Ліпше уміє ощадним бути той, хто свою працю вважає не за свою лишень власність,
але також за власність дітей і будучого покоління,
а почасти за власність цілої суспільности»
Андрей Шептицький
У вимірі сучасних трактувань меценатської культури, коли згадуємо про ключовий внесок Митрополита Андрея в економічний поступ Галичини першої половини ХХ ст., ми зазвичай піддаємося спокусі звести обшир його діянь до класичного переліку фундування дитячих шкіл, Національного музею, Народної лічниці та інших українських інституцій у Львові. Проте важливо пам’ятати той факт, що Шептицький мислив екосистемами, здатними самостійно створювати суспільне благо. Тому саме «економічна діяльність» в цілому відіграє ключову роль у розумінні спектра його меценатської діяльності.
Оскільки в часи служіння Митрополита в Галичині українці мали суттєві обмеження у доступі до капіталу, інституцій та економічних важелів, він розглядав господарську самостійність своїх вірних як необхідну передумову для їх культурного, освітнього та національного поступу. Адже був переконаний, що сильна громада починається з відповідальної праці, взаємної довіри та кооперативної солідарності. Питання економічного розвитку для Шептицького полягало у створенні умов, за яких кожна проста людина, зокрема і особливо українського походження, мала б рівні можливості для розвитку власного підприємництва. Ось чому слід прямо пов’язувати його соціальне вчення зі становленням українського кооперативного руху та економічним піднесенням регіону в цілому.
Завдяки такій філософії у Львові поступово з’являється повноцінна економічна інфраструктура українських самоорганізацій, які провадили свою діяльність під опікою патрона – Митрополита Андрея: перше українське товариство взаємного страхування «Дністер», іпотечний Земельний банк, кооперативна спілка «Маслосоюз», споживчий кооператив «Народна торгівля», товариство «Сільський господар» та інші. У такий спосіб Шептицький допомагав формувати культуру відповідального й самодостатнього господарювання, у якій здобутий капітал мав працювати на спільноту. Тому його фінансові інвестиції у справи цих інституцій відігравали переважно роль мотивуючого, наставницького внеску з метою стимулювання загального руху.
Поза тим, Шептицький інвестував дійсно значні кошти у промислові, аграрні та виробничі ініціативи, підтримував нафтові й креативні галузі, локальні приватні справи та ремісничі народні майстерні, провадив ефективне управління церковним майном. Однак у цьому факті акцентною є одна річ: для Шептицького гроші були лише інструментом для масштабування кооперативного капіталу, який, на його думку, мав повертатися в суспільство не лише коштами, а й у формі людського потенціалу для розширення освітніх, культурних і громадських можливостей. На цьому базувалася його концепція впровадження християнської етики в бізнес-процеси на початку ХХ ст.
Можливо, саме у цій візії і проявляється сучасна проєкція його меценатства й філантропізму – Андрей Шептицький вкладав ресурси в майбутню спроможність суспільства творити наступні проєкти вже без нього! Ця стратегія була побудована на переході від благодійності до суб’єктності: від «дати» – до «навчити»; від індивідуальної точкової допомоги – до інституційної і систематичної; від приватного заробітку – до суспільного добробуту.
Мабуть, саме тому економічну спадщину Шептицького варто читати не виключно як історію грошей, банків чи кооперативів. Шептицький залишив по собі не лише матеріальні активи чи підтримані ним інституції. Значно важливішим виявився нагромаджений завдяки його діям соціальний капітал, який став формою відповідальності і пам’яті, котрі сьогодні ставлять перед нами вкрай актуальне питання: що відбувається з ресурсом, коли його починають сприймати як відповідальність?
Матеріал підготовлений в рамках проєкту «Бієнале Шептицький: відповідальність бути», який реалізується Центром Шептицького Українського католицького університету за підтримки Українського культурного фонду (УКФ)
06.09.2026