любов» («кохання»), що на обкладинці, «щастя», «слово», «думка»...
Найкоротше, як не дивно, зупинимося на любові. Бо що ж іще додамо до вислову Емілі Дікінсон: «Любов – це все. І це все, що ми знаємо про неї» (103)? Хіба що, для усмішки, – наше, народне: «Ту мудрим не будеш»...
А втім, любов – це і є мудрість, мудрість у слові, бо їх поєднує серце: «Ой вийди, вийди́, серце-дівчино, / Та промов до мене слово» («думки серця», «думки пам’яті» часто звучать у «Роздумах...»). В усьому, на самій вершині, – краса, «Божа краса», яка й веде до всеохопної, що й у дрібному листочку (79), Божої любові, любові до Бога.
До речі, боятися маємо не Бога («Бійся Бога!»), а себе, чогось такого в собі, що суперечить Божій любові до нас і нашій – до Бога... Не лише боятись, а й боротися з тим «щось», очищувати від нього, як від накипу, серце, інакше – ні мудрість, ні краса, ані любов не зможуть селитись у ньому, нечистому (так про мудрість – Сковорода).
Щастя – це бути в гармонії з великим Цілим, прагнути її, боротися за неї, вибиватись із хаосу (його бачимо й у нашу добу) – до світла. Мутний потік інформацій, вже й не потік, а лавина (11), хворобливе багатослів’я, що заполонює, знеособлює, – це і є компоненти цього хаосу, що поза нами й у нас самих, «смутнооких». Це і є неповага до слова, безвідповідальне до нього ставлення.
Кожна людина, в які науки чи ремесла її не привів би розум чи випадок, покликана бути автором, тобто – примножувачем того, що суголосне тій високій світовій гармонії... У цьому, певно, й життя, весь його сенс.
Слово... незбагненна таїна енергії слова... Слово, яке чуємо (тому Шевченко й акцентує: «слова та голос...»), отже – й серцем одразу сприймаємо. Слово в античних завжди звучало (пізніше – читали подумки).
Але ж одна річ – чути слово, інша – бачити його на папері, тому й у згаданій пісні такий акцент: «...та промов до мене слово»... Чи не найважливіша ознака цивілізації – культура мовлення: що мовимо і як мовимо; що пишемо і як пишемо... Як ми пишемо, бо стиль – це людина, а не як, замість нас, пише штучний інтелект. У вислові «Життя коротке, але довга штука» мова не про штучне – про живе.
*
У «Роздумах...» Богдана Дячишина нерідко звучать риторичні запитання, що пожвавлює розмову автора з читачем. Чи не найважливіше з цих запитань, що знову ж таки пов’язане з любов’ю: «Чи не втратило людство здатність любити?» (56). Можна б попередити це запитання ще одним, риторичним: «Чи не втратило людство здатність бачити і відчувати красу?»...
Її ж, красу, польський (українського кореня) мислитель і маляр Юрій Новосельський справедливо ставить навіть над добром... Тож саме краса мала б урятувати світ, який і за назвою є світлом, порядком, красою – космосом.
А з цитованих запитань чи не найцікавіше – з поезії Богдана Чепурка: «Залиш таємному те, що навіки тайне, / Бо й що було б, якби ти все пізнав?» А й справді: де цей найдальший горизонт подій (якщо латиною – то словами Горація: «ultima linea rerum», остання межа всього, тобто смерть), де ця межа, поза яку смертній людині зазирати вже негоже (nefas)?..
І дійсно: що було б, «якби ти все пізнав»?.. Справді, що було б? Тому-то давній грек не настановчо, а з іронічною, сказати б, передбачливою усмішкою сказав: «Пізнай себе»... Адже пізнати себе – це пізнати Вічність, яку «носимо в душі».
Вічність, постачальниця нашого життєвого часу, справді «вчить нас мислити» (71), але й – відчувати страх («А вічність є страшна» – в Антонича; Франка: «Мов планета блудна я лечу / В таємничу безодню...», Паскаля, інших мислителів)... страх Божий... Чи той страх, саме Божий страх, трепет (поставмо й собі питання), не сигналізує ту межу, поза яку людській думці, мов живій істоті, вже лячно, та й негоже, зазирати?..
А ще у «Роздумах...» чимало закликів, спонукань, що теж тісно в’яжуть автора з читачем: «Читаймо!», «Вчімося!», «Будьмо дітьми в духовному житті!»... Серед них – і найтепліший, який так солодко, а водночас і так боляче торкнувся серця: «Читаймо вечорами вголос своїм дітям...» (19). Що тут сказати?.. Боляче – бо «минулося...» Минулися ті вечори з живим голосом – у світ(л)і книжок... Не вернуться... Бо ми – вже не такі...
*
Можна б до цих закликів додати ще один, латиною, усім відомий заклик «Gaudeamus», Радіймо! Заклик із пісні, що стала студентським гимном, пісні середньовічних співців-ваґантів, для яких пісня і свобода – понад усе. «Але як це, – здивуємося, – радіти... під час війни, ще й такої?»
Радість – це не перелітна, десь за чаркою, бездумна гучна веселість чи втіха; це – стан душі, світлий її стан. Справжня радість, уточнював Сенека, – це річ сувора (severa). Хто збройно протистоїть темряві, має протистояти їй хай із гнівом у серці – але світлою душею. Мужність – це і суворість, і світло, і ніжність, тонкі, що в пісні, струни: «Пиймо, друзі, грай, музико...»
Джерелом ваґантської радості – не так подаване в гомінкій таберні вино, як думка. Вільна від усяких академічних приписів, ні від кого не залежна, п’янка хіба що від щастя, що є саме такою – усміхненою, самоіронічною, непокірною, вільною думкою... Велике, улюблене поле для бігання ваґантських думок – терени античності. Улюблений їхній поет – Горацій, чий заклик, уже й наказ, діє й сьогодні: «Sápere aude» – Зважся на свою думку!
«Нумо до праці, брати!» – чуємо голос Бориса Грінченка. А поперед дії, поперед праці – думка (120). Тож можемо й так озвучити цей заклик: «Нумо до думки, брати!»
Можна б і від інших думок і цитат, що в «Роздумах...» Богдана Дячишина, снувати й далі, з «чужого» – «своє» щось, нове, свіже. Та повернімося до початку книжки, до «Переднього слова», де в епіграфі – рядки Миколи Петренка, одного з тих (вони – в книзі Богдана Дячишина), хто, відійшовши фізично, з нами у своїй духовній поставі: «Хіба не диво – квітка і бджола, / Мозольний труд, в якому зріє колос?»
*
Подив – початок творчості, взагалі життя. Не пригасатиме він у тих, хто за шкільною і студентською лавою, – значить, наше майбутнє світитиме нам.
Бачитимемо у слові «культура» образ плуга, відчуватимемо щоденно його вагу, сіятимемо «любов меж людьми» (Шевченко), будемо йти зі своїм народом «вгору» (Франко) – значить, щастя, справжнє людське щастя, усміхнеться нам...
_________________
* Тут і далі подаємо сторінки «Роздумів про слово і кохання» » Богдана Дячишина.
21.09.2026