Пам’ять недобита

Читаючи «Пісню бризів» Катерини Пекур, вельми складно не зауважити очевидну подібність описуваної авторкою Низинної країни з тоталітарним устроєм як таким. Причому різні елементи цього світу апелюють до різних варіантів тоталітаризму – можна відшукати елементи як нацизму, так і комунізму та інших тоталітарних систем.

Утім, цей вигаданий тоталітарний світ має одну важливу деталь – у зоні особливої уваги тут опиняється історія. І це вирізняє «Пісню бризів» серед більшості великих текстів у фантастичному жанрі, у яких конфлікт будується переважно чи на протистоянні ціннісних моделей, чи на класичному протиборстві добра та зла. Тема історії та пам’яті якщо й присутня, то подається у формі свого роду пошуків давніх скарбів чи манускриптів.

 

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»

Тим часом у ситуації тоталітарного середовища, на тлі й у контексті якого розгортається драма героїв «Пісні бризів», пам’ять має особливе значення. Логіка проста – тоталітаризм претендує на побудову нового світу і створення «нової людини», а необхідною умовою для цього є знищення матеріальних свідчень і носіїв пам’яті та блокування міжперсональних та міжпоколіннєвих шляхів її передачі. Основний метод цього – фізичне вбивство носіїв та нищення передусім писемних свідчень, надалі ж – усього, що може нагадати про справжнє (а не таке, яким його прагнуть бачити «інженери людських душ») минуле. І створення атмосфери, в якій пам’ятати стає смертельно небезпечним. Треба сказати, авторка не жаліє фарб, аби описати цю методологію.

У таких умовах підтримання тяглості пам’яті хоч якось автоматично стає способом опору. І не лише самим фактом свого існування. Пам’ять у такій ситуації стає потенційною основою для відновлення ідентичності й забезпечує один із найважливіших елементів збереження особистості як такої в умовах постійного екстремального насильства чи його загрози, які неодмінно супроводжують тоталітаризм, – а саме чіткої внутрішньо логічної картини реальності, альтернативної до пропагованої офіційно. Ця картина визначає власне позиціонування і визначає порядок дій, який перевищує звичний побутовий рівень. І в «Пісні бризів» весь цей функціонал розкривається цілком виразно.

Водночас історія та пам’ять не є основною темою «Бризів» – тут це долання тоталітарних, геноцидних та колоніальних деформацій у різних моделях, які авторка демонструє одночасно. Тема історії у всьому цьому присутня ніби збоку. Одначе нескладно помітити, що досить прибрати епізоди та конструкції, які стосуються історії, – й обвалюється половина конструкції сюжету як на рівні центрального конфлікту загалом, так і на рівні обох головних героїв з їхніми переживаннями. До того ж кудись пропадає мотивація існування усіх трьох спільнот – аллонга, бризів та хупара, представлених у вигаданому авторкою світі, про що яскраво свідчить три різні ролі пам’яті як такої у кожної зі спільнот, а ще більше те, що ховається за цими трьома різними ролями.

Для аллонга-низинників офіційна історія – це, по суті, легітимація їхнього існування в описаному в тексті вигляді. Утім, аби легітимація працювала як задумано, альтернативи мають бути знищені – у результаті витрачаються колосальні зусилля на повсякчасне приховування справжньої історії. Невипадково з самого початку частина детективно-політичної інтриги, що втягує у свою круговерть головних героїв, закручується навколо пропажі з таємного книгосховища давнього рукопису, який розповідає про історію інакшу, ніж це подають в офіційній версії.

Власне на цьому рівні виринає чимало подробиць зі сфери інструментарію знищення та приховування справжньої історії, частина з яких має прямі аналогії до українського досвіду. Лакор, пояснюючи Санді причини актуального на той час стану з джерелами до розуміння історії, згадує і про спалення книг та документів – що змушує згадати про пожежу будинку Михайла Грушевського у Києві 1918 року, спалення картин українських митців у Львові 1952 року чи, зрештою, про підозрілу пожежу у відділі україніки державної публічної бібліотеки (тепер Національна бібліотека України ім. В. Вернадського) 1964 року; знищення матеріальних артефактів – що апелює не лише до підривання чи спалення барокових храмів козацької доби, а й до сучасних обстрілів музеїв та бібліотек. Те, що вціліло, опиняється у таємних сховищах – і як тут не згадати про практику «спецхранів» у СССР разом з манерою, засвоєною ще за царських часів, відправляти найцінніші знахідки у хранилища московських та петербурзьких музеїв – одне й інше отримало своє продовження у грабунку українських музеїв та заповідників вже сучасною версією російських загарбників. Ті інформаційні сліди, які таки вціліли після сотень років нищення та замовчування, фігурують у тексті як «хупарські казки». Враховуючи, що хупара у цьому світі – упосліджена раса, а казка як жанр загалом асоціюється з чимось несерйозним, то стає очевидним, що ця деталь є не чим іншим, як аналогією до імперської практики знецінення тієї частини національної традиції, яку не вдалося знищити остаточно, у тому числі через системне асоціювання з менш зрілими, на кшталт дітей, чи системно упосліджуваними і дискримінованими групами, роль яких, як уже згадувалося, відведена у сюжеті хупара.

Зрештою, авторка чітко дає зрозуміти, що у вигаданому нею світі мета «знищення історії» – не що інше, як влада та контроль над світом, які, своєю чергою, потребують інформаційної монополії. Утім, ризикну припустити, що в контексті саме тоталітарної структури це лише частина пояснення – зрештою, аналогія з практиками тоталітаризму доволі прозора. Фактично, йдеться про практику тоталітарних режимів, формуючи єдине інформаційне поле, базоване на ідеології, знищувати, спотворювати, замовчувати джерела про будь-яку альтернативну картину світу. І тут ідеться не тільки і не стільки про владу, позаяк минуле є не просто більш чи менш систематизованим набором фактів чи способом легітимації дій – воно як визначає ідентичність, так і служить мотивацією тих чи інших рішень. Таким чином, ідеться про справжність ідентичності та сенс дій і, зрештою, самого існування всієї держави низинників. Так історія перетворюється на поле битви не за владу, а за сам сенс власного існування та ідентичності. Що, до речі, навіває аналогію до мотивації москалів у актуальній війні на знищення України.

Що яскраво демонструє той факт, що та ж історія, яку так прагнуть знищити низинники, у випадку бризів перетворюється на підмурівок мотивації боротися. Причому в книжці добре видно як суто мотиваційний, так і компенсаційний аспект цієї мотивації. Мотиваційним керується, наприклад, Лакіро, кажучи собі, що колись настане час і він заграє на флейті-даоррі, сидячи на березі моря – та не раніше, ніж заіржавіють білі фургони, в які запихають арештантів, запідозрених у зв’язках із бризами. Натомість ресентимент чітко вчувається у словах Лакора, коли він під час оповіді Санді про історію бризів акцентує на розвиненості бризівської цивілізації порівняно з аллонга і мудрості бризівських провідників.

Обидва аспекти прямо проростають з того факту, що й через століття пам’ять про знищення їхньої держави та цивілізації залишається глибокою раною для бризів. Настільки глибокою, що коли починається відкрита війна, обидві реакції серед бризів прямо апелюють до цього досвіду: з одного боку – явний страх (до заціпеніння) перед повторенням трагедії з-перед століть, а з іншого – гостре бажання переграти ситуацію, тим самим здолавши передану від предків травму повного знищення і таким чином відновити порушену рівновагу. Не наводжу аналогій цього явища з українського досвіду та традиції лише тому, що їх насправді безліч і вони доволі очевидні: починаючи від поетизованих апеляцій до подвигів предків у боротьбі за свободу і закінчуючи цілком реальними історіями, коли внуки і правнуки бійців українських армій ХХ століття воюють у рядах ЗСУ.

Та ж таки історія стає для третьої спільноти світу – хупара – в умовах постійного системного пригнічення і дискримінації способом опору. Точніше, навіть не сама історія, а практики її збереження та передачі, базовані на міжпоколіннєвих та горизонтальних зв’язках. На рівні конкретних сюжетів уособленням цього спротиву є тема хупарських казок, які, як доволі швидко з’ясовує Санда, таємні тому, що містять альтернативну версію історії, принципово відмінну від офіційної. Зрештою, вона чує частину цих казок у Тер-Карелі, а у фіналі – від однієї з десятків матріархинь хупара, бабусі Бош.

У випадку цих «казок» знову ж таки складно не вловити подібності до практик тих українських родин, які в період совєтської окупації намагалися передати наступним поколінням пам’ять про справжню історію, а з нею й ідентичність. Основним способом цієї передачі, зі зрозумілих причин. був усний переказ «від старших молодшим». Причому той старший, який взяв на себе обов’язок передачі пам’яті у вигляді переказів про минуле (а жанри тут могли варіюватися від стислого викладу цілком релевантного фактажу і до легенд та переказів, часом з відверто фантастичними сюжетами, на кшталт образів козаків-характерників чи сюжетів про Божу кару за зраду або участь у каральних практиках), мусив подбати і про безпеку як власну та решти сім’ї, так і того, кому оповідав – і ось тут уже наступав час для всякого роду застережень, перемішаних з лестощами, у вигляді повідомлень про особливість тих, кому довірено такі знання.

Фактично йшлося про загнану в підпілля форму історичної пам’яті, яка дає сенс і логіку постійним зусиллям зі збереження колективної ідентичності та культури, а також підсичує надію, що колись усе зміниться. Парадоксально, але остаточне підтвердження цього факту пролунає в романі з уст не кого іншого, як Каруна – його визнанням самому собі про те, що він мав би знати, що хупара давно вірять і чекають.

Таким чином, добре видно, що функціонал історії на загальному рівні, зокрема спільнот, так чи інакше – про ідентичність у різноманітних її проявах: бажання зберегти легітимацію зручної ідентичності, мотивації боротися за неї, пам’ять про себе справжніх. Усе решта – легітимація влади, свідомі й не дуже ресентименти, конкретні рішення – є лише похідними від цього.

Тож не випадає дивуватися, що на рівні персональному відкриття історії та й загалом спілкування з минулим стає важливим чинником еволюції героїв – і не лише у плані повернення національної самосвідомості, що є замалим не самоочевидним у випадку Санди, а й у випадку відновлення практик вибудовування та підтримання соціальних зв’язків і, зрештою, прийняття належних з точки зору адекватної моралі рішень у випадку Каруна. Прикметно, що питання, пов’язані з пам’яттю, мучать обох головних героїв, ніби підтверджуючи тезу Франца Фанона про невротичний зв’язок поневолювача і поневоленого. Одначе має значення спосіб комунікації й мотивація обох у питанні пам’яті – а вони вже залежать від їхніх стартових позицій.

І саме на персональному рівні стає добре видно, який вплив історія має на цілком конкретні рішення й, опосередковано, на людські долі, у даному випадку – долі головних героїв. Першим прикладом у цьому відношенні є еволюція Санди. Почута нею від приятеля-єретика «казка» про Відтворення фактично провокує перший етап змін у її світосприйнятті. Кардинальний злам, проте, наступає пізніше – під впливом лекції Лакора. Повернення головної героїні, Санди, до її справжньої ідентичності стає усвідомленим і фактично незворотнім з моменту вивчення історії бризів – зрештою, сюжету справжньої історії присвячено майже цілий розділ у першому томі. 

Утім, на цьому етапі стає видно, що сама собою історія ще не все – аби остаточно стати рушієм мотивації і рішень, вона має мати підтвердження на матеріальному рівні. Таким підтвердженням стають, з одного боку, свіжопроявлені Сандині здібності, які явно свідчать про її приналежність до бризів, а з іншого, символічного, боку – пам’ятник Останнім, тобто легендарним провідникам бризів, які свого часу врятували їх від остаточної загибелі і стали засновниками Гірської країни.  Зворотній бік цього ефекту демонструє епізод з казками бабуні Бош – після їх прослуховування Санда остаточно вирішує, що Карун таки ворог. Й аби переконатися у зворотному, треба буде аж фізичних видимих свідчень Карунового каліцтва після перебування у катівнях Комітету.

У випадку Каруна відносини з прихованою пам’яттю, на перший погляд, простіші – принаймні він знає бодай частково фактичну сторону того, «як воно було насправді». На перших порах він завдяки цим знанням навіть виступає свого роду ментором Санди, підштовхуючи дівчину до визнання власної ідентичності. Одначе в нього самого суть цих знань перебуває у своєрідній сліпій зоні – він знає факти, але наче не помічає суті. Суть він остаточно упритомнює для себе і витягає її у свідомий простір у ніч болісних роздумів над рапортом – і це усвідомлення повністю перевертає його самосприйняття і кардинально й одномоментно визначає його дії. Таким чином, пам’ять стає двигуном та водночас інструментом долання деформації «солдата імперії» і повернення в адекватну моральну парадигму. Фінальним акордом у цьому контексті є усвідомлення Каруном фальшивості офіційної історії та її інструменталізації після того, як викрав Санду з підвалу – і це стає важливим елементом кристалізації його мотивації та рішення.

Принаймні тричі пам’ять про історію і власну ідентичність відіграє принципову роль у долях героїв. Вперше це станеться у випадку зізнань Тайка про Сандине зацікавлення «казками», що дасть Карунові ниточку для того, щоб її таки вирвати з рук слідчих. Удруге саме пам’ять про минуле хупара разом із пам’яттю про колишній рятунок наказує хупара Куркісу допомогти обом героям у втечі – й оце вже прямо рятує обом життя. Зрештою, рішення про помилування Каруна і прийняття обох головних героїв у число громадян Гірської країни теж ґрунтується на історії – не випадково воно звучить «іменем Останніх».

У романі принаймні двічі дякують за пам’ять: спочатку Санда – бабуні Бош, вислухавши казку, а дещо пізніше Карун – хупара Куркісу. Бо якби не пам’ять хупара про їхню історію, Санда не довідалася б про власне походження і не мала б шансу віднайти себе. У випадку ж Каруна і Куркіса справа складніша. Річ у тому, що на його рішення приблизно однаковою мірою впливає і борг вдячності Карунові, який диктує відплачувати рівноцінно, і колективна пам’ять його народу про те, хто такі бризи, до яких належить Санда. Таким чином, видно два аспекти пам’яті – персональний та колективний на персональному рівні, які взаємодіють, і їхня взаємодія формує відповідний спосіб оцінки реальності й дії. А без цього Карун не мав би шансу на порятунок коханої жінки та спокутування власних злочинів.

Таким чином, добре видно, що попри начеб непомітність теми пам’яті серед багатоголосся «Пісні бризів», саме через неї розкривається і соціальна регенерація, і повернення національної ідентичності. У цьому контексті дуже символічним нагадуванням виглядає історія головного героя, який, аби врятувати кохану та її народ, а опосередковано і себе самого, вдає повну втрату пам’яті. Бо виходить, що гарантію виживання в тоталітарній державі дає лише повна непам’ять, а опосередковано – повне зникнення власного «я».