Європа – це не тільки Рим. На півночі та сході, за Альпійськими хребтами й Карпатами, жили інші, хоча й менш цивілізовані народи. Що далі від Середземномор’я, то дикішими вони були і то менше про них інформації. До періоду між ІІІ і І ст. до Р.Х. майже немає письмових згадок, які б освітили темряву і морок їхньої історії. Джерелами відомостей про них є стародавні латинські тексти й сучасна археологія, тож ми знаємо, що то була розсіяна по висілках і селах людність, яка займалася рільництвом, скотарством, полюванням і рибальством: строката маса примітивних етнічних держав і племінних конфедерацій, кожна на свій кшталт, де першу скрипку грала сільська аристократія. Все дуже просто: чия сила, того й правда, із радше кельтським культурним відтінком і войовничої натури, де часто-густо грабували й робили западло сусідам, нерідкими були й великі переселення напівкочових народів, яких на пошук кращих земель штовхали голод чи жадібність, що тягло за собою конфлікти, поневолення, різню та інші милі суспільні заведенції тієї епохи. З усього цього потроху викувався новий триб життя, і близько ІІ ст. до Р.Х. почали входити в моду опідуми (слово, що прийшло до нас з латини) і фірекшанцен (що німецькою означає квадратні земляні укріплення), тобто укріплені городища, де оброблялися метали, процвітали ремесла і ходила монета. А ще десь на ту пору на зміну владі споконвічних рад старійшин прийшли невеличкі монархії королів чи корольків, які заправляли всім рішучіше та ефективніше (зазвичай владу захоплював найбільший у племені покидьок) – настільки, що деякі з цих народів, ті, що південніші, почали задиратися з потужним Римом (то вторгнусь, то ні), поклавши початок жвавому періоду замирень і прикордонних воєн, чвар, важкого сусідства і непостійних союзів. Але по-справжньому панораму варварської Європи (чи чужинецької, за давнім грецьким уявленням, яку тепер розглядали через римську оптику) змінило велике нашестя кімврів і тевтонів: навальний міграційний рух на зламі ІІ і І ст. до Р.Х., який, імовірно, взяв свій початок у сучасній Данії та на півночі Німеччини (на думку історика Плутарха, слово кімвр означало бандит – і приблизно так їх і сприймали). Сотні тисяч людей, включно з жінками та дітьми, посунули на захід і південь у пошуках земель – услід за дикими войовничими ватагами, які грабували все, що лишалось непорушним, і вбивали чи поневолювали те, що рухалось; до них – нема злого, щоб на добре не вийшло – долучалися інші етнічні групи з тих земель, по яких вони проходили, стираючи все на порох. Ці північні напасники мали біляве волосся і сині очі, вдягалися в шкури, а їхній життєвий уклад був доволі примітивний: поки жінки дбали про дім, поле й худобу, чоловіки йшли на полювання, на війну або займалися найбільш потрібним у такого войовничого, як вони, народу ремеслом – ковальством, тобто виготовленням мечів, списів та наконечників для стріл (недарма в Німеччині сьогодні так часто зустрічається прізвище Шмідт, пов'язане зі словом "schmied", тобто коваль). У тих фацетів не було королів, та вони й не були їм потрібні, адже їхня система правління була виборною і не передавалася у спадок – грубо кажучи, це було щось схоже на нинішнього президента республіки. Їхні боги (Тор, Фрея та інші) не мали нічого спільного з грецькими чи римськими богами: то були такі ж грубі божества, як ті, хто їм поклонявся, а найкрутішим, звісно, був бог війни, який звався Воден чи Одін і жив у небесному палаці, що називався Вальгалла, куди відходили, врізавши дуба, хоробрі чоловіки (і гадаю, жінки, хоча доказів цьому немає). І таким робом під впливом цих людей за сотню років до Різдва Христового поступово окреслилися народи неримської Західної Європи: кімври та тевтони, від яких нікому не було життя (доки римський полководець Марій не задав їм чосу в битвах при Аквах Секстієвих і Верцеллах), германці у верхній течії Рейну, галли на території сучасної Франції, кельтібери в Іспанії, белги в Бельгії, гельвети там, де нині Швейцарія… Військовик, політик та історик Юлій Цезар (про якого ми поговоримо в належний час) невдовзі опише їх у своїх «Нотатках про війну з галлами». Кажу ж вам, варвари. Кордони усе ще республіканського Риму досі були невизначені, але в ньому починало відбуватися щось дивне, назрівала громадянська війна. Саме там, поки те і се, вирішуватиметься майбутнє Європи, на підході захопливі епізоди. Тож не пропустіть наступний.
(Далі буде)
Arturo Pérez-Reverte
Переклала Галина Грабовська
15.09.2026