В липні 2022 року я опублікував на «Збручі» колонку «Голуба Росія» з нагоди появи в Росії проєкту лицемірного закону про «традіціонниє ценності», який волав про якусь чисту і непорочну Московію. З тих пір минуло кілька років, війна триває, закон того ж року прийняли, ЛГБТ заборонили. А традиційні цінності залишилися «в умі» і в фантазіях Путіна та Лаврова.
Якось так збіглося, що днями, читаючи твори Паоло Пазоліні, поета і кінорежисера світової слави (безвідносно до того, що він належав до ЛГБТ), натрапив я на його есей про російського письменника Фйодора Сологуба (1863–1927), де він дуже хвалив скандальний роман «Дрібний біс» про вчителя-садиста. Мене тут пройняло, що в Італії переклали навіть такого не надто популярного в наш час, а подекуди й забутого письменника. Його роман за життя Пазоліні видавався в Росії лише раз.
Власне я й читав його у виданні 1958 р. ще замолоду. Цей роман вартий уваги, щоб переконатися, які саме традиційні цінності переважали в Росії, закладені ще «Домостроєм». Сологуб фактично описав себе, адже теж був учителем. А російська педагогіка того часу зводилася до регулярного лупцювання учнів. Одного разу, коли він в негоду пізнього вечора вирішив не йти до свого учня, «маменька очень рассердилась и пребольно высекла меня розгами, после чего я уже не смел упрямиться и пошел босой. Пришел я к Сабурову в плохом настроении, припомнил все его неисправности и наказал розгами очень крепко, а тетке, у которой он живет, дал две пощечины за потворство и строго приказал сечь почаще».
Зазначу, що матінка шмагала різкою 29-річного хлопуня! І саме того ж 1891 р. він написав віршика, в якому зобразив зокрема побут у школах-інтернатах:
Наши мальчики любят друг друга так страстно,
Что совместно и спят;
Разгонять их по койкам, ей-Богу, напрасно;
Пусть слегка пошалят:
Ведь ребенка они не родят,
Значит, вместе им спать не опасно.
Сповідники російських традиційних цінностей завше підкреслюють, що усілякі збочення «ввезені нам із закордону» (В. Распутін).
А однак історики мали іншу версію. С. Соловйов писав: «Ніде, ні на Сході, ні на Заході, не дивилися так легко, як в Росії, на цей мерзотний, протиприродний гріх».
Лише в 1832 р. становище змінилося. Новий карний кодекс, складений за німецьким зразком, містив параграф, за яким мужолозтво карали втратою усіх прав і засиланням на Сибір.
Але насправді все було не так просто. Складнощі почалися вже при визначенні злочину. Згідно з коментарем юриста Ніколая Нехлюдова (1876 р.), гомосексуалізм важко визначити, бо закон звучить дивно: «в общепринятом смысле под ним понимается: употребление мужчиною лица же мужского пола в задний проход... Посему никакие остальные половые бесстыдства под действие 995 статьи подводиться не могут».
В енциклопедії Брокгауза-Ефрона читаємо, що «попытки обвинить кого-либо в гомосексуальных действиях, но не в совершении анальной половой связи, русским судом не признаются».
Інакше кажучи, покарати можна лише якщо є покази свідків і речові докази. В результаті не було жодного судового процесу за усе ХІХ ст., жертвою якого стала б якась більш-менш відома особа.
Впливовий реакційний діяч, видавець газети «Гражданин» князь Владімір Мєщєрскій (1839–1914), якого Владімір Соловйов назвав «Содома князь и гражданин Гоморры», не тільки не приховував своїх нахилів, але й відкрито роздавав своїм фаворитам високі пости. Він був близьким другом старшого сина Алєксандра II, спадкоємця престолу цесаревича Ніколая. Напередодні одруження з данською принцесою Даґмар Ніколай застрілився. Причиною самогубства була нехіть до жінок і небажання розірвати любовний зв'язок з Мєщєрскім, як вимагали його батьки.
Чого варті були хвалені традиційні цінності, свідчить той факт, що навіть «православный духовный писатель и историк церкви, паломник и путешественник; драматург, поэт» Андрєй Муравйов (1806–1874), який останні 8 років жив у Києві біля Андріївської церкви, був постійним об'єктом епіграм і атак ліберальної преси. Н. Добролюбов у 1859 р. публічно засуджував сексуальні схильності А. Муравйова, духовність якого проявилася у виселенні борделів з Андріївського узвозу.
Один з сучасників царя Алєксандра ІІІ свідчив, що ганебному збоченню віддавалося багато відомих людей Петербурга: актори, письменники, музиканти, великі князі. Їхні імена були у всіх на устах, а чимало хто й афішував свій спосіб життя. Скандали тривали безперервно, але до суду зазвичай не доходили. А цар обмежувався зрідка відставками окремих офіцерів, дії яких набували надто широкого розголосу.
У ті часи було принаймні сім Великих князів-гомосексуалістів. На вершині «гомосексуальної піраміди» стояв Великий князь Сєрґєй Алєксандровіч, син Алєксандра II і дядько Ніколая II, убитий терористом у 1905 р. Він регулярно з’являвся у театрі й інших публічних місцях з черговим коханцем і навіть заснував у столиці закритий клуб. Всезнаюча генеральша А. Богдановіч записала у своєму щоденнику: «Сєрґєй Алєксандровіч живе зі своїм ад'ютантом Мартиновим», а дружині пропонував не раз вибрати собі коханця зі свого оточення. У французькій газеті було навіть надруковано, «що приїхав до Парижу великий князь Серж зі своєю коханкою паном таким-то». Інший сучасник згадує, що Сєрґєй Алєксандровіч «более всего славен был своими противоестественными наклонностями, расстроившими его семейную жизнь и сотворившими служебные карьеры окружавших его адъютантов».
Родичів-гомосексуалістів мала не лише царська сім'я, але й чимало знатних сімей російського суспільства. У спогадах Владіміра Набокова про дитинство в Росії читаємо, що у його батька й матері було по одному братові-гомосексуалістові. Такого ж брата мав і сам Набоков (це Сєрґєй Набоков, який жив в Австрії зі своїм коханцем і загинув у німецькому концтаборі).
Юність Льва Толстого минула в інтенсивній гетеросексуальній розпусті, в чому він постійно каявся. А в щоденнику звірявся в тому, що насправді ніколи не любив жінок. Одне сильне почуття, схоже на кохання, він відчув лише в 13 років до покоївки, яка була товстункою, хоч і з дуже гарним личком. Зате він дуже часто закохувався в чоловіків.
Іван Тургенєв, який вів дуже бурхливе сексуальне життя, не цурався інцесту і переспав не лише зі своїми близькими родичками, але й тривалий час жив зі своєю незаконнонародженою донькою, яка мала пишні форми.
Співмешканець і коханець Чайковського поет А. Апухтін (1841–1893), відомий не тільки своїми віршами, але й неймовірною огрядністю, ніколи не соромився своєї схильності. Антон Чехов дивувався з того, як Апухтін, який ніколи не мав стосунків з жінками, міг так переконливо писати вірші про любов і пристрасть.
Про «амбівалентність російського характеру як спадщину душевного життя первісної людини, що збереглася у росіян краще і в доступнішому вигляді, ніж у інших народів», писав Фройд. Саме він виявив приховану бісексуальність у Достоєвського. У «Неточці Незвановій» Достоєвський зобразив лесбійський роман двох дівчат-підлітків, а в «Записках з мертвого дому» завуальовано описав гомосексуалізм серед каторжників.
Знаменитістю у всьому світі був дослідник і натураліст Ніколай Пржевальский (1839–1888). Написана Дональдом Рейфілдом його біографія свідчить про те, що в кожну його експедицію включався компаньйон-коханець у віці від 16 до 22 років.
Повстання, що охопило усю країну влітку 1905 р., змусило Ніколая II видати маніфест, який ліквідовував цензуру. Після цього з'явилися численні твори письменників і художників – гомосексуалістів і лесбіянок, які в нових свободах побачили шанс чесно показати і навіть утвердити свій стиль життя.
Проте не лише знаменитості вдавалися до одностатевої любові – сірі армійські будні, казармове життя і особливо служба у флоті також сприяли тому, що гомосексуальність стала надбанням «широких народних мас». На кораблі, в далекому плаванні, боцман викликав молоденького матроса і сумно казав: «Пора тобі, братику, міняти робу». Але разом із робою матросик міняв і свою статеву орієнтацію.
Один з афоризмів Кузьми Пруткова про армійські звичаї звучить так: «Кто не брезгает солдатской задницей, тому и фланговый служит племянницей».
Традиційно гомосексуальними зонами залишалися в'язниці і каторга. Професор М. Гернет в «Нарисах тюремної психології» на поч. XX ст. писав: «Але головне зло в'язниці – протиприродна розпуста в усіх її видах. У загальних камерах розвинена педерастія у формі парного співжиття на кшталт шлюбного і в формі проституції».
У літературі поява лесбіянок і гомосексуалістів була відображена в романі «Девятидесятники» А. Амфітеатрова (1862–1938), опублікованому 1911 року. В основному з гомосексуалістів складалася знаменита група «Світ мистецтва», очолювана Сєрґєєм Дяґілєвим, який в 1899 р. заснував журнал, що змінив погляди росіян на свою культурну спадщину. Цей журнал Дягілєв видавав спільно зі своїм двоюрідним братом і коханцем Дмитром Філософовим. Після розриву з ним Дяґілєв знайшов нового коханця Вацлава Ніжинського – видатного танцівника, чиї успіхи у балеті вплинули на розвиток цього мистецтва у світовому масштабі.
Однак у країні, де святою стала бомжиха Матрьона Масковская, про ці традиційні цінності воліють мовчати.
16.09.2026