Після гарних концертів в мене як типового музиканта, є два стани: один — кинути все і більше не грати взагалі - бо коли чуєш ТАКИЙ рівень, то треба запити водою; і другий - йти займатися, бо світ такий різноманітний і в ньому є стільки краси й музики, що неодмінно треба до цього чим більше бути причетним. Після цьогорічного фестивалю “Дзеркало” хочеться творити!
Попри війну Львів спроможний справляти фестивалі високої музики різних напрямків: давньої і сучасної, Баха і Моцарта, Віртуози і Контрасти, органний, а також фестивалі співаків і диригентів. Що ж до камерної музики, то від 1 по 16 серпня в нашому місті відзвучав найбільший в Україні IV Фестиваль камерної музики “Дзеркало”. Йдеться про 12 повноцінних концертів, 2 майстеркласи та дві розлогі лекції. Майже половину з цього я мала нагоду модерувати.
Модераторка концертів Марта Кузій.
“Дзеркало” — ще дуже молода ініціатива двох львівських музикантів, подружжя Оксани та Миколи Гречухів. Обоє вони є артистами оркестру Львівської опери, Оксана —- скрипалька, Микола — кларнетист, і він також, окрім посади директора цього оркестру, є ще й керівником Дзеркальної зали опери, здогадуюсь, що звідти й назва — “Дзеркало”. Камерний напрямок — це, переважно, твори для малих складів і малої аудиторії. Традиційно, такий формат менш вибагливий щодо специфіки залів, акустики чи розсадки публіки, також в європейській практиці камерні фестивалі це калейдоскоп жанрів, складів і тематик: головне тут якість!
Концерт у Митрополичих садах.
На цьому фестивалі половина концертів відбувалася з участю піаністів, то ж їх провадили в Дзеркальній залі, котра вже близько 7-8 років функціонує не тільки як місце відпочинку в антрактах і фуршетів опісля, а й як зал для регулярних камерних концертів. Від 2019 року тут стоїть новий рояль фантастичної якості Steinway&Sons — преміум-клас серед клавішних інструментів. Такого плану інструментів Львів має всього три: другий придбала філармонія 2009 року (наразі на ремонті), а третій — рідко використовуваний в приміщенні Великої зали музичної академії (для якої надзвичайної оказії його берегли стільки років, мабуть, знають хіба що колишній ректор Пилатюк і ко). Цьогоріч окрім Дзеркальної зали, фестиваль розширив географію і концерти відбувалися в арт-центрі Дзиґа, в Митрополичих Садах і Lem station. Концерт-відкриття в саду палацу Потоцьких дещо вибивався із загального вайбу камерності, бо на ньому грав симфонічний оркестр філармонії. До місця питань немає — літо і пленерний захід пасують одне одному якнайкраще, але симфонічні полотна у вигляді концертної увертюри Мендельсона чи творів для сольних інструментів з оркестром хоч не є довгими, проте все ж мало вкладаються в концепт камерності. Втім, концерту-інавгурації ми це пробачимо, зрештою — відкриття і має бути помпезним!
Відкриття фестивалю в саду палацу Потоцьких.
У “мертвий” літній сезон, годі було розраховувати на повні зали, тому камерність, на жаль, поширилася і на публіку. Але якою! — між частинами сонат НЕ плескали! Поділюся інсайтом — для самих музикантів кількість публіки абсолютно не має значення: для них сам процес виконання камерної, ансамблевої, інтимної музики і є найбільшою радістю! Композитори писали цю музику переважно або для себе, або для друзів, бо такий приватний формат дає кілька переваг — коротка думка не має масштабуватися до грандіозного розмаху симфонії чи опери і може залишитися мініатюрою, на сцені ти ніби соліст, але не сам — поруч з колегою музикувати більш утішно, ну і фізично ближчий контакт з публікою допомагає налагодити щирішу взаємодію.
Все ж фортепіанний речиталь Андрейса Осокінса і open air проєкту Йосифович live відзначилися аншлагами, що є дуже добре, бо то були направду вельми вартісні концерти! Темний тужливий тембр талановитого Юрія Йосифовича лучився із камерністю акустичного бенду ультрапрофесійних музикантів. Вилилося це в те, що при різноманітності аранжувань артисти творили кожну окрему пісню/історію цілком самобутньо і чуттєво, а це, власне, і зачіпає публіку — баланс особистого й екзистенційного. Єдине, що гасило темп і викликало питання, то це розмовні вставки Йосифовича між піснями...
Піаністка Юлія Багдонавічуте.
Ми в Україні вже звикли до фонової війни, відвідуємо концерти, вдаємо нормальність, навіть, ось фестивалі робимо/відвідуємо, але, будьмо відверті, не так багато іноземців бажають приїжджати взагалі, а тим більше з гастролями, в нашу країну — навіть в умовно безпечніший Львів. Цього року, окрім львівських, були ще артисти з Києва, а зарубіжними партнерами виступили дипломатичні представництва Литви та Латвії, котрі допомогли привезти своїх музикантів на фестиваль. Артисти високого рівня безумовно підсилили і урізноманітнили програму фестивалю, водночас блискуче провівши кампанію культурної дипломатії: імплементуючись в локальні ініціативи балти робили промоцію власної культури. Піаністка Юлія Багдонавічуте та флейтисти ансамблю Fleitu3 презентували програму композиторів-сучасників, котра відображає певний зріз тенденцій в музиці Литви останніх років — переважно тональні, медитативні, мінімалістичні. Юлія також виконувала твори з супроводом електронного запису — грати із готовим семплом, втримувати відчуття часу і наповнювати змістом направду дуже не просто. Наступного дня флейтове тріо Fleitu3 презентувало вечір імпровізації на музику зі свіжого альбому “Need for flute”. Концерт був складний: нескінченні потоки звуку не припинялися протягом години — музиканти змінювали різновиди флейт, мандрували залом, експериментували зі звуковою гравітацією. На початку було і дивно і боязко — надто різкі і пронизливі звуки нашаровувалися без ліку, проте подальше розуміння невипадковості рухів музикантів і звуків створило досить комфортну гру, в яку бавилися вже не тільки флейтисти з музикою природи і космосу, а й публіка з власними спостереженнями. На мій смак місце проведення такого дійства сміливо можна було б розмістити в Jam Factory чи в приміщеннях інших ревіталізованих будівель, — хотілося простору і руху, а класичні шати Дзеркальної зали все ж створюють певне очікування і настрій. А тут музика-пошук.
Флейтисти ансамблю Fleitu3.
Андрейс Осокінс воїстину зірка, про це вперше думаєш, коли читаєш його біографію: блискуча освіта в Лондоні, десятки премій на міжнародних фортепіанних конкурсах і гастролі по всьому світу в найкращих залах. Удруге — коли слухаєш. Гра Осокінса — це розкіш, ювелірна робота найвищого ґатунку (вивірені і продумані звукові площини, технічна досконалість, жодного випадкового руху!), а ще глибокий проникливий ліризм. Ми у Львові не розбещені концертами артистів такого рівня! Піаніст представив різноманітну програму: твір сучасного латвійського композитора Петеріса Васкса, котрого, до слова, рідко виконують в Україні, але який є дуже відомий за кордоном; бунтарську “Апасіонату” Людвіга ван Бетговена; кілька дрібних п’єс Роберта Шумана — склалося враження, що це улюблений композитор артиста, дуже вже вільно почувався в цьому репертуарі; популярні мініатюри Фридерика Шопена — наша публіка від них остаточно розтанула. Осокінс не оминув можливості виконати музику українських композиторів і запрезентував делікатні й чутливі «Багателі» Валентина Сильвестрова, а на біс — авторську інтерпретацію «Мелодії» Мирослава Скорика, — і це не був той звичний варіант, який нам залишив сам Мирослав Михайлович, — Андрейс додав “м’яса”, розбудував акорди, пасажі, додаткові гармонії, робив це сміливо, але з відчуттям міри. Третя річ, котра дає розуміння, що перед тобою зірка — неочевидна, але в наш час дуже істотна. Від початку повномасштабного вторгнення Осокінс заснував фундацію, котра вже п’ятий рік постійно працює із гуманітарною місією в Україні. Сам музикант сприймає це як рівноцінну роботу поряд із творчо-концертною: забезпечувати харчуванням військових на фронті, допомагати музичним школам прифронтової Чернігівщини з інструментами (серед іншого вони привезли 70 фортепіано!), привозити обдарованих дітей на музичні табори в Латвію — все безкорисливо, з благодійною метою, застосовувати свій авторитет і вплив для добра і допомоги. Це не надто поширений приклад свідомої громадянської (а, можливо, просто людської?) позиції класичного музиканта зі світовою кар’єрою, проте дуже промовистий. Для нас із вами тепер така “свідомість” і дієвість має навіть більшу цінність, ніж лише талант. І справді, такий аспект дооцінюєш тільки в наших умовах. Цікаво, між іншим, як до такої його діяльності ставляться колеги з інших країн.
Концерт Андрейса Осокінса у Дзеркальній залі.
За всі дні фестивалю в мені жила внутрішня радість: тішило, що музиканти мали стимул позайматися або й вивчити новий репертуар; що публіка мала нагоду послухати твори, які дуже рідко або й ніколи не виконуються; що організатори працювали з великою кількістю партнерів, тим самим оприявнюючи їм актуальність фестивалів класичної музики. Наші драматичні обставини додають пронизливої неповторності в, здавалося б, повністю зарамкований фестиваль. Цьогоріч віддзеркалювалася не тільки добре підібрана музика чи віртуозне виконання, а й запит суспільства: на додану вартість, на сенси, на концепції, на українське, на строкатість, на єднання різноманітності, на громадянську позицію, на солідарність.
Фото: Віталій Грабар
02.09.2026