або
ЧОМУ МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ПРАЦЮЄ В УМОВАХ ПОРУШЕНЬ
Початок російсько-української війни породив сумнів: чи здатне міжнародне право, зокрема гуманітарне, діяти? Такий скептицизм з боку українського суспільства цілком зрозумілий: говорити про дієвість норм міжнародного права, які забороняють ті чи інші дії і, здавалобися, мали би бути відмінною превенцією міжнародних злочинів, дуже важко, коли такі злочини все одно вчиняються. Проте така ситуація вимагає концептуального уточнення самого поняття ефективності права.
Це довго змушувало мене замислитися над усією архітектонікою міжнародного права й аналізувати, як усе насправді влаштовано. Уже кілька років я чую головний аргумент критиків міжнародного права: росія все одно вчиняє злочини, і ніхто не може нічого з цим зробити.
Однак що означає, що право працює? Чи означає це відсутність будь-яких порушень? Авжеж, ні.
Добрим прикладом є існування національного кримінального права, яке закріплює низку діянь як злочини і встановлює відповідальність за їх вчинення. Однак чи означає це, що злочини не вчиняються, навіть ті, за які передбачено максимально можливе покарання? Авжеж, ні, Кримінальний кодекс автоматично не зупиняє вчинення нових злочинів, натомість гарантує притягнення злочинців до кримінальної відповідальності. Ототожнення дієвості норми права з абсолютною відсутністю її порушень є хибним підходом.
І це видається доброю аналогією до міжнародного гуманітарного чи міжнародного кримінального права. Міжнародне гуманітарне право, навіть коли воно порушується – все одно працює. Будь-яка норма права працює тоді, коли здатна відрізнити справедливе від свавільного, адже право – це правило, щось, що ставить суб’єкта у певні рамки. Без існування норм міжнародного гуманітарного права, в принципі, неможливо було б визначити, що є порушенням, а що – звичайним порядком речей. Те саме і з міжнародним кримінальним правом: Римський статут Міжнародного кримінального суду закріплює, які саме діяння є міжнародними злочинами, адже без їх закріплення (nullum crimen sine lege) не можна було б говорити про відповідальність злочинців.
Право необов’язково припиняє порушення, однак встановлює рамки поведінки в межах правовідносин, які воно регулює. Наприклад, напади на цивільні об’єкти могли би вважатися нормою, якби не закріплення заборони таких дій у Женевських конвенціях та визначення як воєнного злочину в Римському статуті МКС. За відсутності правових обмежень та міжнародного осуду суб’єкти міжнародного права неминуче масово вдавалися б до подібних дій. Це невідворотно призвело б до абсолютного свавілля на міжнародній арені, повертаючи світ до епохи нерегульованих збройних протистоянь.
Прийняття Пакту Бріана-Келлоґа (Паризького пакту) 1928 року стало переломним моментом у розвитку міжнародного права: вперше на рівні багатостороннього договору міжнародне співтовариство проголосило відмову від війни як законного засобу врегулювання спорів. Цей принцип отримав подальше закріплення у Статуті ООН, де заборона агресії була піднесена до фундаментальної норми сучасного міжнародного правопорядку. І хоча американська політологиня Таніша Фазал вважає¹, що емпірично трансформаційним моментом став 1945 рік, а не 1928-й, – аналізуючи історію людства до того часу, можна простежити разючий контраст між масштабами та кількістю збройних конфліктів до формування цієї правової парадигми в сучасній системі міжнародних відносин. Адже саме внаслідок дотримання цих зобов’язань, внаслідок закріплення злочину агресії як міжнародного злочину було закладено механізм стримування від таких дій. Дослідники Уна Гетевей і Скотт Шапіро наводять статистику²: середньорічна кількість міждержавних загарбницьких воєн, спрямованих на перекроєння кордонів, скоротилася приблизно з 1,21 до 0,26 випадку на рік. Інакше кажучи, Пакт заклав нормативну основу – відмову від «права на війну», тоді як повоєнний міжнародний порядок (Статут ООН, Нюрнберзькі принципи, а згодом Римський статут і Кампальські поправки 2010 р. щодо злочину агресії) заклали правовий механізм стримування від злочинних дій на міжнародній арені.
Цікавим такий аргумент здається також у світлі створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України. Юристка Теа Дельваль пише³, що створюється прецедент, який чітко виходить за рамки дій росії: злочин агресії не залишиться безкарним, навіть якщо правосуддя здійснюватиметься в регіональному, а не глобальному форматі через блокування шляху до Міжнародного кримінального суду.
Професор Михайло Буроменський якось зазначив, що в будь-якій нормі міжнародного акта є політичний підтекст, який добре пояснює, чому норми міжнародного права спрацьовують не так, як ми того очікуємо. Показовий приклад – Кампальські поправки до Римського статуту МКС: навіть після того, як Україна ратифікувала і сам Статут, і поправки ще 2024 р., це не відкрило Міжнародному кримінальному суду юрисдикції щодо злочину агресії, вчиненого проти України, – ст. 15bis Статуту виключає таку юрисдикцію, якщо агресором є держава, яка (як рф) Статут не ратифікувала. Саме цю прогалину покликаний закрити Спеціальний трибунал щодо злочину агресії проти України. Дії міжнародного співтовариства, спрямовані на підготовку Спеціального трибуналу до повноцінної та ефективної роботи, свідчать про реальну політичну волю притягнути винних до відповідальності, однак наскільки результативним виявиться сам механізм, зокрема з огляду на дискусію про імунітет чинних голів держав⁴, покаже практика.
Але чому, наприклад, кораблі військового флоту рф не можуть вийти в Середземне море? Тому що Туреччина – попри часом неоднозначну позицію щодо війни рф проти України – дотримується зобов’язань за Конвенцією Монтре 1936 р. і не пропускає будь-які військові кораблі через протоки Босфор і Дарданелли.
То чи працюють норми міжнародного права – зокрема міжнародного гуманітарного і міжнародного кримінального права? Однозначно так, хоча й не завжди в такий спосіб, як ми цього очікуємо: право не завжди спроможне негайно зупинити порушення, однак завжди визначає, що є порушенням, і передбачає відповідальність за нього. Саме тому міжнародне право вимагає притягнення до відповідальності винних у міжнародних злочинах і передбачає компенсацію потерпілим – зокрема згідно зі ст. 75 Римського статуту МКС. Однак слід зазначити, що послідовність і ефективність застосування положень міжнародно-правових актів часто є питаннями політичної волі, а не самого права.
Але ми б не могли про це говорити, якби не існувало норм міжнародного гуманітарного і кримінального права. Війна існувала б як звичайне явище. Кожна невинна смерть, кожне поранення, кожне зруйноване житло, кожна осиротіла дитина, кожен зґвалтований і закатований полонений залишилися б просто цифрами, цікавими хіба що історикам. Однак саме завдяки міжнародному гуманітарному і кримінальному праву це не лише цифри – це докази і фундамент для відповідальності злочинців. Як відомо, найтяжчі міжнародні злочини не мають строку давності, а тому жоден із цих доказів, жодне з таких діянь ніколи не «застаріють» юридично, а отже кожен потерпілий не залишиться просто безіменною жертвою злочинів.
Саме в цьому – вся відстань, яку міжнародне право подолало від Пакту Бріана-Келлоґа 1928 р. до Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України: від декларативної відмови від війни до дієвого, хай і недосконалого, механізму пам’яті й відповідальності.
__________________
¹ Yale Professors Hathaway and Shapiro, «The Internationalists». MacMillan Center for International and Area Studies at Yale. Jan 9, 2018. URL
² Oona A. Hathaway and Scott J. Shapiro. The Internationalists. How a Radical Plan to Outlaw War Remade the World. Simon & Schuster, 2017. 608 p.
³ Théa Delval. The Special Tribunal for Ukraine: Turning the Wheels of International Justice. The International Centre for Defence and Security. June 18, 2026. URL
⁴ Noëlle Quénivet. Symposium on Prosecuting Heads of State for International Crimes: The Special Tribunal for the Crime of Aggression against Ukraine and Immunities. OpinioJuris. Mar. 24, 2026. URL
10.09.2026