Вілкі Коллінз (1824–1889) – один із трьох китів англійської вікторіянської прози в товаристві Діккенса й Теккерея. Якщо майже всі романи першого в нас перекладені, то в другого – лише «Ярмарок марнославства». З Коллінзових романів маємо лише «Жінку в білому» і «Місячний камінь», якому якраз виповнилося 160 років.
У 1829 році новим транспортним засобом у Лондоні став омнібус, запряжений кіньми, в якому могло розміститися двадцять два пасажири (у 1835-му такий самий омнібус з'явився у Львові й мав три маршрути). Його назва походила від латинського «омні» – «всім», себто він був доступний для всіх, хоч і не такий уже й дешевий: лондонський квиток коштував шилінг. Вілкі Коллінз відразу вподобав його і часто катався, вивчаючи при цьому пасажирів. Недарма й романи Коллінза порівнювали з переповненим омнібусом, стільки там всього було напхано.
Але своє прізвисько Омні він отримав не через це, а тому що був чоловіком огрядним і не зовсім пропорційно складеним. Не лише усі частини його тіла дисонували одні з одними, але й усі частини великої непропорційної голови через те, що він народився з деформацією черепа – з роками все помітнішим став великий ґудз на правому боці чола. Тож у тридцять років він запустив бороду, щоб вирівняти пропорції.
На зріст він був ледве 165 см, плечі мав широкі, а руки і ноги надто короткі. До цього додаймо купу болячок: артрит, подагра, невралгія. Він пробував розмаїті способи лікування: купіль, електричні імпульси, гіпноз, врешті йому лікар виписав опіум для притлумлення болю.
Вілкі Коллінзу тривалий час не фортунило з українськими перекладами, хоча були довоєнні польські, видані у Львові. Власне з них я й починав знайомство на початку 1970-х. Російські видання були великим дефіцитом, а до того ж недосконалі. Скажімо, з роману «Місячний камінь» в перекладі Марієтти Шаґінян зникли цілі епізоди, зокрема й розмова детектива Каффа з садівником про мускусні троянди, якими Кафф захоплювався. Здавалося б, що там такого важливого? Але це те саме, що вилучити з Шерлокіяни згадки про хімічні експерименти Голмса.
Переклад лише двох романів Коллінза – явище доволі несправедливе щодо фундатора англійського сенсаційно-кримінального роману, якого ще називали суперзіркою вікторіянської прози. Коллінз написав понад 30 романів, 60 оповідань і 14 п'єс. Останніми роками видано три тисячі його листів у 4 томах.
Коллінз належав до дуже успішних високооплачуваних авторів свого часу. Він походив з мистецької родини, що, звісно, не могло не вплинути на його бурхливу творчу активність. Батько Вільяма був знаним малярем, членом Королівської академії, його брат Чарльз, зять Діккенса, теж малював і був причетний до руху прерафаелітів, молодша сестра матері вважалася дуже доброю портретисткою. Ба й сам Вільям трохи малював, і теж цілком вдало.
Коли Коллінзу тринадцятий минало, він не пас ягнят, бо його звабила якась старша за нього римлянка, про що він згодом похвалився Діккенсу. Про його смаки можна довідатися з того, що він написав у 63-річному віці: «Думаю, вигляд ззаду на досконало сформоване жіноче тіло – найкращий, і клуби складають найкоштовнішу частину цього вигляду».
Його перший роман «Полані», де події відбувалися на Таїті, відхилило кілька видавництв, тож він опинився в шухляді. Однак молодого автора ця невдача не розчарувала. У 1850 році вийшов його роман «Антоніна, або Падіння Риму», написаний під значним впливом роману Бульвера-Літтона «Останні дні Помпеї» і творів Вальтера Скотта. Та це йому не зашкодило, а навпаки – на хвилі популярності «Помпеї» роман дуже добре продавався, і видавець Річард Бентлі, якого Діккенс називав розбійником з великої дороги, виплатив 100 фунтів авансу, а інші 100 – після продажу 500 примірників. Роман мав успіх і в читачів, і в критиків, які не шкодували хвалебних од, але сьогодні його читати можна лише по діагоналі – забагато романтизму і мелодрами з надто деталізованими пейзажами. Там також чимало дешевих з сучасного погляду ефектів, але в ту епоху все це сприймалося з захватом.
Навесні 1851 року Коллінз познайомився зі старшим на 12 років Чарльзом Діккенсом, і вони відразу подружилися. Це була дружба на все життя, яка вплинула обопільно на їхню творчість.
На ту пору Коллінз дуже активно вивчав життя нічного Лондона, знав усі його таємниці й пірнав у любовні пригоди. Ця риса дуже сподобалася Діккенсу, який дещо гальмував у своїх розвагах, а з Вілкі вони відвідували шинки, танцювальні зали і пиячили. Однак це не впливало на працьовитість Коллінза – він продукував масу розмаїтих есеїв і рецензій, а гонорари з успіхом пропивав.
Задум нового роману вигулькнув не де-небудь, а в омнібусі. Саме там герой побачив дівчину, яку загорівся відшукати. Роман «Безіл» вийшов у 1852 році. У передмові автор наголосив, що в романі описано випадок із реального життя. Безіл, який походив зі шляхетної родини, простеживши за дівчиною до її дому, зазнав першого шоку: вона –донька простого ремісника. Але це його не зупинило, і він попросив її руки. Батько лише з часом погодився, але з умовою відтермінувати шлюб на рік, допоки батьки Безіла змиряться з цим. Одного вечора напередодні шлюбу Беззіл побачив, як наречена разом із підмайстром свого батька усамітнюються в дешевому готелику (в первісній версії то був бордель). Безіл зайняв сусідню кімнату і затамувавши подих підслуховував їх.
Ну що ж, це далебі недалеко від правди. Я знав принаймні два такі випадки, коли наречена за день до шлюбу востаннє кохалася з тим, хто женитися з нею не бажав. В одному випадку це був я.
Слава до Коллінза підкотилася четвіркою баских коней, він з головою пірнув у світське життя, але геть запустив особисте. Він вважався дуже доброю партією, однак не мав жодного бажання одружуватися, хоча жінки любили його компанію. Коллінз мав про сім'ю свою думку: «шлюб – найсерйозніший ризик, якого може зазнати чоловік». Тому він надавав перевагу коханкам.
Навесні 1853-го, коли він завершив половину нового роману «Гра в хованки», його звалила з ніг подагра, на яку страждав також і його батько. З тих пір письменник регулярно важко переживав напади цієї хвороби, через яку не міг працювати, бо боліли не лише суглоби на ногах, а й очі. Травень і червень він провів у ліжку, а якщо вставав, то шкандибав з паличкою, а найгірше було зі свідомістю, яка настільки затуманювалася, що не міг писати. Лише наприкінці липня він оклигав і зміг прийняти запрошення Діккенса в Булонь, де той орендував віллу. І ось Коллінз, який не любив англійської кухні, щоранку вирушав до міста, щоб поснідати фуа-гра, яке запивав червоним вином. Себто робив усе для того, щоб подагра його не зрадила.
«Гра в хованки» вийшла 1854 року в того ж Бентлі з посвятою Діккенсу. «Я думаю, що це найрозумніший роман з усього, що пишуть нові автори», – висловив свою оцінку Діккенс. Але роман успіху не мав, було розпродано лише перший наклад. Другий не з'явився, хоча твір доволі захопливий.
Незважаючи на теплу приязнь, письменники не забували кпити один з одного. «Я бачив Чарльза Діккенса зі спущеними штанами в сільській убиральні без дверей, коли він скигливо просив у мене папірчика, щоб підтерти задницю, а тому вам доведеться вибачити мене, якщо такий образ залишиться для мене достовірнішим, аніж образ "найвеличнішого письменника всіх часів і народів"», – згадував Коллінз.
В лютому 1855 року він поїхав з Діккенсом до Парижу, де підхопив хворобу, про яку не зізнався навіть матері, але Діккенс, знаючи про його походеньки темними закладами, писав йому: «сподіваюся, ви скоро зможете побачити землі за межами гантеріянського океану», натякаючи на Джона Гантера, автора «Трактату про венеричні хвороби».
Усі ці болячки не завадили письменникові познайомитися з Керолайн Ґрейвз. Історія знайомства сильно нагадує епізод з «Жінки в білому». Якось у 1854-му, коли він з приятелями повертався увечері з прогулянки, раптом пролунав пронизливий крик з боку сусідньої вілли, а за хвилю брама, що вела до саду, розчахнулася і звідти вибігла молода вродлива жінка в білій сукні. Вона глянула з острахом на чоловіків, а потім зникла в темряві.
«Я мушу з'ясувати, хто вона і в чому річ!» – вигукнув Коллінз, кинувшись за нею – і пропав. А наступного дня розповів, що леді на віллі насильно утримував якийсь чоловік. Він її загіпнотизував і погрожував.
Мало хто в цю історію повірив. Чи то її вигадав сам Коллінз, чи один з його друзів, який опублікував свої спогади, коли вже жодного очевидця тієї події не залишилося серед живих. Насправді ніхто тієї леді не тримав на віллі силоміць і не гіпнотизував. То була вдова з малою донькою, яка мала морську крамницю якраз на тій вулиці, якою вертався письменник з друзями. Вона розповіла про себе чимало небилиць, переконуючи, що походить зі шляхетної родини, хоча насправді її батько був столяром, і прибрехала свій вік на кілька років менше. Вона зачарувала письменника настільки, що поселилася в нього і залишалася з ним до кінця його життя з одною невеличкою перервою між 1868–1871 рр., коли на злість Коллінзу, який не хотів її пошлюбити, вийшла заміж. Тепер вони поховані в одній могилі.
Першим його романом, який публікувався в часописі серіями, стала «Таємниця». Це виявилося доволі копітким завданням, він ледве встигав за друкарями. Діккенс читав цей роман із захватом і признався, що до кінця не міг вгадати, в чому таємниця полягає. Хоча там є настільки відверті натяки, що важко не здогадатися. Бо вже на самому початку дружина капітана, перебуваючи при смерті, диктує покоївці своє признання і змушує поклястися, що вона його вручить чоловікові після її смерті. Покоївка клянеться, але коли зазирає до дитячого покою і бачить, як капітана обнімає його мала донька, вирішує листа йому не віддавати. Ну, тут не треба бути Шерлоком Голмсом, щоб не здогадатися, що вся таємниця пов'язана з дитиною і може стати шоком для батька. Висновок елементарний: вона не є донькою капітана. В чому я й переконався, домучивши цей надто розтягнутий твір, перенасичений зайвими діалогами, до щасливого фіналу. Зрештою, нещасливі фінали у Коллінза трапляються надто рідко. Коли «Таємниця» вийшла окремим виданням, успіх був шалений.
Славу письменникові принесли чотири найталановитіші романи, які вийшли у 1860-х роках: «Жінка і чоловік», «Армандаль», «Жінка в білому» і «Місячний камінь».
Ідею «Жінки в білому» Коллінз почерпнув зі збірника кримінальних справ француза Межана. Там була описана вдова, яка опинилася в Парижі в закладі для божевільних після того, як брат напоїв її наркотиком. А маєток вдови, яку визнали померлою, поділили між собою підлі родичі.
Потім Коллінз прочитав у газеті про успішну втечу пацієнта з клініки для божевільних, і сюжет намалювався сам собою. Бракувало назви. Але і вона прийшла сама у вигляді білого маяка у вечірніх сутінках: маяк видався йому жінкою в білому.
Випуски роману стартували в листопаді 1859 року відразу по завершенні публікації Діккенсівської «Повісті про два міста». Інтригуючий вступ запевнив небувалий успіх. Щочетверга вранці цілі юрби з нетерпінням вишиковувалися перед дверима редакції по черговий епізод роману, багато хто негайно починав читати. Наклад тижневика «All the Year Round» підскочив до ста тисяч екземплярів. Роман викликав ажіотаж і нечувану доти гаджетоманію: з успіхом продавали чепці, капелюшки, плащі, сукенки у стилі героїні роману, парфуми «Жінка в білому», в моду увійшли кадриль і вальс із тією ж назвою. А на книжковий ринок сипонули чергові історії про жінок у чорному, сірому, зеленому, синьому й інших кольорах.
Перше видання розлетілося за день, потім протягом двох місяців вийшло ще 5 перевидань. Вільям Теккерей засидівся над книгою до самого світанку, доки дочитав до кінця. Політик Вільям Ґладстон скасував візит до театру, бо не зміг відірватися від читання. Роман став справжньою сенсацією.
А однак рецензенти, як і в наш час у ставленні до своїх сучасників, були доволі стримані й часто кепкували з роману. Та й сам автор не міг второпати, які причини популярності твору, не розумів, чим він кращий за усі попередні. Але час показав, що це справді не тільки блискучий, але й найобдуманіший роман письменника.
У 1861 році він почав заживати лавданум – потужну мікстуру на основі спирту й опію, щоб тамувати постійні болі, які він приписував подагрі. І так призвичаївся, що став пити його в неймовірних об'ємах: міг вихилити цілу шклянку, яка завиграшки убила б з десяток осіб, які не звикли до цього медикаменту.
І лавданум таки виконував свою місію – вбивав письменника. З віком у нього з'явилися нервові галюцинації, він бачив свого двійника, який намагався викрасти його рукопис. Йому ввижалися розмаїті духи, які тільки й чигали, щоб вчинити якусь капость. Іноді бачив жінку з зеленими бивнями, а іноді чудисько з вогненними очима і великими зеленими іклами. Усе як із галюцинаціями Івана Франка з тієї самої причини.
За наступний роман «Армандайл» йому запропонували 5 тисяч фунтів – такий гонорар брав лише Діккенс. Як на те, цей роман, який автор вважав найталановитішим, фінансово провалився. Він був найоб'ємнішим, але й найзаплутанішим і аж надто перенасичений несподіванками, які читачеві непросто було укласти в своїй уяві.
Не розчарувавшись в провалі роману, за який видавець не відбив виплачені гроші, Коллінз заходився працювати над новим. Задля цього просиджував чимало часу в бібліотеці, цікавлячись коштовним камінням і індуїзмом, розпитував англійських військових, які побували в Індії. Спочатку роман мав називатися «Зміїне око», але потім його затьмила ефектніша назва «Місячний камінь».
Перший випуск роману з'явився в журналі «All the Year Round» на початку 1868 року, і знову його чекав приголомшливий успіх, знову читачі штурмували редакцію.
На жаль, автора спіткало лихо. Навіть не одне, а два. Захворіла його матір, а в нього почалося запалення очей, він не міг ні писати, ні читати – і розповідав, що мусить диктував роман. Однак дослідники виявили тільки п'ять сторінок, списаних Керолайн.
По смерті матері письменникові в спадок дісталася її покоївка Марта Радд, донька пастуха. Коллінз спокусив її ще коли вона мала 19, а тепер привіз до Лондона. Марті вже було 23, а Коллінзу – 44. І хоча вона народила йому трьох дітей, він ніколи її не знайомив з Керрі і зі своїми друзями. А вона залишалася з ним до кінця його життя, живучи неподалік.
«Місячний камінь» друкувався протягом 8 місяців і став найуспішнішим романом Коллінза, де фігурують 11 оповідачів. Він став основоположником англійської кримінальної літератури, заснувавши новий ґатунок жанру, встановив правила, до яких його наступники мусили пристосуватися.
Вперше в літературі детектив використовує лупу. Дії персонажів часто вкриті якоюсь таємницею і можуть свідчити про їхню участь у злочині або у вбивстві, хоча таємниці не завжди мають прямий зв'язок зі справою, але опосередковано перешкоджають розслідуванню і підкидають фальшиві сліди.
Цей роман настільки захопив читачів, що вони читали чергову подачу, ще не дійшовши додому. Багато хто робив ставки, хто виявиться крадієм і де знайдуть алмаз.
Коллінз тут відобразив реалії вікторіянської епохи, зокрема роздвоєність англійців, які, з одного боку, осуджують розкриття приватних сімейних таємниць, а з іншого боку хворобливо захоплені розслідуваннями, які описувала тогочасна преса.
Цікавою знахідкою провадження сюжету було упорядкування свідків таким чином, щоб кожен з них розпочинав свою оповідь з того місця, з якого завершив попередник. Вони позірно розповідали лише про факти, які самі спостерігали, їм було заборонено висловлювати думки і припущення, тож вони намагалися дотримуватися цієї умови, а проте не в стані були зберегти повну нейтральність. Через їхні обмежені знання, а також через особливості характеру і темпераменту, вони іноді формулювали хибні припущення, пропонуючи читачеві фальшиві версії. Унікальність оповідної структури «Місячного каменю» полягає ще й у тому, що змушує читача самостійно аналізувати події під час читання окремих репортажів. Іншими словами, Коллінз формував своєрідного детектива в особі потенційного читача
Незважаючи на розмаїті підказки, читачеві часто неможливо розібратися в нагромаджені фактів. Причина криється в цікавому признанні Коллінза: конкретні злочини не конче породжені актуальними пристрастями і подіями, бо їх засадничі джерела іноді лежать у далекому минулому. Це ми бачимо в «Жінці в білому», де чоловік хоче вбити дружину, щоб здобути маєток, а причина – у сфальшованих документах, які позбавляють його права на титул, землю і суспільне становище. Гріхи предків випливають на світло раптово через дріб'язковий випадок. У «Місячному камені» злочин і крадіжка брахманської коштовності відбулися у 1799 році, а вплинули на кілька наступних поколінь.
Коли Коллінз у 1873 році приїхав до Америки для публічних читань, то був вражений тамтешніми накладами своїх книжок. Роман «Нова Магдалина» було видано 120 тисячами екземплярів, але через відсутність угоди між Америкою й Англією письменник не отримав ані пенса.
Наступні його романи мали різну долю. Одні зазнавали успіху, інші провалювалися, але одне було незмінним: у ту епоху не було письменника, який здатний був писати романи з настільки майстерно закрученим сюжетом і персонажами, пов'язаними смертельною таємницею, якої ніхто окрім них не розкривав. Так писати міг лише Коллінз.
Одного вечора на початку 1889 року, вийшовши з гостини, письменник сів у кеб, який за кілька хвилин перекинувся, зіштовхнувшись з іншим кебом. Коллінз випав через бічні дверцята на бруківку. І начебто без травм. Але після того посилилися приступи невралгії, які він тамував значними дозами лавдануму. Наприкінці червня письменника звалив інсульт, який дехто вважав наслідком того падіння. Стан здоров'я то погіршувався, то покращувався. Він намагався писати новий роман «Сліпа любов», але завершити не зміг і погодився, що завершить його Волтер Безант, який, взявшись до роботи, був неабияк здивований тим, як Коллінз скрупульозно розробляв сюжет. Його фактично залишилося тільки наповнити діалогами. Роман знову з успіхом публікувався в тижневику.
У понеділок 23 вересня 1889 року письменник помер.
02.09.2026