«Старі дуби, спасибі вам за осінь» – починає свою ніжно-осінню пастораль Ліна Костенко. Саме «старі дуби», як можемо здогадатися, через те, що авторці для свідчень потрібен був авторитет. Загальновизнаний і безсумнівний. Хтось із цього ж світу біології, фотосинтезу чи перехресних запилень. І такий, що, з одного боку, зіграє свою роль у житейській міні-драмі перетворення на «княжі багряниці». З іншого боку, він же виступить свідком вкотре повторюваної трансформації світу: з літа – в осінь, з осені – в зиму.
Дуб. Навіть дуби. Певні універсальні старійшини в арборетумах. І у виборі Ліни Василівни хочеться уточнити одну вагому деталь – вік старих дубів. Які саме це – старі?
Добре пригадую індивідуальні дитячі враження на вік сорока років. Для мене, десятирічного, це була недосяжна величина. Батьки говорили, що ті чотири десятки – то геть ще молоді роки. Я внутрішньо чинив цьому рішучий спротив і плекав щире нерозуміння. То ж було купа лічби. До цього далекого рубежу від першого десятка треба ще бігти і бігти. То є старість. Принаймні її твердий початок.
Але Земля вальсувала довкола Сонця. Цифри власного літочислення магазинувалися. Потрохи збирав ті роки, як гриби на щедрому грибовиську. Доштуковував одного до іншого. Укладав до коша. І все примножував. Примножував. І так захопився, що власну сороківку пролетів непомітно. І, очевидно, для якоїсь дитини також я вже старий. Хоча насправді…
Все дуже суб’єктивно. І костенківські старі дуби можуть мати як вісім десятків, так і дві сотні років. Скажімо, минаючи півстолітній рубіж, дерева зараховуються до касти немолодих вже. Або не зараховуються. Сумніви з’їдають впевненість.
Люди від гри в слова придумали певну формулу, щоб трохи цей суб’єктивізм приборкати, уточнити його, вбрати у шори більшої ясності. «Росте черешня в мами на городі,/ Стара-стара, а кожен рік цвіте» – от у цьому випадку легко второпати, що черешня дуже давня. Очевидно, що куди старша, як літня ненька. Черешня є старішою, як середньоарифметична старість. І те, що вона досі цвіте, є певним феноменом і парадоксом. Які пояснюються дуже просто: це – Україна, крихітко. На більшості території тут плодоносить все, що проросло із життєдайного чорнозему. Навіть, якщо це щось старе-старе.
Оця формула взаємного повторення як підсилення, «ознака-ознака», «дія-дія» чи «ім’я-ім’я», відпрацьовує у художніх світах свої завдання дуже продуктивно. Як відбійний молоток. «З давніх-давен» починаються казки, і ми спроможні уявити, що мова про такі далекі часи, що не кожний підручник з історії сягає того періоду. «Давно» – це, певно, коли прадіди жили. А «з давніх-давен» – то вже територія «прадідів-прадідів», непроглядна пітьма віків, що про період той ні згадки, ні вісточки нема. Хіба лише якісь скупі відомості посеред закодованих повідомлень у казках. Спробуй віднайти і розшифрувати.
Ствердна відповідь на певне запитання – «так-так» – має на позір більше сили і впевненості, ніж одиноке «так». І схожим є сприйняття заперечення «ні-ні». Зрозуміло ж, що «ні-ні» – то є з високою ймовірністю більше «ні», ніж просто самотнє «ні» (основне, не заблукати у цих частках). Ті самі вловимі і значущі відмінності між здубльованими та поодинокими запитальними: «що-що?», «хто-хто?», «який-який?».
Оці дублети дуже нагадують вихід на непевну кригу. Ніби вода скована штивною поверхнею. На вигляд. Але йти нею трохи лячно, бо є якась недовіра. Невіра. Чи лід впевнений у своїй міцності? Чи ми переконані у власній легкості? Чи… Є острах і сумнів першого кроку. Тому він і не кроком стає, якщо вже так розібратися, а просто натисканням ногою на обледенілу поверхню плеса. Школярською спробою. Кривеньким «па» майбутнього танцю. І, якщо лід витримує цей іспит, не хрумкне зрадливо, не піде тріщинами, не пірне під воду, то одразу за першою спробою, замерзлою на камінь водою ступає твердіший та впевненіший крок. Раз-раз.
Або намагання увійти у зачинені двері. Для цього стукаємо. Один раз? Хіба єдиний «тук» можуть господарі розчути і відгукнутися? Нехай навіть гучніше, але раз вдарити кісточками пальців у полотно дверей чи одвірок – це, вірогідніше, не про те, щоб зайти, а про те, щоб НЕ зайти. Якесь настільки несміливе прохання, що легко перетворюється у звукову галюцинацію і з високою ймовірністю залишається без відповіді. Якщо вже подавати сигнал про бажання відчинити двері, то щонайменше подвійним «тук-тук». Перше – декларація, одразу за нею – підтвердження намірів. Таке подвійне прохання має геть нікчемні шанси бути схожим на помилкове, на несміливість і немотивованість. «Тук-тук» – це достатньо чітко висловлений намір, а навіть вимога. «Стукайте, і вам відчинять» – це ж саме про такий, подвійний, сигнал. В іншому випадку можна перефразувати: як стукаєте, так вам і відчинять.
Оце повторення того ж – наші прадавні спроби освоєння всесвіту, його вивчення і утвердження себе в ньому. Наше серце робить «бу-бух», штовхаючи кров малим і великим колами. Подвійний боксерський хук – поширений спосіб пробити оборону суперника. У кузні маленький молоток і великий молот творять особливий ковальський здвоєний звуковий колорит. «Тудух-тудух» колісної пари на залізниці, «па-па» прощання та багато інших прикладів – ми оточені подвоєннями, рефренами, самі їх творимо, вони входять у наш простір природно та невимушено. З іншого боку, дублети словесних форм беруть участь у дошліфовуванні художніх світів. Ніби зубило майстра-каменяра, що очищає і вдосконалює лінії майбутнього витвору від усіляких зайвостей та нашарувань.
Знову ж Ліна Костенко викрешує у такий спосіб сутність сучасних міст, сполук металу, бетону, асфальту, закутих просторів, ласо доріг, що легко ловлять у свої пута усе людське: «Гігантське місто витискає штанги –/ гуп-гуп, гуп-гуп, гуп-гуп, гуп-гуп!!!». З іншого боку, ніжний Тичина у природній стихії звукоповторює відомий нам змалечку простір: «А там дерева – люлі./ І все отак зозулі:/ ку-/ ку!». Хоча тут найбільшим майстром бачиться Василь Стус. Оці поетові повторення повторень нанизують образи на осердя інобуття та іномовлення і творять, обробляють діаманти метафор у свій, стусівський, спосіб: «О, як та біла білота болила/ о, як болила біла білота». Асонанси та алітерації тільки підсвічують ці пульсуючі мантри.
Усе ще геть по-іншому звучить у часи немирних віршувань. Кулеметне staccato «лента за лентою» своїми повторами мілітаризує і наш простір, і художні площини. І воно одночасно декларує на увесь світ про те, що боротьба, опір, затятість тривають, а вороги замість «можем павтаріть» мають усі шанси лягти в сиру землю. «Ми думали перейти цей лютий/ … перейти як переходять маленьку річку/ день у день/ з каменя на камінь» – Ірина Шувалова. «…ця війна день за днем день за тижнем і тиждень за роком/ ніби скло у картоплі потовченій…» – Маріанна Кіяновська. У час війни – періоди непевностей та крихкостей – мусимо знаходити якесь опертя, щоб перетривати. І ці рятівні «мить за миттю», «день за днем» створюють певну тяглість, безперервність та додають наснаги відшуковувати сили до наступного етапу. А підтримують та зміцнюють їхні вагу й важливість подвоєння військових радіоетерів «плюс-плюс».
Артур Дронь ув одному зі своїх інтерв’ю зазначив: «Коли ти опиняєшся на війні-війні, в окопі-окопі, так близько до каліцтва, до смерті, то все зайве, всі нашарування відтинаються. Лишається щось найважливіше». Власне оці його «війна-війна», «окоп-окоп» скидаються на своєрідний код, який запускає інформацію для втаємничених. Хто з мирняка у цих повтореннях, котрі забурюються на глибину глибин травматичного досвіду, зможе розпізнати інше, геть неолітературнене життя? Піт і кров, адреналін на межі зупинки серця і втрати, втрати, втрати. Ці «окопи-окопи» порили лабіринти нір у менталці цілого покоління тих, хто пережив, повернувся, але не факт, що вижив.
Можемо уявити, як поети, виловлюючи у Космосі натхнення, спресовують його імпульси у поетичні рядки і відсилають світові. Тоді дуже часто іскрить, і простір розсікають спалахи. Народжуються слово, образ, конфлікт. Чи мова про Одіссея, чи про Станіслава Перфецького – оці довгі подорожі до себе та несподівані миті себевіднайдення «Я-Я» хвилюють та підживлюють усе довкола: від художнього світотворення до читацьких рефлексій. І, якщо таке поетичне пульсування входить у ритм із вашою мислиннєвою кардіограмою, то маємо шанс досвідчити чистий дзен. Ніби читаємо поезію Галини Крук:
11.09.2026«поети не мають статі
гермафродити самотності
незрозуміло прагнучи щоразу іншого Іншого,
народжують в муках тільки самих себе,
вкотре повторених
повторення повторення
repeatе please
повторення повторення»