Якщо слідувати стереотипові й до того ж дивитися тільки на буквальний антураж сюжету, фантастичний жанр літератури, навіть якщо це соціальна фантастика, – це один із тих випадків, де не надто очікуєш побачити паралелі до цілком конкретних і непогано задокументованих епізодів українського історичного досвіду. І навіть глибше – до епізодів та сюжетів, які стали частиною національного епосу або принаймні претендують на таку роль. Хоча якщо добре подумати, то стане зрозумілим, що таке уявлення щонайменше дуже спрощене. Бо, зрештою, фантастика – це далеко не тільки гуманоїди з далеких планет. Радше стереотипні «гуманоїди» – не що інше, як спосіб передати певні сенси, як це є у випадку «Пісні бризів» Катерини Пекур.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Одначе зауважити паралелі до конкретного історичного досвіду можна тільки якщо дивитися не тільки на конкретних героїв та буквальний антураж, а радше на структуру розповіді у сенсі послідовності та взаємних зв’язків не лише подій, а й побутових подробиць, які оточують героїв, а також мотивацій дій учасників – не лише головних героїв, а й широкого кола персонажів навколо них.
У принципі, перше, що впадає в око при читанні «Пісні бризів» в такій оптиці, – це очевидна тоталітарність суспільства, де поступово розгортається драма головних героїв. Якщо ж не зупинятися на констатації цього очевидного факту, а заглибитися до рівня окремих проявів, то стане не менш очевидно, що перед нами – мішанина практик нацизму та більшовизму. Ставлення «низинників» до бризів місцями дуже нагадує практики нацистів щодо євреїв та й загалом «расово нечистих». До того ж варіанта тоталітарних ідеологій апелює і практика жорсткої сегрегації відповідно до «правильності» народження разом із чисторасовою дискримінацією. Натомість практики щоденності вигаданого авторкою міста Мудрості та й загалом цивілізації «низинників» радше нагадують реалії СССР, переважно у сфері міжлюдських відносин. Причому не йдеться про «совок взагалі» – побут мешканців міста вигнанців Тер-Карелу з початку другого тому роману, якщо вдуматися, разюче нагадує побут совєтської глибинки 1980-х, а опис Санторії змушує згадати про явище «закритих міст».
На цьому етапі паралелі з історією пояснюються доволі просто – зазвичай люди схильні послуговуватися знайомими патернами. А якщо йдеться про певний варіант рефлексії над складним історичним досвідом своєї групи, то саме конкретні деталі історичного досвіду більш чи менш усвідомлено стають цеглинками побудови світу літературного твору, через який і рефлексуються особисті сліди. Контраст з очевидно уявним світом у цьому випадку ще більш виразно підсвічує нелюдяність, в окремих випадках і неприродність тоталітаризму. А враховуючи «збірну солянку» з деталей різних тоталітаризмів – то ще й добре відому дослідникам предмета сумну істину, що тоталітаризми відрізняються тільки окремими акцентами, а в своїй основі це одна й та ж сама програма фактичного знищення людини як такої.
Значно цікавішими є паралелі українського історичного досвіду в контексті протистояння тоталітаризму з тими, хто в «Пісні бризів» чинить спротив – та й зі самими головними героями у контексті драм, які вони проживають на шляху до свободи, та виборів, які вони роблять. Відразу слід зробити важливу ремарку – зрозуміло, що не йдеться про дослівну подібність і точність у деталях. Йдеться радше про два інші варіанти подібності. Перший із них – структурна подібність, тобто коли в центрі уваги авторки опиняються явища і процеси з тією ж логікою та структурою, як і в реальному українському досвіді. Другий випадок – коли послідовність подробиць, які разом складають окрему подію чи дрібніший сюжет повісті, достатньо точно повторює реальну подію, яка насправді відбувалася і в якій брали участь реальні люди. Бо у «Бризах» можна зустріти і такі випадки.
Перша аналогія, якщо заглибитися у суть справжніх іпостасей героїв, дещо відсунувши набік конкретику портретів, сильно нагадує такий популярний у романтичних сюжетах троп, як «кохання на межі». Саме у контексті українського досвіду в тій частині, де йдеться про спротив Росії у всіх без винятку її імперських іпостасях, проситься порівняння з сюжетом кохання між українкою та представником карального апарату Росії. Одну з таких історій, про що свого часу вже згадувалося, фіксує у своїх спогадах зв’язкова Романа Шухевича Ірина Козак-Савицька. Згідно з цими спогадами, сталося так, що у місцеву дівчину закохався боєць військової частини, яку прислали для боротьби з партизанами. Рідня дівчини допомагала підпіллю, а рідний брат був командиром місцевого повстанського підрозділу. Коли стало зрозуміло, що небажаний залицяльник не відчепиться, підпільники навідалися з виховною бесідою. Закоханий окупант не відступився – врешті було домовлено, що він таємно передаватиме повстанцям інформацію про карателів. Тим часом з’ясувалося, що почуття взаємні. Якийсь час усе йшло більш-менш спокійно, пара задумувалася про весілля, але закоханого агента викрили. Він встиг утекти і перейти в підпілля. Після цього обох обвінчали, але шлюб не був довгим – незабаром перебіжчик загинув у бою.
Переважно такі парадоксальні історії закінчувалися трагічно, позаяк навколо них було аж надто багато суперечностей, та й більшість із них компромісів не передбачали. Утім, в контексті «Пісні бризів» важливий не драматизм. Важливе інше – почуття стають для обох тією відправною точкою, яка допомагає визначити власну моральну позицію і наступний план дій. Прикметно, що на першому наближенні цей «план» зводиться до загибелі Каруна – причому в обох. І тут наступає момент особливо разючої – надто що, здається, неусвідомленої – паралелі.
Бо фінальна сцена першого тому – вбивство головного героя – фактично містить у собі паралель до одного зі знакових епізодів незаслужено маловідомої повісті «Син України», фінальною сценою якої є битва під Конотопом, у якій українські війська здобувають перемогу над московитами, але головний герой гине. Зрозуміло, що подібного гучного антуражу в «Пісні» немає і близько, та й контекст зовсім інакший. Паралель містить відносно дрібна, але значуща деталь – усмішка. Причому в обох випадках автори не жаліють барв, щоб її описати. У «Сині України» епізод з усмішкою замикає відносно тривалий пасаж з описом пошуків тіла головного героя на полі слави під Конотопом: «…лежав перед ними з печаттю несьогосвітньої краси й щаслива усмішка застигла на його устах». У «Пісні» авторка малює таку картину: «На обличчі проступили кольори, очі повернулися у Світ, і він раптом усміхнувся. Тихою та спокійною усмішкою…»
Така увага до окремо взятої деталі цілком виправдана: в обох випадках усмішка сигналізує вирішення принципового внутрішнього конфлікту. Для Миколи Наливайка з «Сина України» усмішка позначає межу переходу зі світу матеріального, сповненого прагнення здобути волю Україні, до світу досягнення своєї мрії, яка настільки значуща, що для її здобуття не шкода навіть власного життя. Для Каруна ж це спосіб уникнути остаточної ганьби і бодай частково спокутувати свої злочини. Утім, з іншого боку, такий антураж ніби натякає, що не все так просто.
Бодай тому, що Карун гине від руки жінки, яку кохає, яка прийняла рішення таки вбити його, усвідомивши власну ідентичність і обов’язок лояльності відносно власного народу. Це тим більше дивує, якщо врахувати, що буквально за місяць до того, якщо рахувати за текстом книги, Санда опинилася в епіцентрі зовсім іншої паралелі в момент, коли вона потрапила в столицю бризів і зустрілася з батьком, якого вважала покійним, і батько та решта причетних зайнялися її підготовкою до повноцінного життя серед бризів. Так-от, її поведінка і логіка в цей момент творить разючу паралель до ситуації дітей учасників визвольного руху, яких тримали в совєтських дитбудинках. Повернення до батьків чи бодай просто повернення назад до українського середовища означало для них більшу чи меншу внутрішню перебудову і зміну системи координат порівняно з тією, в якій їх виховали проти їхньої ж волі. В аналогічній ситуації опиняється і Санда – весь її світ обвалюється до підмурівків, і вона потребує певного часу, щоб усвідомити і весь масштаб змін, і певні моральні обов’язки, які накладає на неї нововіднайдена ідентичність.
Зрештою, гострота цього усвідомлення і штовхає до вбивства коханого, який на даному етапі зробив вибір повернутися в ту систему, з якої вийшов, ціллю існування якої є знищення її народу. На цьому місці проглядається ще одна приблизна аналогія – до легенди про невільницю, яка отруїла хана Іслам-Гірея, начебто помщаючись за Берестечко. В обох випадках є іпостась молодої жінки, яка, перш ніж убити, перебувала у достатньо глибокому романтичному зв’язку зі своєю жертвою (про добровільність у випадку героїні легенди задля необхідного, хоч вимушеного спрощення, не будемо) і яка у критичному моменті зробила вибір на користь Вітчизни – а також власної ідентичності й особистості. Бо питання в цьому сюжеті не стільки у самому факті, скільки в мотивації – і тут важливо теж усвідомити, що у структурі Сандиної мотивації справа у силі нововіднайденої ідентичності, а також у «маятнику травми», тобто стані, коли компенсація травми дорівнює її глибині. Те, що героїня в ім’я рятунку нововіднайденої Вітчизни вбиває людину, яка, як стане зрозуміло пізніше, «ніколи її не зраджувала», свідчить про реалії тоталітарних імперій чи не більше, ніж грубі академічні аналізи.
Утім, варто поглянути на обох – і Санду, і Каруна – в оптиці тих, хто відповідає за безпеку Гірської країни, а саме Лакіро Живостовбура. До речі, з огляду на стереотипний образ бандерівця як партизана з карпатських лісів, дуже симптоматичним є розміщення держави бризів саме в горах.
Логіка Лакіро часом відверто нагадує позицію Миколи Козака – «Смока», керівника СБ ОУН на Волині в історії з Людмилою Фоєю. Реальна історія почалася з того, що підпільницю ОУН(б), уродженку Києва Людмилу Фою заарештували невдовзі після вигнання нацистів з Києва. В ув’язненні вона зробила вигляд, що пішла на співпрацю, і таким чином домоглася звільнення. Утім, незабаром її відправили з провокаційним завданням у супроводі досвідченого агента карателів на Волинь з метою «розпрацювати» підпілля. Однак далі все пішло не за планом – Людмила розповіла про все керівникові СБ на Волині, який, на щастя, був знайомий з нею раніше і повірив її історії. Наслідком став арешт і розстріл агента, а потім ще одного. Людмила ж пішла у підпілля, де й продовжила боротьбу до своєї загибелі.
Ця історія аж ніяк не має свого двійника в сюжеті навколо теми визнання Санди за свою, одначе привертає увагу подібністю позиції особи, яка відповідає за внутрішню безпеку сторони, що протистоїть імперії – у випадку історії Людмили Фої це «Смок», у «Пісні» це Лакіро. Обидва вирішують повірити сказаному і, як наслідок, прийняти у свої ряди та доручити відповідальні завдання. Причому Лакіро робить це двічі: спершу – відносно Санди у першому томі, а вдруге – наприкінці другого тому відносно Каруна.
Ясна річ, не доводиться говорити про свідоме вплітання саме цих апеляцій до саме таких сторінок національного досвіду чи епосу з однієї простої причини – авторка «Бризів» не знала про всі ці деталі, доки на них не вказала ваша покірна слуга, для якої виокремлення структурних подібностей стало можливим тільки завдяки фаховій підготовці. Та й самі аналогії доволі приблизні.
Утім, теж навряд чи варто відносити все описане лише до парадоксів колективного несвідомого, як і вважати його черговим прикладом чогось на кшталт «мандрівних сюжетів», хоча всі наведені приклади – передусім про універсальність певних явищ і патернів. Позаяк якщо подивитися з точки зору персональних взаємодій між героями, то почнуть проступати цілком реальні моральні колізії періоду визвольних змагань, рішення яких на персональному рівні безпосередньо стосуються проблеми щоденного спротиву тоталітаризму, який, своєю чергою, є тими цеглинками, які уможливлюють спротив у широкому, політичному сенсі.
І це добре видно на прикладі двох дрібних деталей. Першою є історія бризівського розвідника Сарріза, який у безвихідній ситуації попросився на ночівлю до Санди (щоправда, остання поняття не мала, хто він такий). Попри це, вона дотримала звичаю гостинності й не видала свого невільного гостя Карунові, який на тому етапі ще не пройшов власного переусвідомлення та залишався повноцінним «солдатом імперії» з усіма наслідками. Ця подробиця апелює до такої поширеної колізії, як ціна допомоги повстанцям у суто побутових речах – переночувати, нагодувати, інколи підлікувати у межах скромних можливостей сільських осель. За великим рахунком, все зводилося не лише до обов’язку патріотичної лояльності, а до дотримання базових законів співіснування, що забезпечують стійкість горизонтальних соціальних зв’язків, які у ситуації тиску з боку тоталітарної імперії стають потужним чинником спротиву.
Інша деталь – у другому томі Санда відмовиться контактувати з близькими, аби не накликати на них біду через те, що сама вона вимушена втікати й загалом уникати людей. Це теж апелює до важких моральних виборів у рамках щоденності, перед якими поставали учасники визвольного руху.
Власне такі деталі чи не більшою мірою, ніж «великі» аналогії, промовляють до українського досвіду як до досвіду протистояння системі, яка ламала не лише ідентичності, а й базові соціальні зв’язки. І заодно сигналізують про те, що соціальна фантастика – аж ніяк не менш потужний інструмент осмислення колективного досвіду, ніж більш звичні жанри.
05.09.2026