Ґвалтовне зіткнення еросу з танатосом може мати непередбачувані наслідки. Особливо, якщо воно відбувається в юному віці. Тоді, коли ще рецептори як зовнішніх, так і внутрішніх подразників сформовані не до кінця. Отже, реагують вони самобутньо й оригінально. Діють згідно зі своєю природою, а тому наслідки, які вже згадувалися, набирають характеру непорочності.
Наприклад, зароджується нічим не вмотивоване почуття любові до писаного слова, себто до книги. Тяжко пояснити раціональним способом отой потяг. Потяг, що змушує молоде тіло зачитуватися лектурою будь-якого актуально доступного штибу, сприймати паперове втілення людської думки як скарб, а історії, прочитані вголос чи переказані з пам’яті, – як елемент, необхідний для щоденного існування. Немає історії – то й дня немає. Який сенс продовжувати ту круговерть без перспективи розказати про неї чи прочитати?
Зиґмунд Фройд свого часу не дав заспокійливої відповіді на ці наші питання. Навпаки, він тільки додатково скомплікував ситуацію, бо такою вже є ідея психоаналізу. І нічого з тим не зробиш. Виявляється, що ерос як пристрасть не може довго тривати без танатосу. Нам очі відкриваються. Туман довкола нікуди не зникає, але тепер ми його принаймні помічаємо. Потяги наші, навіть оті безневинні, що зароджуються в стосунку до писаного слова, краще б називати все-таки гонами. Адже не так тягнуть вони нас, як женуть. Не до безвладних мішків з картоплею ми подібні, тільки до літер на папері або книжкових ілюстрацій – нібито завмерлих, які, однак, при делікатному поштовху стають готовими до дії чи втечі. Нас женуть, то ми й біжимо.
І тут проливається світло на деякі сторінки з персонального минулого, не завжди приємного для згадування. Знаю з численних розповідей, що мій дитячий гін до книг доволі часто супроводжувався безпідставними актами насильства. На підтвердження цього існують видимі й матеріальні докази – розірвані сторінки найкращих книжок з казками, а також відсутність половини букв у культовій “Абетці” від А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Порятувати скарби від моєї пристрасті було практично неможливо. Провалювалися всілякі педагогічно-виховні методи моїх батьків, включно з багаторазовим повторюванням, тлумаченням і логічним обґрунтуванням варварства таких вчинків. Усе з художньої літератури, що було мені найдорожче і найближче, мало врешті дочекатися свого краху.
Зрештою, не тільки письменство викликало такі змішані почуття у моїй хоч і небезпечній, проте безперечно щирій і пристрасній уяві. Тепер здогадуюся, що йшлося теж про ілюстрації з-під пензля Владислава Єрка. Хоча якраз слово “ілюстрації” не дуже пасує мені до цього контексту. Я б радше говорила про повноцінні елементи книжки, які функціонують на тому самому рівні, що й текст, і потребують стільки ж уваги та зосередження. Тож саме тим я і займалася, коли протягом довгих годин віддавалася своїм дитячим медитаціям над мистецтвом. Бо віднаходити приховані людські обриси та силуети у кожній сніжинці, вдивлятися у деталі пошиття одягу чи укладання волосся, або ж відчитувати написи на бруківці, ґрафітті на стінах, назви книжок у кишенях другорядних або й третьорядних постатей, чи хоча б вишукувати натяки на невисказані таємниці в очах Снігової Королеви – усе це складалося на довготривалу процедуру, яку можна б порівняти з трансом. Кожен наступний міліметр картини здавався цілком новою територією для відкриття. А коли вже дійшлося до кінця, то можна було починати з початку, бо дещо з попереднього забулося, а дещо пройшло непоміченим. І так по колу.
А коло, взагалі-то, задумувалося ще нашими дідами в античності. Вічне коло, як постійне міфічне повернення. Щоразу, коли виходиш з дому, то мусиш кожен з етапів мандрівки відбути, щоб назад повернутися в те саме місце. Іншого виходу не маєш. Або коло, ну або нірвана як остаточний вихід, але про неї говорити не хочеться, бо після неї вже фактично нічого не хочеться. А допоки тебе шкребе, вовтузить і підпікає, доки говорить, кличе і натякає, кричить або чогось від тебе вимагає – доти будеш виходити з дому і мандрувати, щоб вкінці опинитися на початку.
Ненадармо, думаю, нашим античним дідам подобалося час від часу зупиняти фраґменти буденності або міфу. Іноді – наприклад, у формі скульптур – їм це навіть вдавалося. Оскільки ж міф та буденність сприймалися як одне й те саме, то і від скульптур мало повіювати чимось, наче вічністю. Те, що з тої вічності вціліло, можемо побачити і сьогодні, переважно в музеях. Дивлячись на статуї звичайних собі атлетів, зупинених у момент очищування тіла після змагань – так званих Апоксіоменів, маємо перед очима втілення досконалості. Вирізьблені з бронзи або мармуру ідеально збалансовані пропорції зростом трохи перевищують дорослу людину, а на обличчі закарбовані ті самі невисловлені натяки, що в очах Єркової Снігової Королеви.
28 серпня росіяни знищили склад із книгами видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Іван Малкович написав, що “згоріло багато наших розкішних книжок на велику суму”. Боюся, що частина Снігових Королев також згоріла. Крига, виявляється, може горіти. Як і книга – теж може горіти. Ось так і вічність, що її закладали античні стандарти досконалого мистецтва, відходить з попелом. Поодиноких Апоксіоменів ще й дотепер археологи витягають з морського дна або відкопують з-під шарів піску та ґрунту. Але вогонь діє інакше. Він палить усе дощенту і без компромісів. Нічого вже не відкопаєш, ані не витягнеш.
Ерос, згідно з Фройдом, мав би рівноважитися танатосом. Сьогодні ж маємо ситуацію інакшу, оскільки той гін до життя та досконалості, що закладається творцями українських видавництв у кожній сторінці, а потім примножується читачами, переживає зіткнення з чистим танатосом у подобі російських ракет. І насправді справа знову вирішується в античних змаганнях: котрий з Апоксіоменів пережене іншого, щоб потім очистити своє тіло з пилу та бруду супротивника? Який гін на цей раз переможе: до смерті, чи до життя?
12.09.2026