Ні, фільм Крістофера Нолана тут ні до чого, бо я його ще не бачив. Подивився натомість «Повернення» Уберто Пазоліні з психологічно переконливою грою Рейфа Файнза і Жульєт Бінош. У сенсі переконливою з мого погляду, а не з погляду залежних від вироків долі учасників і сучасників Троянської війни, про психологію яких ми, теперішні, можемо лише фантазувати. А перед тим більш-менш уважно пройшовся романом Артема Чеха «Ми тебе не чекали». А ще перед тим, ясна річ, прочитав «Одіссею» умовного Гомера. У сенсі ще перед тим, як народився Артем Чех. І от воно все якось поскладалося мені докупи.
Поскладалося, але не зовсім. З одного боку, обізнані люди слушно зауважують, що не нам, українцям, перейматися фізичними і – гіпотетично – душевними поневіряннями Одіссея. Ну добре, спочатку він не хотів воювати, а хотів, так би мовити, усунути першопричину конфлікту мирним шляхом. Та й троянці, як не крути, таки спровокували ахейців, викравши в Менелая його прекрасну Єлену (чого не закинеш нам: ми, звісно, як кожен народ, теж не без гріха, але якраз у росіян нікого й нічого не крали, а прямо навпаки). Проте в підсумку саме Одіссей наполіг на продовженні загарбницької війни до переможного кінця і саме завдяки його хитромудрій бойовій машині піхоти Троя полягла в руїнах і попелі. То що нас – жертв агресії – мають обходити пізніші ходіння по муках і ПТСР цього «героя СВО»?
З другого боку, скажімо, Генріх Бьолль – також колишній солдат загарбницької армії – у програмному есеї «На захист літератури руїн» наголосив на очевидному факті: Гомер уперше в Європі розповів нам про війну, знищення міста й повернення додому – і в такий спосіб заклав непохитний фундамент європейського епосу і всієї західної культури. Звичайно, Бьолль, пишучи це, захищав передусім самого себе, мовляв, чого ви від мене хочете, я тільки використовую архетипні гомерівські моделі. І, враховуючи подальше світове визнання та Нобелівську премію, слід зазначити, що його самозахист виявився вельми успішним. Однак є й цілком інакші відомі приклади. Задовго до Бьолля безмежний інтерпретаційний потенціал образу Одіссея зауважив Джеймс Джойс, який перетворив «ключові вузли» гомерівського міфу на «стації» валандання Дубліном максимально не причетного до жодних ратних подвигів страхового агента Леопольда Блума.
Коротше, Одіссей уже так віддавна є загальнолюдською постаттю, що розпізнавати його риси чи пригоди має право хто завгодно і де завгодно. Зокрема я і зокрема в романі Артема Чеха «Ми тебе не чекали».
Герой цього роману на ім’я Іван Труш аж ніяк не мріє про війну, але йде на неї, бо усвідомлює, що мусить. (Чому його так звати, що тут роблять Алла Горська й Опанас Заливаха та яку функцію у Чеха виконує образотворче мистецтво – це окрема тема, залишаю її комусь компетентнішому). Власне, роман починається з того, що Труш зі своїм підрозділом прикриває вихід бригади з палаючого міста. Міста, про яке до краю актуалізований пазолінівський Одіссей пояснює наївним слухачам: його неможливо завоювати, його можна тільки зруйнувати.
Як і заповідав Гомер, Іван втрачає всіх побратимів, зазнає поранень, потрапляє в полон, але врешті, підлікувавшись, повертається на Ітаку. Тобто на київський Поділ. Як і заведено в Одіссеїв, він не надто квапиться до своєї Пенелопи. Тобто Зої. Щоправда, на це у кожного Одіссея є персональна причина. Приміром, пазолінівський боїться зустрічі з дружиною, бо вважає, що вона не зможе його знову покохати. Тобто вже не його, а того, ким він став на війні. Тим часом Труш і не має до кого квапитися, бо Зоя ткацтвом не зловживала і за відсутності чоловіка вибрала-таки собі якогось іноземного Антіноя. Тобто Ганса. Тобто творчо розвинула традиції своєї ірландської попередниці Моллі Блум.
Відтак Іван оселяється в чужому помешканні, натягує на себе чужий одяг, відпускає бороду – і навіть без втручання Афіни набирає вигляду (і запаху) підстаркуватого жебрака. Тож не дивно, що ніхто його тут не впізнає. Та й сам він щось не дуже впізнає рідну місцину. Зате знаходить притулок у Навсікаї. Тобто ще одної Зої. І вирішує спуститися в царство Аїда. Тобто відвідати церемонію власного похорону…
На цьому каталог одіссеївських паралелей у романі Чеха не вичерпується, але наразі досить. По-перше, тому, що автора, здається, хвилює не так мотив повернення ветеранів з війни, як питання, чи їм є куди повертатися. Далеко не всі з них залишили вдома вірного пса, стареньку няньку і слугу-свинопаса, а Пенелопи, як свідчить уже сама назва роману, не завжди твердо дотримуються гомерівської лінії.
По-друге ж, дослівно на останній сторінці Чех вдається до сюжетного повороту, після якого все досі сказане – мною, не ним – втрачає сенс. «От воно що», – промовив, дочитавши, я і заходився випорпувати з пам’яті кількох інших персонажів Гомера.
Але є ще й по-третє. Дискутуючи про доречність приміряння на себе обладунків Одіссея і нарікаючи на історичну несправедливість, внаслідок якої людство сприймає Троянську війну переважно очима не жертви агресії, а переможця-агресора, не зайве, мабуть, згадати, що насправді – на відміну від героїчного епосу – та війна закінчилася не чиєюсь перемогою, а тотальною катастрофою бронзової доби і переходом до «темних століть». Це був кінець тодішнього світу, який поглинув і захисників Трої, і її руйнівників з усіма їхніми культурними надбаннями, включно з писемністю.
Жахливо уявляти, що в майбутньому єдиним свідченням про війну проти нас виявиться епос якогось російського Гомера. Але не варто заздалегідь упадати в розпач, бо, може, ще й не виявиться. Кінці світу періодично повторюються в історії: не грецький був першим і не він був останнім. Однак цього разу є всі шанси, що апокаліпсису навіть сліпі аеди не переживуть і нічого нащадкам із вуст у вуста не набрешуть. Та й звідки би мали взятися ті нащадки? А ніякої іншої – справедливої і водночас реалістичної – розв’язки я для нинішнього світу вигадати не здатен.
04.09.2026