Голоси осені

Осінь... Ще не та, облетіла, а рання, вражає своєю багатою на кольори палітрою. Яскравою при глибокій синяві неба – і темперованою, приглушеною, коли ті кольори просвічуються з-за серпанкової ранішньої мряки чи ледь помітної для ока мжички. Найяскравіше, всупереч своїй назві, світяться в ній чорнобривці...

А десь у заліснених горах, на пагорбах та палітра – то наче велетенський жертовник осені, де палахтить уже відшуміле зеленню покоління листків... багряніє, догоряє, уступає місце черговому, молодому, – назавжди полишає свої гіллясті оселі...

Які ж різні вони, ті палітри кольорів і ті вогні – квітучої весни і золотої осені!.. А золота вона, бо нагадує про найцінніше з усіх багатств і скарбів – про багатство душі: мече під ноги золото, щоб ми його топтали...

В ті кольори втручається голос вітру, багатого й на свої барви – звукові, особливо осінні, про що добре знають імпресіоністи в музиці: від ледь чутного серпневого диха́ння – до потужної ту́жної тя́ги його глибоких листопадових жалів...

А втручається він, радше бере голос – бо всьому свій час: час дивитись – і час слухати. Зімкнувши очі, щоб зір не заважав слухові, – слухати, дослухатися, наслухати, вслухатися, а ще, казали античні, «пити вухами».

Вони, слова, голоси, звуки, – пливуть: морем для них – повітря, носієм – вітер, душа – вітрилом... Тому й сіємо слова на всі вітри. Пускаємо їх не на вітер, а з вітром – вручаєм йому. Ану ж сягнуть чиєїсь душі, ану ж...

Упав каштан... осипався пелюсток ружі... опав, черкнувшись об гілку, сухий листок... Принишкнув – не дихне – й осінній вітер. Щоб ті, ледь уже чутні, шепоти осені усе ж – чутними були.

Вона ж бо, осінь, наближає нас до чогось дуже глибоко людського, душевного, співчутливого, вразливого, як черк зів’ялого листка – до серця... Може, й тому ми восени таки похожі / Хоч капельку на образ Божий...

Слова та голос – більш нічого... Вітер – лише голос. Вітер розносить, розвіює слова, як і листя дерев. А листя – це теж слова, мова дерев. Весною – шумка, зелена... Їй до пари – весела й жартівлива танцювальна шу́мка... Восени та мова – шелестка, подібна до молитовного шепоту. Бо всі ми в’янемо, мов листя, а наша провина, як вітер, несе нас...

Наприкінці осені несе він, розвіює, змітає, стирає геть усе, щоб лише для свого голосу, тільки для нього, мати чисту дошку... «Осіння пісня» Верлена (chanson d’automne) хоча зіткана зі слів, та все-таки без слів, бо вона – то лише голос (жодного візуального штриха), голос вітру, осіннього вітру, і його відлуння в серці ліричного самітника-співця...

Він, той носовий, «віолончельний» голос, – у самому слові «пісня» («о» носове): chanson… chanson… chanson, у самому вітрі («а» носове): vent… vent… vent… в голосі віоліни («Ридає вночі віоліна»): violons… violons… violons… Зітхальні о – а – о, що звучать в обрядових плачах: згадаймо інструментовану на ті голосні жалібну «Пісню сухого помаранчевого дерева» Ґарсії Лорки: «Leñadór / Córtame la sombrа…» – Дроворубе, / Зрубай мою тінь...

Носове французьке «а» виразно перегукується чи не з єдиним у нашій мові носовим голосним (додаймо ще mormorando), що імітує підхоплений вітром голос дзвона: бам... бам... бам...

Не вимовляємо ж, не артикулюємо губами сонорного «м», як, скажімо, у слові «дим», де воно, те «м», звучить, sonat: ми «проспівуєм» його – щоб бачити той вечоровий дим, який зупинивсь у небі. А тут, у звуконаслідувальному «бам», навпаки звучить носовий голосний «а» («м» – лише носовий призвук), протягуєм його – щоб чути, як летить той голос, голос вечорового дзвону...

На чистій дошці – одні лиш голоси. Голоси без слів. Що глибша осінь, то глибші вони, то виразніше вчувається в них глибоке й темне «у». Протяжні, як і сама гуцульська трембіта, трубні голоси, що напрямець, як і журавлине «кру», торкаються серця.

Воно ж – не так ожива, як завмирає... Не від насолоди: трембіта («Плаче гуцул у трембіту..») – не сопілка. Й не від тієї, що є правдивою красою, ностальгійної туги. Пробуджується щось незбагненно далеке у часі, як і сам він, вітер пізньої осені.

Туга, яку чуємо в його голосі, саме від тієї незбагненності, яка навсібіч нас, таємничої безодні: вітер не відає ні часових, ані просторових меж... Гетьте, думи, ви хмари осінні... Ті думи-хмари – то цей же, для зору, широкими мазками нанесений на небо протяжний голос пізнього осіннього вітру...

Він, у Гомера, «розливає» по землі покоління листків, як і людей покоління («розливає», бо все ж – пливе). Будить своїм голосом щось таке, що поза межами слів, що вчувається, як у Верлена, хіба лиш у пісні без слів. Бо ж вітер – то сам лише голос... І ми – в тому голосі... ми – наче листя дерев... І в’янемо, мов листя, а наша провина як вітер несе нас...

Не варто всією душею віддаватись тому голосу, що не лише торкається серця, а виймає його, пориває з собою в ті незвідані безодні. Не варто з ним поринати туди у спробі збагнути незбагненне... Важливо, радять стоїки, як і наша, серед мужів наймужніша, Леся Українка, – випірнати.

Випірнати, вихоплюватися не лише з каламуті житейського моря, а й з тієї, що вривається в нічний простір, одвічної туги – до світла. До найтоншої сріблястої струни, що її напинає своїм ніжним диха́нням рання осінь...

А відтак – до тієї, невидимої, що її снує над завруненою нивою жайвір. Малесенька зависла в небі пташечка-точка, яка нагадує нам щовесни про нездоланну силу нашої народної пісні й нашої не захмареної, а при всій своїй задумі світлої – історичної думи...

Уже вітри осінні загули́,

З-за обрію далекого подули

Та й у нічні пустилися загу́ли,

Тягучої щоб збутися жури.

Себе, однак, із ними не жури,

Хай за вікном гудуть ті їхні гули,

Допоки не вляглися, не поснули,

Тих жалощів до серця не тули.

Осіння днина ще дихне теплінню,

Сріблинкою ще нива забринить,

Годинник сонячний хитнеться тінню.

Надії рятівна заблисне мить