"Нікому ми, старі, не потрібні".
"А що ти хотів?" – я мав би відповісти йому, але промовчав. У його словах була навіть не так гіркота і втома, як фаталізм. Хоча ситуація доволі життєва і навіть банальна. Приїхали діти нашого спільного знайомого (вчився в паралельному класі), дорослі, звичайно, зі своїми дітьми, а його внуками, і сказали, що вони збираються йти на Говерлу. Вийти на найвищу вершину Карпат – це у наш час як хадж у мусульман. Кожен українець має вийти на цю гору, бо вищої в країні немає, бо який ти громадянин, якщо там не був... Цей товариш і він, мій однокласник, подумали, що вони всі разом підуть – але їхні діти залишили їм внуків і пішли, звичайно ж, без них. Вони й не планували цього робити разом – навпаки, вони, я так думаю, хотіли трохи відпочити від своїх дітей, від турбот і домашніх пригод, побути нарешті самим.
У курсі свого вивчення іспанської мови я вивчаю, а мій однокласник нею говорить після років роботи на чужині. Я запитав його Que tal? Como estas? (як справи? як ти?) і він відповів Viejo por fuera y joven dentro (зовні старий, але всередині молодий). Нам всім здається, бо ми так відчуваємо, що незважаючи на те, які ми там зовні, тобто на вигляд, скільки нам в паспорті літ, в душі ми завжди молоді. Бо, знову ж, ми так відчуваємо. Так, ми вже в літах – але і далі любимо, хочемо, мріємо, як і тоді, коли були молоді. Наші бажання нікуди не зникли, принаймні не повністю, – інтенсивність, гострота відчуття, звичайно, не та, але всередині ще палає вогонь бажань, і пристрасті ще часом вирують, хоча не у всіх. Тільки реальність така, що довколишні сприймають нас за тим, як ми виглядаємо зовні, а не за тим, що ми там відчуваємо всередині, тобто в душі.
Коли дорослі діти сказали моїм знайомому й однокласнику, що йдуть самі, вони позбавили їх цієї ілюзії, вивели зі стану замріяності, буквально як лікар ставить діагноз поставили їх перед жорстким, але очевидним фактом: ваш час минув. І щодо потрібності – це трохи лукавство. Непотрібні старі – це в оповідання Джека Лондона про Північ добре описано чи показано у фільмі «Легенда про Нараяму». Людина жива доти, доки вона корисна племені. Там старих людей залишають вмирати на крижині або відносять і залишають на горі Нараямі.
Ми, люди в літах, ще дуже потрібні, з нас може бути багато користі – і, власне, є. Бо "непотрібні" треба трактувати в той спосіб – непотрібні для чого або чим ми можемо допомогти? Йти з молодими на гульки, давати сотні порад, як їм жити, як виховувати їхніх дітей, як будувати власну кар’єру і що робити зі своїм життям? Я думаю, ні. Але ми можемо допомогти в мільйон різних способів: найпростіше – фінансово, чи (привілей всіх дідів і бабів) можемо посидіти з внуками, відвести їх чи забрати з садка, навчити їх, якщо є потреба й бажання, від тієї ж риболовлі, збирання грибів чи як добувати березовий сік на початку весни – до простого читання, малювання і музики (про ровер чи футбол я помовчу), та навіть піти з ними на перший дзвоник у школу, бо це подія і для вас, і для них. Ми ще дуже потрібні. Це чудово, якщо вкупі зібралося три покоління, хоча і з такої причини.
Єдиний рецепт, щоб не відчувати цієї гіркоти, розчарування, цього фаталізму чи, в гіршому разі, навіть приреченості від того, що літо минуло, осінь надворі й у житті нашому осінь, – це наповнити свої дні змістом настільки, щоб не залишалося ні сил, ні бажання, ні часу на подібні думки. Бути, стати настільки цікавим, непересічним, мати певні знання й уміння, не тільки гроші, щоб твого товариства шукали, його добивались. Я розумію, що дуже легко говорити про насичене подіями і справами життя, але на практиці внаслідок різних обставин – часто об’єктивних, а часто і суб’єктивних – ми відкладаємо це на колись, на потім, не зараз, у наш ще є час, у нас ще тут розмаїття справ і робіт. Щодо бажань, ідей, мрій, сподівань – почекають. Бо я ще такий молодий/молода, у мене ще стільки сил. Не відкладайте, зробіть це, реалізуйте задумане, омріяне, бажане, поки можете, поки справді є час. І не треба надіятись, сподіватись, що хтось покличе вас у похід, організує вам свято на вашій вулиці. Ніхто, ні рідні і близькі, ні знайомі, ні зовсім чужі (звичайно ж, за гроші). Можуть, але не зобов’язані. Зробіть це самі – тоді не буде розчарування. Щастя, як відомо, не залежить від почуття задоволення чи об’єктивних умов – воно залежить від рівня очікування.
Тільки мова йде не про те, щоб купити собі мотоцикл чи червоні штани, одягнути і сказати цим (правда, невідомо кому): дивіться, який я молодий. Це просто жест. Так само, як трошки поправити свій фасад, дати заробити косметологам і пластичним хірургам. Не обов’язково пробігти марафон – можна копати город і посадити сад. Бо коли, якщо не тепер прочитати нарешті ті двадцять томів українського класика, які стоять у вас на книжковій полиці, чи навчитися брати ті три легендарні акорди на тій же гітарі. Ну і, нарешті, от візьміть, зберіться і вийдіть на ту ж Говерлу, якщо вам так хочеться. Бо можна скільки завгодно жалкувати за тим, що літо минуло, літо твого життя, і надворі вже осінь. Але осінь – це не найгірша пора. Попереду всіх нас чекає зима.
01.09.2026