Осягнути неосяжне

Коли бажання літературної присутності, на противагу справжності, претендує на статус невід’ємного атрибута сучасної мистецької дійсності, робиться сумно. Заздалегідь обдумана спроба переступити через поріг сакрального дивним чином здатна подарувати перепустку в простір неосяжного, але...

Масштаби цієї проблеми, розмови про яку зазвичай гострі та викликають невдоволення, неабиякі, позаяк стояти на чатах літературних цінностей уже не актуально, бо не зовсім модно. Натомість талановите спекулювання зумовлює суспільну повагу і пробуджує почуття захоплення. Іноді хочеться зупинитися осторонь і вигукнути, суголосно з Жюлем Ренаром: «Боже, куди котиться цей світ?».

Виявляється, не опинитися на маргінесі сучасних літературних тенденцій — найпростіше. Для цього не потрібен ані талант, ані хист, ані віра у власні можливості, навіть ворожіння чи всілякі обряди не знадобляться. Достатньо вміння говорити. Якщо в певний момент може здаватися, що чогось бракує, можна забути про потребу праці та внутрішнього гарту. Простіше піти назустріч новоспеченим віянням, важче — залишатися собою, тимчасом як свідоме і непідробне сповідування сковородинського принципу — не така вже й нагальна потреба, бо, знову ж таки, не зовсім модна.

Тому не оминути розмови про літературні школи, програми яких обіцяють більше, аніж здатні втілити в реальність. Скільки з’явилося якихось зібрань, угруповань чи спілок, де намагаються навчити ремесла творчості, чи покликані заради псевдопраці над творами! Чимало платформ із незрозумілими гаслами щодо естетики покоління пропонують курси письменницької вправності. Утім проблема не в літературних школах, щоб їх осмислювати детально, та й питання не в зібранні як такому, а у світоглядному виборі — у тактиці, яка ставить наголос не так на внутрішньому зростанні, як на схильності до саморепрезентації — коли написане не продовжує літературної традиції та принципів, перевірених часом, а працює на імідж автора, витворюючи примарний образ генія.

Творчість — не прогулянка під сонячним небом за руку з коханим, що пестить та цілує в щічку.

...«Будьте готові до випробувань. Не гніть хребта. Працюйте. Не будьте ані нахабами, ані прохачами. Хоча... всі ці настанови — порожній звук, коли бракує хисту. Це ілюзія, що ви обираєте літературу. Вона обирає вас», — волає самотній голос Валерія Гужви з того світу.

Мабуть, у всі часи цю істину намагаються осягнути винятково спраглі та одержимі — ті, для кого людське тривання чимось схоже на пори року: циклічний шлях від проростання до в’янення. Це доволі небезпечний маршрут, бо цілком непередбачуваний. Страшно подумати, що на схилі життєвого досвіду чекає поразка і що доведеться змиритися зі власною непристосованістю до світу, жорстокого і запрограмованого на практицизмі.

Ми опинилися в безодні епохи прагматизму, сповненій цинізму, коли говорити про морально-етичні принципи непристойно: у реаліях сьогодення немає місця для справжніх почуттів. Їх часто імітують, наче грають чергову роль на сцені театру Діоніса. А місія Есхіла, Софокла та Еврипіда другорядна — важливіше-бо глядацьке враження. Їхня невдячна позиція перебуває в затінку пристрастей, що схожі на миттєвий спалах, тоді як денне світло — тягар обраних. Проте щодо цього також виникає суперечка, бо переконання, що хтось-то здатен обирати літературну справжність — усього лишень слова, зронені з уст Юди.

Де ж її віднайти?

...Ніхто не має остаточної певності, скільки часу потрібно для того, аби почуття всередині дозріли, перш ніж оформитися в слово, фразу, речення, поступово створивши світ, що наскрізно пульсує, аніж покликаний копіювати чужу мову, стиль та чуття вічного, прозирання в яке наче знімає шкаралупу матеріального. Але плоди дозрівають, коли приходить відповідна пора року, однак у когось рясний врожай яблук — пізня осінь, на противагу тим, у кого дерева залишаються мертвими. І все ж, це також ужинок, а не його відсутність.

За однією із відомих притч, Бог створив людину із звичайної м’якої глини. Коли Він оглянувся, побачив ще один шматок, що залишився.

— Що б ти хотів побачити із цього шматка? — спитав Бог у людини.

— Зліпи мені щастя! — прохала вона.

Бог змовчав — і поставив шматок глини на людську долоню.

...Саме тому залишається жити з ілюзією вічності: вірою в те, що відчуття цвіту яблуні під кам’яним хрестом «Intermezzo» можливе не тільки навесні. Утім погоджуватися на компроміс із незавершеністю світу — також дар, якому не навчають. І жодні літературні школи не здатні змиритися з цим, бо їхнім програмам така висота просто недосяжна.

А можливо, річ не в самих школах, курсах, угрупованнях чи навіть у прагненні ствердження власного реноме. Проблема починається там, де зовнішня присутність починає видавати себе за внутрішнє становлення; де література приховує намагання бути побаченим раніше, ніж полягає в можливості побачити щось самому.