Від Бродів до Антверпена
Для мене, уродженки міста Броди, вчительки-словесниці з багаторічним досвідом і в Україні та в еміграції, ім'я Йозефа Рота ніколи не було просто параграфом у підручнику з історії зарубіжної літератури. Ще коли була в рідному місті, проводила семінари та круглі столи з колегами та своїми учнями про творчість Йозефа Рота, зокрема моїм акцентом був опис місць у творі «Марш Радецького», які впізнаються і сьогодні, через 100 років після написання. Воно звучало в особливому шелесті лип у парку, в якому колись лунала (звучала) мелодія Ф. Штрауса «Марш Радецького», в архітектурних ансамблях окремих будівель на вулиці Золотій, у стінах гімназії, де колись навчався малий Йозеф, у специфічній, ледь вловимій меланхолії галицького містечка, яке назавжди залишилося географічним серцем моєї ідентичності.
Фізичне розуміння Ротового художнього всесвіту та розкриття ще більшої цінності його художнього слова й репортерського світогляду того часу наздогнало мене після лютого 2022 року. Рятуючись від заграв повномасштабного російського вторгнення, я повторила шлях тисяч галицьких біженців Першої світової війни, шлях самого Рота – шлях у безвихідь європейського вигнання. Опинившись тут, у Бельгії, де колись у приморському Остенде Рот писав свої найтрагічніші листи, я гостро відчула, що таке «втрата дому». Це не просто зміна місця проживання – це руйнація всесвіту, де кожна деталь має значення.
Черговий сюрприз чекав у книгарні, де я побачила величезну кількість перекладів нідерландською творів та репортажів Йозефа Рота, його біографій та досліджень. Тоді я зрозуміла, що моє захоплення цим автором – не просто хобі, а ключ до мови нової країни. Для мене це стало початком великого пошуку: я почала активно шукати можливості дізнатися ту унікальну інформацію про Рота, якої досі критично мало в українських перекладах та дослідженнях. А існування місцевого Товариства прихильників письменника дало мені ту саму соломинку, що допомагає втриматися на плаву.
Отримавши доступ до надміру нової інформації та матеріалів Товариства прихильників Йозефа Рота у Генті (Internationaal Joseph Roth Genootschap), я побачила його долю під новим кутом. Тому я пропоную розвідку не про політичний монархізм Рота і не про його втечу від історичної дійсності чи самого себе, а про його внутрішній, емоційний мікрокосм. За кожною особистістю завжди стоїть непомітна тінь матері – або те, що сучасні психологи називають "дитячими травмами", які ми неминуче несемо крізь життя. Так само поруч завжди присутня жінка: та, що створює надійний тил; та, заради якої здійснюються подвиги; або та, наперекір якій долаються виклики. Цей текст – про чотирьох жінок, які тримали або руйнували його всесвіт. Чотири жінки, чотири типи любові, які уособлюють еволюцію його власного розпаду: від галицької колиски у Бродах до самотньої смерті в Парижі.
Ситуація почала докорінно змінюватися лише в останні чверть століття, коли дослідники звернулися до переосмислення гендерного простору Йозефа Рота. Сучасний ландшафт вивчення цієї проблеми формують кілька ключових наукових шкіл та імен, де біля витоків системного ротознавства стоїть Давид Бронсен (David Bronsen). Його фундаментальна монографія «Joseph Roth» (1974) досі залишається базовою, адже ще у 1960-х роках Бронсен розшукав живих свідків із найближчого оточення письменника: Ірмгард Койн, Андреа Манга Белл, його друзів, видавців та лікарів. Саме він першим науково реконструював роль дружини Рота – Фрідль Райхлер, дослідив історію її хвороби, а також детально описав взаємини митця з іншими жінками. Нову сторінку в осмисленні цих постатей згодом відкрила Леа Зінґер (Lea Singer): її монографія «Die Heilige des Trinkers. Joseph Roths vergessene Liebe» (2023) цілком присвячена Андреа Манга Белл – супутниці, яка прожила поруч із Ротом найдовше після його дружини. Зінґер здійснила справжній архівний прорив, опрацювавши спадщину Германа Кестена, матеріали «Joseph-Roth-Archiv» та неопубліковані інтерв'ю самого Бронсена.
Не менш важливий внесок у переоцінку еміграційного періоду письменника зробив Фолькер Вайдерманн (Volker Weidermann), який у своїй знаменитій книзі про Остенде 1936 року одним із перших вивів роман Рота та Ірмгард Койн із категорії «пересічної любовної пригоди», піднісши його до статусу центрального сюжету культури німецького вигнання та показавши Койн як рівноправну учасницю літературного процесу. Своєю чергою Дірк Ніфанґер (Dirk Niefanger), застосувавши оптику просторових студій та культурної пам'яті, запропонував свіжу перспективу аналізу львівської подорожі Рота і Койн, де жінка постає активною медіаторкою символічного повернення письменника до рідної Галичини. На особливу увагу заслуговує й Нідерландська школа ротознавства, зокрема Лео Фрейда (Leo Frijda), чиї розвідки для Нідерландського товариства Йозефа Рота (Joseph Roth Genootschap) забезпечили системний аналіз епістолярної спадщини автора. Крізь призму листування дослідник по-новому висвітлив ролі жіночих постатей, які оточували Рота, додавши темі критичної глибини та нових соціокультурних контекстів.
1. Марія Ґрюбель: Материнська матриця та галицький пратекст
Коріння Ротового песимізму й водночас його неймовірної художньої ліричності лежить у Бродах, у домі на Am Tabor, де його виховувала мати – Марія (Міріам) Ґрюбель (Maria/Miriam Grübel) [3]. Батько майбутнього письменника, Нахум Рот, зник у сутінках психіатричної лікарні ще до народження сина. Йозеф виріс у винятково жіночому, гіперопікувальному середовищі, де постать самотньої, покинутої жінки стала першим і головним життєвим враженням.
Марія Ґрюбель народилася в середині 1870-х років у Бродах (тодішня Галичина у складі Австро-Угорщини, нині – Львівська область, Україна) [3]. Вона походила з поважної, релігійної східноєврейської родини. Її батько був заможним ортодоксальним торговцем текстилем, тож сім'я належала до стабільного й авторитетного місцевого купецького прошарку. Брати Марії (дядьки Йозефа) успішно займалися оптовою торгівлею хмелем та іншими сільськогосподарськими товарами, забезпечуючи фінансову стабільність усього клану Ґрюбелів [1].
Марія взяла шлюб із Нахумом Ротом, який працював комівояжером і торговцем зерном, походячи з хасидського середовища [1]. Однак ще до народження єдиного сина Йозефа у Нахума проявилися симптоми важкого і незворотного психічного розладу. Він був госпіталізований, згодом зник із життя родини і невдовзі помер у психіатричній лікарні, так ніколи й не побачивши сина [3].
Опинившись у статусі фактичної вдови при живому чоловікові, Марія була змушена повернутися до батьківського дому Ґрюбелів у Бродах. Опікуном малого Йозефа став її старший брат, який узяв на себе фінансове забезпечення його майбутньої освіти: чудову класичну німецьку (гімназія) та традиційну єврейську (хедер) освіту.
Виховання Йозефа Рота у винятково жіночому, герметичному середовищі за відсутності батьківської фігури сформувало у нього глибокий комплекс емоційної залежності, який у дорослому віці трансформувався в деструктивні патологічні ревнощі, страх втрати та нездатність побудувати тривалі збалансовані стосунки з жінками. Його мати, Марія Ґрюбель, яка походила із заможної родини східноєврейських купців текстилю і несла в собі печать тривалої, мовчазної скорботи, виявляла щодо сина надмірну гіперопіку: вона вимагала від нього успіху та підтримувала навчання у престижній німецькомовній гімназії Бродів, але водночас боялася випустити у великий світ і навіть провожала підлітка до школи за руку, намагаючись захистити від ворожого оточення [1; 3].
Для нас, українців, надзвичайно цінним є епістолярне зізнання Рота: «Моя мати була єврейкою міцної слов’янської вдачі. Вона часто співала українські пісні…» [2]. Цей культурний синкретизм є ключем до Ротової прози. Марія не була ізольованою у гетто, вона дихала повітрям багатонаціональної Галичини. Її передчасна смерть від раку у 1922 році збіглася з роком одруження Рота з Фрідль Райхлер. Смерть матері, яка збіглася з початком дорослого сімейного життя Рота, символічно замкнула коло дитячої прив'язаності та каталізувала його спробу замінити материнську опіку шлюбом – крок, що став пошуком нової жіночої опори і, зрештою, обернувся найбільшою життєвою катастрофою.
У його романах «Йов» та «Марш Радецького» образи терплячих, мовчазних галицьких матерів, які тихо плачуть на перонах або за зачиненими віконницями, чекаючи на синів чи чоловіків – це пряма, майже сакральна проєкція Марії Ґрюбель [4]. Ці жінки позбавлені соціальної амбітності; вони уособлюють архетип земної, тривкої скорботи, стаючи символами втраченого дому та бездомності – провідних категорій художнього світу Йозефа Рота.
2. Фрідеріке Райхлер: Трагедія згасання особистості
Історія Фрідеріке (Фрідль) Райхлер (Friederike Reichler) – це, без перебільшення, одна з найболючіших сторінок у європейському модернізмі. Фрідль народилася 12 травня 1900 року у Відні, але її родина також мала галицьке коріння й мешкала у єврейському районі Леопольдштадт [4]. Сучасники описували її як «газель» – тендітну, витончену, хворобливо сором’язливу дівчину. Рот зустрів її в кафе Herrenhof у 1919 році й закохався у цю вразливість, яка так нагадувала йому материнську [5].
Вони одружилися у 1922 році. Перші роки в Берліні були єдиним періодом, коли Рот мав те, що ми, матері, називаємо «родинним гніздом». Але наприкінці 1920-х у Фрідль проявилися перші ознаки шизофренії. Вона чула голоси, переживала напади панічного страху. Рот, який сам панічно боявся божевілля (пам’ятаючи долю батька), кинув усі сили на її порятунок. Він возив її готелями, лікував у найкращих приватних клініках, що призвело до його остаточного фінансового краху та втечі в алкоголізм [1].
Нідерландські джерела містять приголомшливу за своєю точністю фразу з хронік того часу: «Friedl lijdt onder het onstandvastige hotelleven» (Фрідль страждала від несталого готельного життя) [7].
Цей конфлікт між потребою жінки у стабільності та неможливістю письменника-вигнанця зупинитися – це те, що сьогодні відчуваємо ми, мільйони українських матерів у Європі. Ми шукаємо дім там, де є лише тимчасові готелі чи притулки.
Коли Фрідль остаточно занурилася у психоз, Рот писав роман «Йов» (Hiob, 1930). Страждання Менделя Зінгера, який дивиться на руйнацію своєї родини – це документальний звіт Рота про власну втрату. Фрідль була живою фізично, але як особистість вона померла для нього ще у 1929 році [3].
Її фінал жахливий: у липні 1940 року, вже після смерті Рота, в рамках нацистської програми Aktion T4 («вбивство з милосердя») її депортували до замку Гартгайм поблизу Лінца, де 15 липня стратили у газовій камері [4]. Трагедія Фрідль стала для Рота уособленням того, що світ остаточно втратив розум і милосердя.
3. Андреа Манґа Белл: Прагматичний янгол вигнання
У серпні 1929 року, в момент найглибшого відчаю, Рот знайомиться в Берліні з Андреа Манґа Белл (Andrea Manga Bell) [7]. Це була жінка зовсім іншого гарту – емансипована, сильна, інтелектуальна. Дочка афро-кубинського піаніста та німкені, вона була колишньою дружиною камерунського принца Александра Дуала-Белла й сама виховувала двох дітей: сина і доньку [1; 6]. Андреа працювала редакторкою у престижному концерні Ullstein і вільно володіла кількома мовами. Працювала редактором та ілюстратором журналів у Берліні, а також перекладала з французької на німецьку.
Коли у 1933 році Гітлер прийшов до влади, Андреа без вагань зібрала дітей і поїхала за Ротом у вигнання до Франції. У цих паризьких готельних номерах вона стала для нього всім: вона була його, як пишуть німецькі дослідники, «неоплачуваною секретаркою», перекладачкою, менеджером і єдиним стабілізуючим фактором [3].
Сучасні німецькі та нідерландські праці (зокрема дослідження Леа Зінґер) нарешті відійшли від патріархального трактування Андреа як просто «коханки». Сьогодні її розглядають як повноцінну співавторку соціокультурного простору Ротової еміграції [6]. Проте Рот, з’їдений ревнощами та алкоголем, руйнував і цей союз. Він скаржився Цвейгу, що «утримує її та її дітей», хоча насправді Андреа працювала на виснаження. У своїх повоєнних листах до Карла Рецлава вона писала без прикрас: «Я працювала на Рота від ранку до другої ночі… А всю спадщину він просто пропив» [1].
У біографічному романі «Святá п'яниці» (Die Heilige des Trinkers) Леа Зінґер глибоко розкриває трагізм і долю Йозефа Рота, розкриває ніколи раніше не розказану історію кохання, яка почалася в Берліні 1929 року Відсилання на його знамениту повість «Легенда про святого п'яницю» (Die Legende vom heiligen Trinker) у світлі біографічних фактів звучить абсолютно по-новому. У реальному житті письменника його «святою» стала Андреа Манґа Белл, яка до останнього намагалася вберегти Рота від алкогольного самознищення в еміграції.
30 травня 1939 року в Парижі відбувся похорон збанкрутілого письменника, який ще сім років тому належав до найвисокооплачуваніших журналістів Німеччини: Йозефа Рота. Прийшло багато людей. Але лише одну з них душили ридання: Андреа Манґа Белл, дружину майбутнього короля народу дуала в Камеруні, матір двох дітей, професійну графиню, ганзейку з дуже темною шкірою. Вона була великим коханням Рота, його еротичним ідеалом, стрижнем його буття, духовним натхненням та неоплачуваною секретаркою. Красуня з освіченої буржуазної родини кочувала з готелю в готель разом із Ротом, який невдовзі загруз у боргах і якого вона вважала водночас потворним і непереборно привабливим. Чи могла вона вберегти цього безхатька від того, щоб він утопив свої страхи й сумніви в алкоголі? Чи стала вона, яка не належала нікуди й водночас належала всюди, для нього батьківщиною? Історія цього кохання почалася 1929 року на віллі під Берліном, коли Йозеф Рот до нестями закохався в розумну жінку в кукурудзяно-жовтій лазівці (водолазка), а вона – в нього, блакитноокого вигадника доль в абсурдно вузьких офіцерських штанях, єврея з маленького містечка на самому краю Австро-Угорської імперії. Він був ніжним і хворобливо ревнивим, правдивим і брехливим, обожнював її й наговорював на неї. І не міг без неї жити.
Їхні стосунки розпалися наприкінці 1938 року через патологічні ревнощі Рота, його деструктивний алкоголізм та фінансові конфлікти. Попри образу та тверезу оцінку його алкогольної залежності, відображену в її пізніших листах, саме Андреа найсильніше кохала.
Їхній розрив у 1938 році був неминучим. Але коли 30 травня 1939 року Рота ховали на паризькому цвинтарі Тьє, саме Андреа, за свідченнями Германна Кестена, плакала найголосніше [3; 4]. Вона знала ціну його геніальності й ціну його руйнівної сили.
4. Ірмґард Койн: Дзеркальне відображення та літературна дуель
Останнім спалахом емоційного життя Рота став роман із німецькою письменницею Ірмґард Шарлотта Койн (Irmgard Keun). Вони зустрілися влітку 1936 року в Бельгії, в Остенде – місці, яке для мене зараз, у моїй бельгійській еміграції, є точкою особливого тяжіння. Койн, зірка літератури «Нової речовинності» (Neue Sachlichkeit), чиї книги нацисти так само спалили й заборонили, приїхала в Остенде шукати притулку [5].
Їхня зустріч у зафіксована у мемуарах як спалах amour fou (пристрасного, шаленого кохання). Койн згадувала: «Мені здалося, що я бачу людину, яка від смутку може померти за кілька годин» [1].
Тимчасовим прихистком для неї та цілої плеяди німецькомовних інтелектуалів-вигнанців стало бельгійське курортне місто Остенде. Саме тут, в ар-деко кафе Hotel Du Parc, журналіст Егон Ервін Кіш познайомив Койн з видатним австрійським автором Йозефом Ротом. Рот, який перебував у глибокій депресії, тужив за втраченою Австро-Угорщиною та топив свій біль в алкоголі, спершу поставився до неї з недовірою через її ненімецьке походження. Проте чарівність, безстрашність та аристократична сміливість Койн миттєво розвіяли його сумніви. Між ними спалахнув пристрасний, бурхливий роман, який Койн пізніше описувала лаконічною фразою: «Моя шкіра одразу сказала "так"».
Закохані оселилися в готелі Hôtel de la Couronne з видом на стару рибальську гавань. Їхній союз важко було назвати спокійним, але він був надзвичайно плідним. У кафе біля майдану Wapenplein вони влаштовували справжні «письменницькі олімпіади»: Койн працювала біля вікна над романом «Після півночі» (Nach Mitternacht), а Рот у глибині залу змагався з часом і боргами, пишучи «Фальшиву вагу» («Het valse gewicht»). Обоє багато пили – Койн вірила, що в часи руйнування світу й передчуття війни алкоголь необхідний, аби утримати концентрацію та продовжувати писати. Попри зусилля Стефана Цвейга вберегти друга від саморуйнування, Койн завжди з легкістю знаходила спосіб дістати улюблене dry champagne (сухе шампанське).
Вона була молодша на 11 років, неймовірно дотепна, смілива, фінансово незалежна. Вона не шукала в Роті батька чи захисника – вона сперечалася з ним як рівна. Протягом двох років вони подорожували Європою (Париж, Амстердам, Зальцбург і навіть мій рідний Львів) [3; 5].
Цей досвід вигнання вдвох ліг в основу блискучого роману Койн «Дитя всіх країн» (Kind aller Länder, 1938) [8]. Персонаж Петер у цьому романі – це найточніший, написаний з любов’ю та іронією портрет Йозефа Рота в побуті: геній, який живе в борг, п’є коньяк у готельних барах, ховає дитячі паспорти, щоб родину не депортували, і купує іграшки дітям на останні гроші, які позичив у Цвейга [8].
Саме Койн під час повоєнних інтерв’ю з першим фундаментальним біографом Рота Давидом Бронсеном сформулювала тезу, яка є ключовою для нашого розуміння письменника: «Zu seinen verwickeltesten Gefühlen gehörte seine Beziehung zum Judentum» (До його найскладніших почуттів належало його ставлення до юдейства) [3].
Вона побачила його внутрішній розкол між галицьким корінням, австрійським міфом та європейським вигнанням. Їхній розрив у 1938 році через Ротові патологічні ревнощі став фінальною крапкою. Після відходу Ірмґард Рот втратив останній стимул до життя і згас за кілька місяців.
Доля Ірмґард Койн після розриву з Ротом у 1938 році та його смерті в 1939-му виявилася не менш драматичною. У 1940 році, скориставшись помилковою публікацією у британській пресі про свою нібито загибель, Койн використала цей міф, аби під чужим ім'ям таємно повернутися до Німеччини. Вона прожила там до кінця війни, залишаючись непоміченою для нацистських режимних органів.
Систематизація жіночих образів у творчій рецепції Йозефа Рота
Як вчителька-словесниця, я пропоную структурувати цей матеріал через систему художньо-психологічних відповідностей. Кожна жінка в долі Рота – це не просто біографічний факт, це метафора його творчих шукань.
Систематизація жіночих образів та літературних тем:
Висновки
Сьогодні, дивлячись на затягнуте хмарами бельгійське небо в Антверпені, я гортаю тексти Йозефа Рота українською та нідерландською мовами й розумію: його «квадрига жінок» – це історія послідовної втрати опор. Мати дала йому коріння й мову смутку; дружина Фрідль показала крихкість людської психіки; Андреа збудувала навколо нього стіни в еміграції, а Ірмґард Койн стала останнім яскравим екраном, на який він спроєктував залишки своєї творчої пристрасті.
Ця розвідка є спробою деміфологізувати Рота як «сухого політичного ностальгіка». Його туга за Австро-Угорщиною була тугою за дитинством у Бродах, за часом, коли була жива мати, коли шлюб був щасливим, а Європа ще не знала жахів тоталітаризму. Його жінки розділили з ним цей крах, і саме через їхні голоси та долі ми сьогодні, у ХХІ столітті, посеред нової європейської катастрофи можемо почути справжній, живий голос самотнього галичанина з Бродів.
*Авторка: Галина Вишневська, уродженка м. Броди (Україна), вчителька-словесниця, дослідниця-мігрантка (Антверпен, Бельгія)
Джерела та література / References
Bronsen, David. Joseph Roth. Eine Biographie. Köln: Kiepenheuer & Witsch, 1974. (Фундаментальна біографія з унікальними інтерв'ю Койн та матеріалами про родину Ґрюбель).
Roth, Joseph. Briefe 1911–1939. Hrsg. von Hermann Kesten. Köln: Kiepenheuer & Witsch, 1970. (Епістолярна спадщина письменника, що містить рефлексії про слов'янську вдачу матері).
Morgenstern, Soma. In Joseph Roths Gesellschaft: Ein Fragment. Lüneburg: zu Klampen, 1995. (Спогади близького друга про паризький період та опис Фрідль як «газелі»).
Singer, Lea. Die Unbeirrbare: Das Leben der Andrea Manga Bell. München: Schöffling & Co., 2019. (Сучасне німецьке дослідження, що переосмислює роль Андреа в еміграції).
Weidermann, Volker. Ostende 1936: Sommer eines Gefühls. Köln: Kiepenheuer & Witsch, 2014. (Аналіз бельгійського періоду життя Рота, Цвейга та Койн).
Frankfurter Allgemeine Zeitung (FAZ). Andrea Manga Bell: Eine vergessene Stimme. Nr. 142, 2021. (Стаття про роль Манга Белл в інтелектуальному процесі).
Internationaal Joseph Roth Genootschap. Chronologie van het leven van Joseph Roth. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.josephrothgenootschap.org (Матеріали нідерландського товариства Рота в Амстердамі).
Keun, Irmgard. Kind aller Länder. Amsterdam: Querido, 1938. (Автобіографічний роман Койн, що фіксує образ Рота у вигнанні).
02.09.2026