Креативна спадщина Ганни Друль

В цьому світі художнику відведена особлива місія. Йому дано бачити, відчувати, розуміти і переживати набагато більше, ніж іншим. А коли завершується земний шлях, митець продовжує жити у творах – частинках залишеної ним душевної енергетики.

Півподиху (2022)

Можу з впевненістю стверджувати, що креативна спадщина Ганни Друль – унікальне явище не лише у львівській професійній кераміці, але й в українській скульптурній пластиці кінця ХХ – першої третини ХХІ століття.

Великі захоплення в її творчому житті проявилися немовби випадково. Як більшість талановитих дітей, Ганна навчалася в художній школі, де відомий митець-нонконформіст Петро Маркович порадив їй вибрати майбутню спеціальність: «Якщо не знаєте куди йти – йдіть на кераміку. Повірте – це найкращий відділ».

Таємничий і безконечно різноманітний світ «мистецтва глини і вогню» Ганна пізнавала у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. Івана Труша (нині Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва ім. Івана Труша) та Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв). Про формування творчих уподобань мисткині свідчив перелік улюблених нею педагогів, про настанови яких вона завжди згадувала з великою вдячністю, – Тарас Драґан, Карло Звіринський, Еммануїл Мисько. Зауважу, що для багатьох львівських митців спілкування з цими непересічними постатями, незаперечними авторитетами, природженими Вчителями, здатними філософськи осмилювати не лише художні, але й життєві процеси, було вирішальним у творчому зростанні.

Після завершення навчання від 1987 року Ганна працювала на Львівській експериментальній кераміко-скульптурній фабриці – підприємстві, яке завжди вирізнялося високою концентрацією творчих талантів. Його продукція була відома в багатьох країнах світу. Художниця з притаманною їй завзятістю взялася розробляти унікальні авторські зразки для дрібносерійного виробництва. Творча атмосфера, яка панувала в керамічних цехах ЛКСФ, щоденне спілкування з друзями за фахом настільки захопили мисткиню, що вона намагалася перебувати тут до останніх днів свого життя в умовах, які в напівзруйнованій фабриці буди далеко не найкращими. Очолюючи в 1998–2001 роках секцію кераміки Львівської організації Національної спілки художників України, прикладала чимало зусиль для порятунку улюбленого середовища львівських художників-кераміків.

Поворотним моментом на шляху до скульптурної пластики стала участь Г. Друль у симпозіумі в Седневі, в будинку творчості Національної спілки художників України, де вона створила багатофігурну композицію «Натовп» (1997). Цю працю побачив відомий художник-модерніст Михайло Дзиндра, який саме перевозив з далекої Америки колекцію своїх творів у дар Незалежній Україні. Відзначивши неабиякий талант мисткині, він порадив облишити утилітарні зразки та повністю присвятити себе скульптурі.

Натовп (1997)

Спадкоємець (1997)

Причетність львівської кераміки до проблем скульптури була вповні закономірною та очевидною. В роки жорсткого ідеологічного контролю виникло явище, яке у книзі «Львівська кераміка» я назвав своєрідною «зоною взаємопроникнення». Вагомою причиною його появи було закриття кафедри монументальної скульптури в ЛДІПДМ (1961). Як наслідок, чимало знаних сьогодні скульпторів стали випускниками художньої кераміки.

З іншого боку, у творчих пошуках львівських кераміків, які в 1960-х – на початку 1970-х відходили від традиційних утилітарних форм, поступово окреслювалися дві тенденції – «живописна» і «скульптурна». Кераміка ніби компенсувала те, що заборонялося в образотворчому мистецтві. Яскравим підтвердженням процесів того часу є еволюція пластичних форм у творчості Романа Петрука, якого нині зараховуємо до числа кращих українських скульпторів.

Відхід від утилітарності та нові можливості креативного руху у тривимірному просторі захопили Ганну Друль. В часовому зрізі еволюція її пошуків прямувала від монолітного масиву, м’яких, здебільшого заокруглених форм, інертних до навколишнього оточення, до акцентованої пластичної динаміки, конструювання об'єму з окремих пластичних деталей та активної взаємодії з простором. Разом з тим, проходила трансформація ахроматизму чи стриманого графічного декору у сміливе, іноді відверто провокативне застосування яскравих локальних барв. Експресивна натура Ганни перебувала в стані безперервного творчого неспокою. Вона не шукала легких тем: «Моє мистецтво – це суміш глини з пристрастю. Ніколи не ліплю того, що мене не хвилює...»

Чоловічі забави (1996)

Лава присяжних (1998)

Унія (2004)

З юних років на формування життєвого і творчого кредо мисткині визначали почуття патріотизму і національної гордості. Вона ніколи не залишалася осторонь подій, що відбувалися в час становлення Незалежної Держави, займала принципову, непримиренну позицію стосовно ворогів та перевертнів будь-якого гатунку. У її працях 1990-х – початку 2000-х років знаходять відгомін суперечливі процеси перемін – «Чоловічі забави» (1996), «Жадоба жертви» (1998), «Лава присяжних» (1998), «Хто Юда? Спокуса» (1999), «Буття» (2004), «Діалог» (2004), «Унія» (2004), «Країна дурнів» (2004). В них прагнення до пізнання первісної людської природи, процесів споконвічної боротьби добра і зла поєднуються з рефлексіями на актуальні події сьогодення. Пріоритет важливих тем напрочуд вдало доповнюють відвертий сарказм та витончені інтонації гротеску.

Хто Юда? Спокуса (1999)

Вічність (2004)

Галицькі кобіти (2003)

Гонитва (2003)

Діалог (2004)

Очі (2004)

Основні напрями творчого пошуку визначалися в ранніх працях Г. Друль. Певні стадії її креативного мислення позначили композиції, які за технікою виконання нагадували давню, так звану «шнуровану кераміку» («Спадкоємець», «На вершині», «Розмова», усі – 1997), серії рельєфів з оригінально трактованими, ніби ліпленими з тіста людськими фігурками – «Юда. Спокуса» (1999), «Кав'ярня» (2000), «Життя людей під зорями» (2002), «Діалог» (2006), оригінальні цикли настінних пластів «Маски» та «Очі» (2004). Про близькість мисткині ідей фемінізму свідчили твори «Княгині» (1994), «Полтавські жінки» (1999), «Галицькі кобіти» (2003), «Гонитва» (2003), «Викрадення Європи» (2004), «Щастя» (2007), «Мати з дитям» (2008). Значно пізніше, в час війни, вершинну фазу емоційного напруження в цьому циклі робіт позначить композиція «Незламна» (2022).

Мати з дитям (2008)

Щастя (2007)

Радість (2012)

Обрані раніше та нові теми отримали емоційну виразність і небувалу раніше драматичну напругу в 2020-х роках під дією аномально-страшних чинників – спочатку війна, а згодом інформація про важку недугу. Емоційний стан художниці після повномасштабного вторгнення найповніше передають слова, сказані нею в галереї «Зелена канапа» на відкритті персональної виставки під промовистою назвою «Все ще людина» (жовтень, 2022): «Коли почалася війна, я перестала творчо працювати… Не могла і все… Новини з Бучі, Бородянки, Ірпеня стали для мене каталізатором. Я накопичила стільки злості та ненависті до окупантів, що вирішила ту ненависть вихлюпнути в роботі, провести обряд своєрідного чаклування, щоби теж докластися до позбавлення ворога його сили. На гадку мені відразу прийшла Юдита, яка відтинає голову полководцю ворогів її країни Олоферну… Коли зробила акт знищення ворога, вклавши в це усю свою енергію та злість, мені стало відчутно легше…»

Юдит (2022)

Особливе місце у творчості Г. Друль зайняла тема воїна-вершника, навіяна, вочевидь, одним з національних символів – минувшиною славної козаччини. Поруч з цим, у цій темі відчутні інспірації нашої давньої історії – епохи кочівників-скіфів та войовничих амазонок. У композиціях «Вершник» (2022, 2023), «Болівар двох не винесе» (2022), «За зорею» (2023), «Переможець» (2023), «Зустріч на дорозі» (2025) пройнята рухом пластична маса, позбавлена зайвої деталізації, поєднується з майстерним використанням насичених кольорів та несподіваних технологічних ефектів.

Забава (2017)

Розмова (2018)

Все ще людина (2019)

Народження Венери (2022)

Повернення блудного сина (2020)

Даная (2019)

Мадонна (2021)

Сучасна мадонна (2013)

Водночас художниця знаходить в кераміці оригінальні шляхи інтерпретації сюжетів, які споконвіків хвилювали художників. Серед інших, вражають авторські трактування тем «Даная» (2019), «Повернення блудного сина» (2020), «Народження Венери» (2021), «Мадонна» (2021, 2023, 2025), «Посвята в лицарі» (2022), «Пієта» (2023, 2025).

Жіночі забави (2015)

Пейзаж (2016)

Адам і Єва (2016)

Сирена в масці (2015)

Дзвінка з квіткою (2016)

Сирени (2024)

Пара (2020)

Болівар двох не винесе (2022)

Асоціативна багатозначність зіставлень драми і гротеску присутня у працях, де авторка реалізує власні імпровізації на теми міфологічних сюжетів. Люди і звірі стають тут рівнозначними героями та вступають у філософські діалоги («Суперництво», 2019; «Кентавр», 2020; «Пара», 2020; «Все ще людина», 2021; «Це вже не гра», 2022; «Сирени», 2024). Подібні несподівані образні метаморфози притаманні об'ємно-просторовим зображенням квітів та гілок рослин – «Гербарій» (2015), «Пристрасті» (2018, 2019), «Квіти» (2020, 2024, 2025), «Незламні» (2022), «Гілка» (2022), «А ми проростем» (2024), «Орнаментотворення» (2024).

Крик (2017)

Пристрасті (2018)

Квіти (2025)

Високий рівень скульптурної майстерності, вміння втілити вражаючі життєві драми в небагатослівних, гранично виразних формах підтверджують композиції останніх років – «Контрнаступ» (2023), «Втрачені крила» (2024), «Повернення блудної вівці» (2025). Поруч з цим, на тлі емоційних пристрастей, виділяються ліричні сюжети, що втілюють споконвічну тему людських відносин, родинної любові – «Хто це?» (2018), «Сидяча» (2018), «Батько з доцею» (2019), «Рівновага» (2019), «Архітектура відносин» (2019), «Пара» (2020), «Хованки» (2021), «Півподиху» (2022), «Мама і доня» (2024), «Старі фото» (2024, 2025), «Батько і син» (2025), «Батько і діти» (2026)

Рівновага (Як дати крила) (2019)

Батько і син (2024)

Батько і діти (2026)

Фенікс (2023)

Дорога домів (2025)

Як глибоко віруюча людина, Г. Друль, звичайно ж, не могла оминути сакральної тематики та неодноразово зверталася до відомих іконографічних сюжетів: «Благовіщення» (2018), «Михаїл» (2019), «Зустріч ангелів» (2020), «Змієборець» (2020, 2025), «Вертеп» (2021), «Покрова» (2023), «Чування» (2023), «Адам і Єва» (2024), «Юрій» (2024, 2025), «Та, що сказала Богу «так» (2025), «Зустріч» (2025).

Архангел Михаїл (2019)

Святий Юр (2019)

Пієта (2019)

Покрова (2023)

Та, що сказала Богу "так" (2025)

Пієта (2025)

З 2024 року, після отримання невиліковного діагнозу, мисткиня потребувала частішого спілкування з Всевишнім, немовби готувалася до переходу в засвіти. Її остання праця «Час садити» (2026) пройнята трагізмом, безсиллям і, разом з тим, незнищенною вірою у продовження життя…