Зіскакувала з Лиська й розкладала ворота, щоб проїхати гірською дорогою далі. Лисько сміло переступав через розкладені заворитниці, не наступаючи на них. Закладала ворота й знов вискакувала на сідло, впираючись ногою в металеве дугасте стремено. Вирівнювалась на сідлі, брала ліци в руки й рушали далі полонинським плаєм ген до афинників на верху Скупової.
Афиннєни вже збирали афини від самого ранечку, розсіявшись по цілій горі Скупової, з усіх боків обчісували ‘ї ґребітками, шкробали й вишкріптували афинники шурхотливо й доцитно, ґрембали запопадливо, зариваючись глюбоко в кущі афин, наповнюючи свої набирачі бруцнатими достиглими афинами.
Везла в бесагах провізію, наш харч на цілий день в афинах, масло й бриндзу в ракві дерев’яній, єйця варені, огірки й помідори, солонину, бутлю вару, хліб свіжий домашній, кулешку й оладків солодких, в другому вусі бесаг – наші набирачі, відерка, кошелики, плащі й укрівля від дощу.
Зсаджували з сідла бесаги й клали в тінь прохолодну під смереку хихлату, поки зберемося до їди, перепочинку полудневого помежи збиранням афин аж до вечора. Лисько попасавси в затінку попри ліс, роздзобеланий й звільнений від усіх тягарів, терхів тяжких.
Набирачі поверховатіли, наповнювалися афинами, висипали афинки у відра май більші, в кошелі величкі, підносячи й зоставляючи під смерекою в холодку свіжому, щоб увечір звести т’хакі на Лиськови з полонин дальніх.
Лисько мав манорію ставати дибки, любив підніматися на передні ноги й ігікати, ставав сторца у вертикальне положення, виструнчувався, мов стріла у повітрі, гарцюючи передніми копитами в воздусі в ритм, а відтак давався в чвал, біг з вершником навскоки, галопуючи нестримно й розгнуздано, немов на ньому ніхто не сидить, бажаючи скинути їздця з своїх плеч, звільнитись від нього, якщо той був йому чужим і немилим. Почувалася гордою, що мене Лисько слухався, був спокійний і стриманий, не фіґлював изо мнов, не показував коники. Гладила ‘го по лиці, відсувала гриву з очей, біла видовжена пляма проходила вниз від чола аж до ніздрів, ясніла на сонці. Обіймала Лиська поза шию, його великі зірчасті очі наповнювалися слизми, Лисько плакав. Жєль брав за серце: тварини розумні, лиш шо не говорять.
Гнідий, темно-рудої масті з бронзовим відтінком, чорна грива і хвіст з блискучим полиском, шерсть гладка і лисніюча, чорний нижче колін, дужий, присадистий, з доброю вдачею. Чємний, хоч подеколи норовистий, впізнавав мене на Скуповій, як там літував, ще здалеку дивився, піднімав голову, як я ішла дорогою на Угорске. Відходив від табуна коней, з якими пасся, й підступав д’мині, цікавий, допитливий, єк там дома, єк днуємо. Виймала з рупцака кавальчик хліба й давала Лиськови з руки, єблучко квасне досєгала з кишені й простягала єму на долоні. Я могла їхати на Лиськови без сідла й без капейстри, тримаючись лиш за гриву, він мене не скидав, не показував вибрики, вмів дружити і бути вірним, хоч був норовистим і буйним, непокірним й бунтарським, як то серед коней буває. Але на мене чогос’ вважєв, не показував норову, тепла ласкавість йшла від нього й зігрівала.
Розглядала давню гуцульську кахлеву піч й бачила наших коней. На поливаних керамічних кахлях красувалися баскі громаки всякої масті, прудкі і бистрі. Люди на конях, гори довкола і полонини, розмаїті сцени з життя гірських людей – весілля на конях, молода на коні в різнобарвній блискучій короні, з чільцем переливчастим, мерехтливим. Осідлані коні, з бербеничками й коновочками через сідло. Браві вершники на конях гінких і вогнистих галопують, мчать стрімчаками крутими і урвистими. І Лисько – мій кінь усюди.
Для ілюстрації використано роботу Ганни Друль
11.09.2026