Світлані
Я жив собі як норовливий кінь.
В якій країні, при ріці якій?
Блудив, писав, містами волочився.
З бібліотек й спилюжених полиць,
з місцевих залізниць й чужих столиць
вертав, як потяг із Підволочиська.
Коли мій вірш, як павутини струни,
вкривав мій норов і любовні струпи,
і кожен раз чергові Термопіли:
я дивувався, як ти все це терпиш:
в стосунках – темно і у роті – терпко,
а потяг мчить по ріднім Тернопіллі,
хитаюсь при вікні плацкартного вагона,
диспетчери звістують перегони
до станції призначення. Перéстук.
Не перепишеш, наче вірш, набіло
Туман забілить, споминів набігло,
немов студенток при кінці семестру.
Коли уперше я розгледів тіло,
прилиплий пупець, коли нам кортіло
тримати поцілунок упродовж
століття. Коли запах зводить,
так наче входи перекрили води,
так наче продихнути вже не мож.
Я міг писати вірш, щоб на сніданок
в повітрі обмінялися слідами
й запам’ятали гієрогліф тіл,
які втискались з самоти у космос:
як око косить, як спадають коси,
як самота лежить при самоті.
Як світ тоді зникає, як з околиць
жилаві сосни випускають смоли.
Як треться тіло, квилять шруби ліжка.
Як піт фонтанить ґейзерами залоз.
Як зав’язь в цвіт солодкий зав’язалась.
Як починається із буквиць кожна книжка.
Тепер наш час у домі й при веранді.
Дощ нащодень і квіти при параді.
І океан, і яхти – все в однім.
У склянках – чай. Твоє обличчя й світло
мені в повітрі жовтому помітно,
мені помітно в синє вбраний дім.
І най дощі падуть собі й падуть.
Вони прийдуть – і у своє підуть.
Тепер ми знаєм: щось росте, щось гине.
Нічого вічного, усе на певен час:
у синім домі – журавлиний чай,
а синій дім залишиться нам синім.
Так каже досвід. Він осінній, бо
у кожнім слові призабутий борг
обіцянок. Бібліотечні зали
такі ж порожні, як станційний сум,
як переїзду небезпечний зсув,
як семафори, що попереджали.
Я жив собі як кінь, в якого норов.
Любив кого любив: з гори на гору
гудів мій шлях: то цокала підкова,
то за стоп-кран у потязі тримався,
але завжди до тебе повертався,
як дихавишний дизель із Чорткова.
12.09.2026