«Ну що б, здавалося, слова...» Не можемо надивуватися глибині тих Кобзаревих слів – про слово. Так і я, глянувши на запрошення МІОКу на урочисту церемонію вручення Почесної відзнаки Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою «Золоте древо українства» родині Данилишиних (Аргентина) – дивуюсь та й не перестану дивуватися...
Древо... Саме так, древо: глиби́ни віків... подув одвічного вітру, що восени несе на своїх крилах «покоління» листків, щоб і з новою весною збадьорити душу «коротковічного» люду новим зеленим шумом... «Слова та голос – більш нічого»... А ще – той вітер. Вітер схвильованого повітря... вітер, що гортає сторінки нашої стражденної, але такої героїчної історії.
Золоте древо... золотий вік, коли той метал ще був під землею, зате так багато було золота душі... Та настав час, коли і він, добутий з-під землі, засяяв під сонцем. Він, той сяйливий, благородний метал, до якого з таким хижим блиском в очах потяглися неблагородні, неситі.
Українство... У-країна... країна, яка в нас, у нашій душі, де б не були ми, у-країнці. Україна – як видиво живе, яке з таким трепетом малюємо в своїй у-яві, коли ми – поза нею.
Про що говоримо словами, те, мовби зоровим підсумком, – на почесній відзнаці: в її, наче сонячній, округлості – розгалужене, з часових глибин, древо. З химерної графіки того розгалуження проступає наш тризуб... Земля, повітря, море... Велична постава світу.
У тому світі – й Україна, яка своєю Божою красою, отже любов’ю сповнює серця своїх синів і дочок – українців. Україна, яка вчить шанувати й «чуже». Україна, яка, словами цвітки дрібної, хоче «згорнути весь світ до себе». Згорнути – любов’ю, великою любов’ю свого серця, а не грубою, дикунською силою...
Яка ж велика відповідальність дітей України, її синів і дочок, що в тих світових розгалуженнях нашого родового древа!.. Надто у важкі для нас часи, коли хочемо привернути до себе увагу світу. Увагу тих людей, які люблять своє, отже й поєднані з нами тим святим почуттям – любові до свого, рідного...
*
Родина, рід, нарід, покоління... «Духом великий Тідіде, навіщо про рід мій питаєш?.. (герой Гомерової «Іліади» – до іншого героя). А далі – образ першого в європейській літературі вселюдського світового древа, перша, така глибока і зворушлива, філософська рефлексія: «Наче те листя дерев – отак і людські покоління...»
Через віки – голос «останнього римлянина» Боеція: «Весь земнородний люд – із єдиного кореня вийшов.... Якщо у початках / Роду людського – Бог, то хто з нас не благородний? / Тільки той, хто рід свій ганьбить, до лихого поквапний»...
Корінь єдиний, родові дерева – споріднені. Ріднить їх – глибока любов до свого. І лише через цю любов до свого можемо прийти до пошани чужого, а відтак – і до любові.
«Я люблю Україну», – чую голос корінної британки Віри Річ, перекладачки творів Шевченка, Франка, Лесі Українки, голос, що прозвучав у стінах Франкового університету у Львові (дорогу гостю, таки у Дзеркальній залі, вдягли у вишиванку). Чи не в кожного з присутніх при тих її словах забриніла сльоза. В ній – свідчення невимовної вдячності і любові...
*
Не забувається та, вже далека в часі, весняна зустріч із Вірою Річ. Назавжди залишиться в пам’яті й ця, осіння, – з представниками родини Данилишиних, що відбулась у стінах Актової зали Львівської політехніки 11 вересня 2026 року. Зустріч, яка, певно, спонукала присутніх знову задуматися над тим, що ж то за таку силу має рідна земля (solum natale), яка притягає, тягне нас, коли її полишаємо...
Здогадуємося: серце! саме воно, серце, частку якого залишаємо там, де батьківська хата, рідні пороги, могили предків. Воно, серце, якщо, приєднуючись до молитовних слів нашого Кобзаря, ми і жили ним, і живемо, й своїм нащадкам заповідаємо – «серцем жити». І то – в нинішню споживацьку, технізовану, розгонисту добу, коли так багато говоримо й пишемо про розум, інтелект, тепер уже й штучний, про його подальше вдосконалення, а так мало – про душу, про мудрість, про людину взагалі, про відродження і поглиблення того, що називаємо людяністю, гуманністю.
*
Про все це, що торкається не так розуму, як серця, й було мовлено під час Урочистої церемонії вручення Почесної відзнаки МІОКу (автор дизайну відзнаки – Юрій Крукевич) представнику високодостойної родини Данилишиних – Юрієві Данилишину, голові УКТ «Просвіта» в Аргентині, віцепрезиденту Світового конгресу українців, а також присутнім дистанційно Романові Данилишину, директору школи при УКТ «Просвіта» в Аргентині, та третьому братові Володимиру.
Якщо одним лише словом охопити великі заслуги родини Данилишиних перед Україною як у минулому, в роки виборювання Незалежності, так і тепер, «во врямя люте», то це слово – «Просвіта». Слово, яке діє. Дія, результатом якої – світло, в якому постає правда. Тут, у далекій Аргентині, – правда про Україну, про її народ, про його волелюбний, гартований у боях за свободу Франковий дух і пісенну Кобзареву душу.
Третє покоління, починаючи від Михайла Данилишина, який залишив рідний край наприкінці двадцятих років минулого століття, задіяне в тій благородній для всього нашого роду дії – у просвітницькій праці. Так важливій тепер, коли в такій разючості, перед очима світу, розгорнулася боротьба темряви – зі світлом.
Три покоління – на світлині... три сини Михайла, їхні діти, що теж уже в молодіжних, фактично просвітницьких організаціях. Світлі обличчя... вишиванки... Дивимось – і мовби чуємо пісенні віхи нашої боротьби: «Роздуймо, браття, вогонь завзяття!», «Кріпім, кріпім серця!»... Нині за тим «браття» – всі, хто у найважчі для України часи подає їй руку допомоги.
Традиція... Передача реального вогню з рук до рук і того, що «в одежі слова», – від серця й до серця... «Слава Україні!» – не раз звучало в залі Політехніки. «Героям слава!» – тим, хто виборював нашу свободу, тим, хто тепер на лінії вогню стоїть за неї... Слава України – в слові України. Воно ж, слово, в якому наша дума й наша пісня, – «не вмре, не загине»...
*
Гарну, врочисту, а водночас душевну тональність церемонії вручення Почесної відзнаки МІОКу задала своїм вітальним словом директорка МІОКу пані Ірина Ключковська. В її зворушливому виступі знову ж таки проступало це «древо», що сягнуло своїм гіллям далекої Аргентини. Й хоча не були зацитовані, але в усьому вгадувалися Горацієві слова: «Небо – не душу – змінюють ті, хто рушає за море». Тим паче, додаймо, коли ця душа – українська...
У такому ж і щирому, й поважному дусі вів церемонію заступник директора Андрій Яців. До душевного світла, що сповнювало залу, долучилися струнні й пісенні голоси: струнний квартет Народного камерного оркестру «Поліфонія» та Народна хорова капела студентів «Ґаудеамус» Народного дому «Просвіти» Львівської політехніки.
*
З особливим зацікавленням, сказати б, увагою душі, слухали присутні подячне слово Юрія Данилишина. Ледь помітна барва іспанської (в наголосах)... простота, отже й щирість у кожній фразі, а ще, знову ж таки ледь помітний, – трем у голосі, коли йшлося про щось особливо щемке..
Переймалися – й присутні... «Коли ми, вже дорослими, вперше ступили на землю України...» – чую голос пана Юрія... Кожному, хто був у залі, певно, пригадався той сердечний трепет при довгожданім доторку до рідної землі... «Мені важко висловити словами ті почуття, що зараз переповнюють моє серце...»
І справді, пов’язані з рідною землею почуття – поза межами слів. Вони, ті почуття, – у сльозі, що навертається на очі, в пісенному слові, у вишиванці, писанці, у зжовклих від часу світлинах предків, що на покутній стіні хати в рідному селі... «і вибачайте (знову голос пана Юрія), тут не можна не згадати борщ, вареники і всі українські страви...» Авжеж, хотілося долучитися до тих слів: людина, надто сільського кореня, старших поколінь, – усіма відчуттями з рідною землею, з «селом родимим». Хотілося ще додати: «nostos» у новогрецькій означає не лише «повернення» (ностальгія), а й «смак».
«Це було повернення додому, де ми відчули себе на своєму місці...» Вітри історії розсівають і нас, українців («діаспора» – розсів). Але ж кожен (подумалося знову) при тому розсіві, хай він і не дома, – на своєму місці. Якщо обрав належну позицію і виконує свій обов’язок – ступає стежкою до світла, бореться проти темряви і, що найважливіше, – служить своїй Батьківщині. Ширить знання про неї, будить повагу й навіть любов. Родина Данилишиних – один із зразків такого щирого служіння...
І ще запам’яталось особливо зворушливе, з перших слів подячного слова, запитальне: «Котра наша земля?..» Бо ж для корінних народів Америки вона там, «де спочивають кості їхніх предків». При цьому запитанні згадалася недавня, в рамках Форуму, презентація книжки психотерапевта Олега Романчука «Люди надії» – про тих, хто, всупереч важким випробуванням, не тільки не втрачає, а й несе надію... ДНК української стійкості...
У тій книжці – «люди надії». А ті, хто на своєму місці, але поза Батьківщиною, ті (так можна їх назвати) – люди дороги. Люди, які впродовж усього життя – на дорозі до Батьківщини. Люди, які живуть серцем, озиваються на поклик серця – ідуть. А дорога – то життя (via est vita). Ідуть, навіть не відпочиваючи, – служать Україні, боряться за неї: що більше сердець прихилять до неї, то меншими будуть шанси наших ворогів.
*
Могутній – вже з восьме покоління листків ось-ось мінятиме – розлогий дуб біля Львівської політехніки... Голос Степана Руданського: «Ти глибо́ко у глиб твердий корінь пусти, / Гилля вгору розкинь, та рости, та рости!... / І ввесь світ обдивись, і усе розпізнай, / І що доброго є, ти у себе впивай...» Вражаючий образ із Горація: могутній дуб, який «черпає міць і силу духу / навіть од вістря, що в нього вбите». Віковий дуб, тому й повага: древо. Голос митрополита Андрея Шептицького: «А хто корінь підрубає, то й дуб усохне».
Неподалік – колишня оселя Соломії Крушельницької. Аргентина, де так часто звучав її великий голос, – за словами славетної співачки, її «третя Батьківщина»...
*
Неозорі, ні деревця, обпалені сонцем пампаси... криті вози, carretas, загонисті, з діда-прадіда, пастухи – gauchos... давні колоністи, емігранти, заробітчани... суворі Анди на обрії... повновода, поважноплинна Парана... величні міста... школяр Марко, що вибрався з Італії аж до Аргентини в пошуках своєї мами-заробітчанки – зі знаменитого, до сльози зворушливого твору Амічіса «Серце» (Сuore)... неосяжні письменницькі обрії Борхеса... спортивні – Марадони, Мессі... дивовижні у сріблястих пасажах розсипи гітарних арпеджіо... Астор П’яццолла... пристрасне, чарівне танґо, що так дивно й точно перегукується з латинським «tango» – торкаюся...
*
З таким солодким, а водночас бентежним доторком до серця виходили з Актової зали Львівської політехніки, мабуть, усі, хто був присутній на тому врочистому, але й такому по-людськи щирому, теплому вечорі.
Можливо, коли вже зайшла мова про дорогу, про повернення, про наших великих патріотів у діаспорі, можливо, – й прозвучали в душі оті слова, що їх співала наша Соломія, повертаючись із великого світу, знову ж таки – прості, душевні слова: «Родимий краю, село родиме, / Вас я вітаю, місця любимі, / Зелені ниви, ліси, могили, / Щасливі з вами дні ми уплили...»
14.09.2026