ЙОГО ПОГЛЯДИ НА ПОТРЕБИ І ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА.
"Від часу творців прекрасних будівель Святоюрської Катедри й Палати – Атаназія (1746) і Льва (1779) Шептицьких – серед Галицьких Владик не було ані одного, хто якнебуть виявив би своє глибше відношення до мистецтва. Щойно Митрополит Андрей Шептицький став живо й усебічно ним цікавитися. Вже на самому початку своєї появи серед Галицького духовенства й громадянства виявив він глибокий інтерес для українського мистецтва".
І. Свєнціцький, 1936 рік.
"Був у нас, на Галицькій Україні, чоловік високого росту та ще вищого духа, що розумівся на мистецтві, пізнавався на талантах, вмів найти дороги і засоби для підтримання сучасної і збереження колишньої народньої культури. Коли б не він, не одно припало би столітнім порохом, не один талант пішов би на марне. На думці в нас – Митрополит Шептицький, якому історія української культури дасть прізвище українського Юлія II", – пророчо писав відомий галицький критик Микола Голубець1. Величава постать митрополита Андрея Шептицького і нині, на порозі третього тисячоліття, викликає подив і захоплення кожного, хто знайомий з жертовним життям цього великого мужа української Церкви і культури, гуманіста і щедрого мецената мистецтва.
Сьогодні, володіючи безліччю нових інформацій про його жертовні чини, можемо без перебільшення стверджувати, що меценатська діяльність Митрополита, як, зрештою, і сама його духовно-творча присутність у житті Галицької України відіграли колосальну роль у процесі формування національного обличчя української культури та стратегії її розвитку впродовж усього XX століття, підготувавши в остаточному висліді ґрунт для створення Незалежної Української Державності.
Послідовна і далекоглядна культурно-національна політика Митрополита найкраще виразилась у його конкретній благодійній діяльності – як засновника Національного музею у Львові, опікуна численних культурних установ, – у тому числі першої в Галичині української мистецької школи О. Новаківського – і, врешті, як спонсора багатьох українських митців. Кожен із цих аспектів незвичайно вагомий, і є сьогодні предметом окремого ґрунтовного розгляду в наукових публікаціях.
Щоб зрозуміти далекосяжну мету меценатських дій Митроплолита, спробуймо хоча б в загальних рисах охарактеризувати його погляди на проблеми і потреби розвитку українського мистецтва.
Як меценат мистецтва Митрополит втілював у своїй особі дуже рідкісне поєднання рис, яке робить його постать справжнім феноменом в історії української культури взагалі й образотворчого мистецтва зокрема. З одного боку, це можновладець, що перебував на найвищих щаблях церковної та світської ієрархії в суспільному житті тогочасної Галичини. У його руках були недоступні багатьом можливості практичної реалізації ідей. З іншого боку – це українець, який зусиллями власної думки прийшов до національної свідомості, а тому особливо чуйно дбав про гідність та інтереси поневоленого українського народу. До того ж А. Шептицький – рідкісний у тогочасному українському суспільстві тип справжнього аристократа духу, людини великої особистої культури та ґрунтовної європейської освіченості2. Від своєї матері, графині Софії Шептицької з Фредрів, успадкував малярський хист, тонке чуття краси і взагалі замилування до образотворчого мистецтва. Софія Шептицька була талановитою маляркою і письменницею. Певний час, перебуваючи разом з батьками у Парижі, вивчала приватно живопис у таких знаних тоді у Франції митців, як Шеффер (Chiffart) та Добінь'ї (Donbigny), навіть виставлялась 1855 р. в одному з паризьких салонів.3 У Польщі зберігаються нині два її майстерно виконані портрети 1851 р. "Портрет матері Софії Фредро", – бабуні Митрополита та "Портрет батька Олександра Фредро" – діда Митрополита, відомого польського письменника та поета.
З матір'ю лучила Митрополита рідкісна спорідність душ. Разом вони подорожували по мистецьких центрах Європи, відвідували виставки і музеї, вивчали історію мистецтва, дискутували. Дослідниця Мирослава Мудрак у своїй англомовній публікації про Митрополита4 слушно стверджує: "Безсумнівно, що творчий дух матері просяк усе його буття". Ще в юнацькі роки Митрополит і сам пробував різьбити5 та проєктувати церковну утвар6. Вже будучи молодим монахом, пробував малювати, про що свідчать два його малярські твори, чудом збережені від більшовицьких "чисток" 1952 р. у фондах Національного музею у Львові. Це виконаний в делікатній прецизійній манері олійний "Пейзаж із корчмою" та етюд "Бойко", що його 1906 р. власноруч виконав Митрополит і подарував адміністраторові митрополичих дібр о. Титові Войнаровському7. Також у музеї Католицького університету в Римі зберігається нині виконана Митрополитом ікона "За гріхи світу"8 (олія, полотно).
Вроджена вразливість на красу поєднувалась в особі Владики із широтою ерудиції у ділянці історії мистецтва. Ніби продовжуючи великі культурні традиції своїх предків, – фундаторів собору Св. Юра, – він однаковою мірою захоплювався мистецтвом як католицького Заходу, так і слов'янсько-візантійського Сходу. Промовисто свідчить про це характер сформованої Митрополитом збірки малярських творів, яка до часу його арешту в 1914 р. царсько-російською владою зберігалася в бібліотеці Святоюрської палати.
Збірка, без урахування богословської літератури, нараховувала 266 творів. Були представлені тут твори не тільки галицьких мистців – О. Новаківського, М. Сосенка, І. Труша, О. Куриласа, М. Івасюка, А. Манастирського, а й наддніпрянців – Ф. Красицького, І. Макушенка, В. Маслянникова, а поруч з ними – полотна польських художників Я. Мальчевського, Я. Станіславського, О. Геримського, Я. Норбліна, Адама Хмельовського. У колекції мали своє місце давньоукраїнські та старообрядницькі ікони, кириличні стародруки, грецькі книжки, а поруч – олійні образи старої німецької та голландської роботи, гравюри Рембрандта і Сальвадоре Роза, японські акварелі та західноєвропейські друковані видання XVI–XX ст.9
Одним із перших у Галичині А. Шептицький оцінив красу та високу естетичну вартість давнього українського іконопису і водночас прекрасно орієнтувався у класичному європейському мистецтві. Ще в молодості був він, за свідченням його матері10, неперевершеним гідом по палацах і музеях Рима.
Зрештою, був добре ознайомлений також із сучасним йому художнім життям на Заході, знався там з багатьма художниками. Ще в студентські роки, під час студій на правничому відділенні Яґеллонського університету, близько приятелював з Адамом Хмельовським – талановитим польським художником-монахом (братом Альбертом). Разом з ним бував в елітарних творчих колах "Молодої Польщі", на сходинах тогочасної краківської богеми, де велись цікаві розмови про нові напрями в малярстві; там, між іншим, познайомився із С. Виспянським, Я. Мальчевським, Ю. Мегоффером та іншими провідними творчими особистостями тогочасної Польщі. Це значною мірою вплинуло на формування творчих смаків Митрополита у ділянці новітнього мистецтва, зокрема виявилось у його виразному замилуванні до малярства епохи сецесії, символізму та неоромантизму.
Віддаючи належне мистецьким традиціям реалізму XIX ст., Митрополит ще в молоді роки жваво цікавився філософськими та естетичними поглядами В. Соловйова, читав Д. Мережковського12 – одне слово, був обізнаний з новими естетичними концепціями і течіями у європейському мистецтві зламу століть. Якщо до цього додати ґрунтовні філософсько-теологічні знання Митрополита, його глибоке осмислення правд християнської етики і філософії, обізнаність із вченнями східних релігій, то перед нами постає образ людини рідкісної, як на свій час, широти світоглядних філософських та естетичних поглядів. Саме ця широта теоретичного горизонту допомагала А. Шептицькому правильно зорієнтуватись у ситуації, яка склалася в українському мистецтві на початку XX ст., коли він саме вступив у високий сан церковного архіпастиря. Українське образотворче мистецтво переживало тоді період кристалізації власного національного обличчя. Дві, здавалося б, протилежні тенденції розвитку визначали характер тогочасного творчого процесу не тільки в Галичині, а й по всій Україні: з одного боку – повернення до власних традиційних джерел як запоруки національної самобутності, а з іншого – інтенсивне засвоєння загальноєвропейських духовних і культурних надбань. У цьому процесі Митрополит як меценат культури відразу визначив свою принципову позицію, а саме – в активній підтримці цих двох тенденцій одночасно. У своїх статтях та промовах усіляко виховував таку потрібну і все ще відсутню тоді серед українців "культуру традиції" (як сам висловлювався), вбачав її у старанному плеканні та творчому переосмисленні передусім багатющого скарбу народного мистецтва та вікових надбань давньоукраїнського іконопису. Саме з цією метою заснував Національний музей у Львові і на його офіційному відкритті в 1913 р. чітко виголосив свої погляди: "Покажім нашій спільноті… що в нас живуть прегарні й великі традиції, що ми є носіями великої рідкої культури... Не хочемо бути сторожами гробів, хочемо бути радше свідками відродження. Збірки Музею передаємо українському народові... як живу основу майбутньої, – дасть Бог, – спільної праці нашого духовенства й інтелігенції, майбутніх поколінь нашого народу... Пам'яток минулого не відділюймо навіть думкою від сучасності і від завдань майбутнього"13.
Водночас однією з важливих передумов повноцінного розвитку сучасної української культури, в тому числі й мистецтва, вважав тісний їх взаємозв'язок з великими духовно-культурними надбаннями Заходу. "Ми перші звернулися до тої єдності – писав він у статті "З історії й проблем нашої штуки", – і в сій єдності знайшли не лиш двигненнє (рух уперед, – Л. В.) нашої Церкви, моральності нашого народа, але і ту живу звязь із всесвітньою культурою, яку тепер представляє лише Захід. Чи в злуці цих двох культур, опертій на єдності віри, не знайдемо розв’язання проблеми, яка стоїть перед нами, – проблеми будучої нашої культури?»14
Митрополит з його європейською освіченістю як рідко хто в той час у Галичині розумів гостру потребу виходу українського мистецтва з глухого кута провінційної відсталості й обскурантизму на широкі обрії загальноєвропейських шукань. Це і визначило його політику як щедрого і далекоглядного мецената художників. Завдяки фінансовій підтримці Владики Андрея високу західноєвропейську освіту отримали дослівно декілька поколінь українських митців – досить згадати серед них лише найбільш відомих, таких як Олекса Новаківський, Модест Сосенко, Михайло Бойчук, Юліан Буцманюк, Іван Северин, Яків Струхманчук, Микола Федюк, Михайло Паращук, Іван Косинин, а також наступна "міжвоєнна" генерація художників – серед них Михайло Мороз, Степан Луцик, Василь Дядинюк, Марія Карп'юк, Софія Зарицька, Ірина Шухевич з Величковських, Петро Андрусів та багато інших, не кажучи вже про тих, хто, працюючи у Львові, так чи інакше користувався прихильною увагою, мудрою порадою чи матеріальною підтримкою Митрополита. Згодом всі ці художники своєю творчою працею спричинилися до потужної хвилі національно-культурного відродження в Україні першої половини ХХ століття та піднесли рівень художньої культури у найрізноманітніших ділянках мистецтва – як у малярстві, графіці, скульптурі, так і у сфері художньої критики, педагогіки та історії й теорії мистецтва.
Невипадково влаштована у Львові 1936 р. VIIІ виставка Асоціації українських мистців (АНУМ), що репрезентувала кращі творчі сили тогочасної Галичини, відкрилась під девізом "Мистці – другові мистців" і була присвячена Митрополитові Андрею Шептицькому "як довг вдячності великодушному Меценатові від усього українського мистецького світа"15.
"Без його співучасті, – писав на шпальтах анумівської газети "Назустріч" один із рецензентів цієї виставки, – ледве чи можна було б говорити про будь-яке мистецьке відродження в Галичині, але й не тільки в Галичині: величезна школа монументалістів-бойчукістів – найвидатніше явище в сучасному всеукраїнському мистецтві – зросла в ідейній та мистецькій атмосфері, що її зорганізував в Галичині Митрополит. Хто знає, що значить для розвитку мистецтва відповідне мистецьке середовище, той зрозуміє – воно було б неможливе без таких підвалин, як опіка над старими мистецькими скарбами і, на їх основі – творення нових, без безпосереднього виховання мистців у великих мистецьких осередках, де пульсували нові напрями і народжувались нові експерименти, де оновлялося й відроджувалося завмерле в провінційній глуші мистецтво. І коли нині українське мистецтво може більш-менш що п'ять років представляти молодих мистців, так це в немалій мірі заслуга Того, хто в свій час передбачив перспективи його розвою (підкреслення наше, – Л. В.) і почав дослівно з нічого – з одиниць, яких не хотіло розуміти навіть їх окруження»16. Автор цієї рецензії дуже слушно завважує, що меценатські дії Митрополита Андрея були свідомо спрямовані на те, щоб формувати на українських землях власне мистецьке середовище, здатне генерувати передові ідеї, формуючи таким чином наступні покоління мистців. Саме тому меценатські дії Владики Андрея мали такий широкий резонанс і стратегічно важливі наслідки в художньому житті не тільки Галичини, а й усієї України.
Любов Волошин, старший науковий співпрацівник Національного музею у Львові ім. А. Шептицького
Література, примітки:
1. Голубець М. Олекса Новаківський // Шляхи. (Львів). (1915-1916). – С.519.
2. Сліпий Й. Про молодечий вік нашого Митрополита // Богословія. – Львів, 1926. – Кн. 1–4. – С. 14–19.
3. Okońska A. Malarki polske. – Warszawa, 1976. – S.11–14.
4. Mudrak M. Sheptytskyi as Patron of the Arts //Morality and Reality the Life of Andrey Sheptytskyi. – 1980. – S. 289–300.
5. Горняткевич Д. Митрополит Андрей як опікун мистецтва
6. Свенціцький І. Любитель і опікун мистецтва на владичому престолі. – Львів, 1936. – Ч. 22. – С. 1.
7. Сидор О. Внесок Патріарха Йосипа Сліпого в історію українського музейництва // Київська церква. Альманах християнської думки. – Київ – Львів, 2001. – Ч.2–3. – С.130.
8. Музичка І. Ікона пензля Митрополита Андрея // Патріарх (Нью-Йорк, Філадельфія). - І999. - Ч. 2. - С. 7-10.
9. Після арешту Митрополита директор Національного музею у Львові І.Свєнціцький забрав цю збірку до музею на тимчасове депозитне збереження, зробивши в інвентарній книзі музею такий запис: "нумери від 15982 до 16248 були взяті з Митрополичої Палати, як депозит по вивезенню Ексцеленції Митрополита до Росії, на основі спільної обави вивозу отсих речей з дому Москалями – в ціли/.../ переховання в Національнім Музеєви /.../". Більшість із цих творів після повернення Митрополита із заслання залишилась у фондах Національного Музею у Львові
10. Шептицька Софія з Фредрів. Молодість і покликання о.Романа Шептицького чина св. В. Великого. – Вінніпег, Торонто, 1965. – С. 111–112.
11. Смеречинська-Шуль Р. Митрополит Андрій Шептицький – меценат українського мистецтва // Календар Світла. – (Торонто). – 1986. – С. 60.
12. Сліпий Й. Про молодечий вік нашого Митрополита // Богословія. …ор.cіt. – С.21.
13. Горняткевич Д…ор. сіt.122
14.Шептицький А. З історії і проблєм нашої штуки. Виклад, виголошений на святі отворення «Національного Музея» дня 13 грудня 1913р. // Діло /Львів/. – 1913. – Ч.281. – С.2–3.
15. Чапельська М. Мистці митрополиту Андрею // Нова Хата (Львів). – 1936. – Ч. 22. – С.4.
16. VІІІ-а вистава АНУМ //Назустріч. – 1936. – Ч.22. – 1.
03.09.2026