Доторк

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (53)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

ДОТОРК

Щойно осінь, знову бачу той доторк до стріли, яка летить прямісінько вгору, в уже по-осінньому глибоке темно-синє небо, – доторк тієї загадкової притягальної сили, що десь у глибинах, у самім осерді земної кулі. Бачу так виразно, наче б і мене торкнувся невидимий перст.

Уже й писав про ту стрілу, а схотілося знову – з чистого листа. Бо раз уже я – інший (було це в дитинстві), то інші й іншими словами озвучені думки спливатимуть на душу... Іншими стаємо, казали античні, і то щодня й щоранку, – іншими, не тими, що були вчора, лягаючи до сну...

Виходить, не лише писання, а й життя – з чистого листа починаємо. Іноді, під новий рік, хотілось усе почати саме так, із чистого листа; принаймні деякі сторінки з прожитого переписати наново... Але життя – то тяглість: годі вже тут чи скорегувати щось, чи зредагувати...

               * 

У тій тяглості – міняємось, усе ж бо пливе й ніщо не залишається незмінним. Але в собі, на серця дні, таки носимо щось те саме, що було (говоримо ж про «тожсамість»). І не те, недавнє (воно забувається), а те, що було, й то давно колись. Інакше й не йшли б ми в таку далину, та й нецікаво було б іти до того, що стало іншим, – таким, як і ми тепер. Та й слово «спогад», щось таке, що дістаємо наче з глибокого тайника, втратило б свій сенс.

Ось і я, хоч інший, а бачу, в собі ж бачу і те саме небо, й ту саму стрілу, й той самий (бачу й відчуваю) доторк із земної глибини – до неї, летючої в небесну синяву...

Стріла – із  золотих куль,  жовтих квітів осені. Самі квіти, дрібними пелюстками, що творили ту кулю, – оси́палися. Зів’яли й осипались, як осінні дні, що сповнили їх тією прекрасною, але сумовитою барвою. Осталися – зсохлі на сонці, якраз для стріл придатні високі  стебла...

Зрізав одне з них, розщепив ножичком один його кінець, устромив у той проріз цвяха, обмотав клоччям – от і стріла. Недовго й лук майструвати: зігнув зрізану гілку, з’єднав два її кінці шнурком, що став тятивою, – от і лук: туга гілка, туго напнута тятива; обоє – в очікуванні стріли, щоби підбити її, звільнитися від своєї туготи («... в бою з ворогами» – підказує нині думка).

Та й стріляння не хитре, радше дивне діло: стріла, щоб набратися сили до поривного лету, – відступає. Що ближче сходяться краї лука (крайнощі) – то дальший, тобто вищий лет. Цілюсь  не кудись там – у небо – а в ту його точку, яка, здавалося, прямо над головою. Відпустив... аж тятива глухо збримнула, мов найгрубіша басова струна...

А далі – споглядання. Втім, це не те слово: вся зорова увага – на стрімкому леті пущеної, точніше відпущеної, що поривалася до лету, стріли, наче сам нею став. Бо що ж таке увага, пильна увага, як не зосередження, скупчення всього єства –  на предметі нашої уваги?..  

Летить... віддаляється... маліє, але – й вповільнюється у своєму леті... І врешті – той доторк. Здригнулась од нього... завагалася на мить... І тут же, обернувшись важчим своїм кінцем, пірнула туди, звідки й пустилась у небо... вбилась у землю... здригнулась іще раз... завмерла... 

               *

Не зберігся б у пам’яті ні той осінній день, ні лук, ані стріла, якби не той доторк, а з ним і подив: не може бути, щоб ніхто не торкнувся пальцем тієї стріли, не може ж такого бути!.. Таж очевидним був той доторк, сам лише доторк, тільки пальця, який торкнувсь її, не було видно!..

Дивуюсь тим дитячим подивом і досі, входячи в той далекий день, у ту мить. Та чи далекий?.. Варто лиш податися до нього – й дорога триватиме лиш миті мить. Бо ж у мені він, той день і та його хвилина, а в ній і стріла, яку перестрів у леті той один – делікатний, а водночас і рішучий – доторк до неї.

Плин часу, хай який стрімкий, та він, подивуймося ще раз, не вимиває того, що в серці, на його дні, того, що по-справжньому – наше. Все інше хіба що збиває з тієї дороги – і найдальшої, а водночас і найкоротшої... З дороги до нас самих, до нашої пам’яті, пам’яті серця...

               *

               Ту мить у серці й досі ще тримаю,

               Точніше, так: усе ще в ній триваю –

               В високу синь націлюю стрілу,

               Пускаю в лет, розгонисту, стрімку –

               Летить. І тут мов хто на перешкоді

               Летючій став, її торкнувшись: Годі!

               Здригнулась, завагалася на мить –

               І до землі вже стрімголов летить.

               У серці образ той, стрілу, тримаю,

               Допоки не здригнулася – триваю.  

Для ілюстрації використано роботу Ганна Друль «Спомин»