У деяких випадках панцерник можна було приєднати спеціальним кабелем до двісті двадцять. У полі чи лісі, коли працювала ціла група радіостанцій, були такі величезні вантажівки, на яких працювали спеціальні генератори, що роздавали напругу. Крім того були секретні точки у багатій військовій інфраструктурі, до яких можна було приєднатися навіть під час самотнього автономного сеансу. І це було дуже добре. Особливо морозними зимами. Тоді можна було вмикати заборонені електрокалорифери. Бо власний генератор – двигун «Москвича» на зігрівання не витягував. Тоді був попросту льодовиковий період.
Натомість маленький калорифер хоч трошки давав тепла навколо себе. Тримати його треба було на колінах. Заледенілі стіни зовсім не реагували на його присутність. Ще був такий спосіб – накритися разом з розпеченим калорифером якимось коцом. От у тій юрті чи отому чумі була справжня спека. Але бракувало кисню, хотілося спати. Ризик типовий – замерз, загрівся, заснув, вчадів. В часі цілодобового бойового чергування робити такого не варто. Тож я переважно не накривався. Сидів з апаратом на колінах. Лице було червоне, руки гарячі, а з-за спини пробирав мороз, і на ворсі шинелі збиралися химерні конфігурації заледеніння, яких неможливо побачити, але можна помацати знечуленими пучками, якщо вдавалося позагинати закоцюблі руки, чи зверху, чи знизу закидаючи, просуваючи, дотягаючи назад.
Але то все пусте – як казали у моєму гірському дитинстві – бо найбільше у всьому тому житті хотілося спати. Попросту на трохи заснути. Незважаючи ні на студінь, ні на жар, ні на чергування у похмурому етері. Тобто, навпаки – зважаючи на всі виклики і загрози ситуації, в якій не було майбутнього. Кількахвилинне засинання ставало втечею із теперішнього туди, що єдино існувало. У минуле. В минуле, де сон не був розрадою.
Дві мої зимові шапки обпалилися брунатними смугами – слідами від ґраток над лампою розжарювання. Виявляється, я час від часу впирався головою у калорифер. Також обгоріли рукави двох шинелей, коли руки, які відігрівалися над тим козьолком (так у ранньому дитинстві казали на обігрівач), безвольно опускалися у секунди інтенсивного сну.
З наївним пафосом дев'ятнадцятилітнього читача Гемінґвея та компанії, я укладав собі подумки речення, подібні на сентенції. Скажімо такі: життя прожите не марно, якщо є моменти, коли не можеш втриматися від того, щоби не заснути всупереч власній волі; щоби жити вповні, досить засинати тоді, коли не можна цього робити…
Голод, холод, непотамований статевий потяг видавалися байками порівняно з потребою мозку відключитися. Засинали на політичних лекціях і нічних заняттях з радіотелеграфії. Цікаво було дивитися на конспекти, в яких рядки переїжджали у фантасмагорії. Цікаво було дивитися на запис шифрованих цифрових телеграм, в яких спотворені цифри розлазилися, як мурахи.
Засинали на варті – особливо у кожусі – і у нічній кухні, чистячи центнери картоплі. Картоплю не переставали різати. Здавалося, що це – найбільший злочин. Тому найприроднішим висловом у таких випадках чомусь завжди були два слова на випередження – я не сплю. Ще жодна перевірка не встигала промовити якісь звинувачення, ще, можливо, ніхто і не встановив, що відбувається, а винуватець сам декларував про себе – я не сплю..
Дзядзьо, який був на військовому вишколі у Голландії, дивував мене малого тим, що умів у кожну вільну хвилину закрити очі і відразу ж заснути на дуже короткий час. Він називав то солдатськими вітамінами. Власне він показував нам з братом, як треба спати на вантажівці або на лавці, коли двоє сидять один до другого спинами. І спираються навзаєм на таке благословенне ложе. Так виглядало майбутнє – коли ще станеться нагода розради.
10.09.2026