У вірші Іванни Скиби-Якубової «У різдвяній поезії не говорять про шийку матки…» зустрічаємося із досвідом тіла у двох виявах profanum i sacrum. Земна жінка народжує Бога. Можна навіть злегка підкоригувати суб’єктність, змістити акцент і написати, що Бог народжується від земної жінки. Так чи так, але вчувається тривожна дисгармонія звучання. Семантика трохи рве стереотипність вбудованих у голові моделей. Бог і земне? Бог від земного залежний? Мусимо прийняти, що у цьому випадку йдеться саме про це. І навіть трохи більше, адже Бог відходить мовби у тінь. Стає збоку, бо не він сьогодні герой. Найвизначніша подія Нового Заповіту є лише тлом для іншого.
Насправді жіноче “інь”, неспішно приміряючи на себе різні тілесні досвіди, щоразу дивує зміненим відбиттям, завжди залишаючись собою. Легко у цьому творі можна побачити кілька дзеркал і заглядати почергово у кожне. То таким є спосіб вести бесіду, розмовляти по-ґадамерівськи віршем і з віршем. І ловити рух поміж дзеркалами. І сяйво, його заломлення, відбивання та боротьбу за сенс.
Усе починається, як і у звичних для давніх культур наративах, із приходу у цей світ божества. Опис різдвяної містерії у Іванни Скиба-Якубової нагадує традиційний сюжет на наших численних іконах. Поетка зображує Діву з Новонародженим, а оточення їм складають Йосип, пастушки, вівці та віслюки. Люди і тварини грають однакової ваги роль свідків. Маржина зацікавлено заглядає до ясел, витягуючи мордочки і наструнчуючи вуха. Вона своїм виглядом підкреслює знайомство з непізнаним дивом. Раніше такого ніколи не бачили, не відчували подібних запахів, не сліпив їх перенасичений світловим балансом білий колір. Тварини тягнуться до Новонародженого, але ніяк не можуть достеменно зрозуміти, що власне тут відбувається. Прихід у світ Христа перебуває поза когнітивними можливостями овечок і віслюків, ця подія належить до інших вимірів.
Пишу про “когнітивні можливості” тварин, ніби йдеться про людей. Хоча власне йдеться саме про людей. Ми можемо максимально тягнутися до ясел і наструнчувати вуха, намагатися пізнати появу Месії, проте не завжди здатні усвідомити, якої глибини подію описують євангелісти. Що саме більш, як дві тисячі років тому відбулося у Вифлеємі.
Тому «Найбільший натуралізм,/ який можна дозволити, –/ це дихання віслюка» стає також нашим, людським, диханням. І ретельний погляд на це дихання нам виявить трохи більше, ніж просту біологію живого.
Багатозначність грецького “pneuma” викаже кілька різних напрямків, якими може потекти розмова. Адже це – подих, або життєва сила, що колує тілом і утримує в ньому життя – ті мимовільні тілесні рефлекси, які особливо добре помітні студеної пори, бо ж матеріалізуються вони у вигляді пари. Тож «дихання віслюка» виявляє також нашу при народженні Дитяти присутність. Присутність іншого життя, земного, непробудженого, завмерлого, на яке сходить Дух оновлення. Бо інше значення “pneuma” є саме таким – одухотвореним. Це – дух божественного вогняного ефіру, котрий оживлює всілякі атомізовані структури, наче aqua vitea. І ця складна метафора модифікації дихання-Дух у співпраці світу видимого і невидимого, пізнаного і непізнаного певним тиском розщеплює усю поезію Іванни Скиби-Якубової на текстові рецепції та підтекстові пошуки.
Чи може «дихання віслюка» вирости до розмови про Дух? Певна річ, що так, адже у центрі цієї бесіди стоїть людина і роззирається навсебіч, щоб не пропустити нічого посутнього, або принаймні спробувати це зробити. Людина-тварина і людина-Бог. Хто з них перемагає при перетворенні світу?
«Те, що зробили одному з Моїх найменших братів, ви зробили Мені», – каже Христос. «Тому кожна жінка, що дає життя дитяті, стає Богородицею», – каже о. Рибарук із Криворівні. «Втім, шийка матки./ Ключова героїня історії./ Від її еластичності, від її пружності тієї ночі залежить,/ чи стане цей світ християнським», – каже Іванна Скиба-Якубова, і, очевидно, що йдеться не про фізіологію, а, швидше, про філологію. У тому сенсі, що герменевтика мови, котра означує усе суще, продовжує свою роботу у поезії, щоб створене якнайретельніше описати і розтлумачити.
Уся справа в шийці матки. І в тій метаморфозі тілесного, яке починається диханням, а завершується висотами Духа. Так релігійний мотив стає мотивом історичним, щоб трансформуватися у історіософійний діалог із минулим. При цьому десь на тлі виростає постать імператора строф залізних. Євген Маланюк тримає дзеркало національних комплексів, запрошує усіх до нього заглянути і насипає інвективно:
«Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати – мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті –
Та інші жалісні слова?
Хто гвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п’яна і німа
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.»
(«Діва обида»)
Здається, із цими маланюковими образами (і образами) Іванна Скиба-Якубова вступає у полеміку, щоб побороти їх силою материнства, відтак скасувати убогість, безсилля та неплідність – «коли голівка таки пробиває одвічне яйце/ й маленьке курчатко вилуплює разом із собою цілезний усесвіт». Богонародження через пантеїстичне проявлення, через архетипний образ яйця-райця, що котиться віками і залишає на писанках малюнок безконечника, як саме життя. І при цьому звучать не хори ангелів та херувими літають, а оживає вітаїстичний кулемет, певно, з уенерівських часів того ж Маланюка, підбирається чимраз ближче до стаєнки, до Степової Богородиці, щоб визволити їх з окупації – «Ко-ко-ко-ко, –/ квокче старий кулемет,/ пробиваючись крок за кроком/ трохи ближченько до села,/ ще бодай трошечки,/ хоча б на сто метрів, а ближче – до тої стайні,/ того кудахкання,/ того всесвіту». У вертепну драму в останній момент із роллю войовничих ангелів вриваються ЗСУ і рятують різдвяне диво, щоб морок не поглинув його. «Квокче старий кулемет» – це такий смачний мовний різдвяний презент від авторки, щоб побачити війну очима барокових пошуків, але з розумінням того, що це, з іншого боку, естетизована трагічна реальність. В межах сценарію вифлеємського дива.
Людство долає важкі і довгі 2000 років шляху, щоб знову опинитися у тій самій точці, з якої розпочинає сучасне літочислення. В рок-опері «Jesus Christ Superstar» Іуда співає: «We are occupied!». Він буквально кричить про це, моделюючи інший кут зору на проблему визволення. Так, він її неабияк заземлює. Але у Новому Заповіті дійсно йдеться приблизно про це. Марія з Йосипом поспішають до Вифлеєму на виконання адміністративного припису римських окупантів – взяти участь у переписі населення. Ісус народжується в Іудеї, але в умовах неволі. В Іванни Скиби-Якубової породілля «народжує в окупації,/ але на своїй, бляха, землі». Інтертекстуальне наближення сучасності та Євангелія влучає водночас у дві Шевченкові філософсько-художні домінанти: богообраності («Все покину і полину/ до самого Бога/ Молитися») та богопоборювання («а до того/ Я не знаю Бога»). І при цьому привідкриває завісу над іншою парадигмою епістемологічних пошуків: націєтворчою – «Країна народжує сама себе,/ вивертаючися назовні./ Пролазить сама крізь себе,/ слиз,/ кров,/ власну історію», «пульсує й пульсує матка історії». Хто достеменно скаже, де завершується кров війни і починається кров народження нового державного життя?
Тут досвідчений історіософ Маланюка багатозначно мовчить, бо йдеться також про його «слиз, кров, власну історію». І про Петлюру, і про Мазепу. Але усі вони з минулого, на жаль, на жаль, на превеликий жаль, програли географічний простір. А Іванна описує, як цей простір після довгих століть без надмірної глорифікації, але важкими понадлюдськими зусиллями, що концентруються у кулеметному «ко-ко-ко-ко», повертають назад.
Зауважимо лише, що процес націєнародження через націєспротив дуже герметичний. Він замкнений у кордонах однієї країни, де крива лінія бойового зіткнення нагадує нерівний шов від кесаревого розтину. Світопорядок назовні нашого великого стабпункту абсолютно не є порушеним – «У світі тим часом готуються до Різдва./ У світі різдвяні знижки,/ й гарячий глінтвейн на площах,/ і цьогоріч на ялинку потрібні новенькі іграшки». Тож є лише ми, і наші виклики, і наші пошуки себе, і наше виживання. А євангельські сюжети служать нам підказкою, хоча саме ми уможливлюємо для цих сюжетів шанс наново звучати живим словом.
Ці мотиви сьогодні часто зустрічаємо в літературі. То є такий час, що у ньому свідомість з одного боку здійснює ревізію усіх минулих міфів, з іншого боку, перевинаходить власний шлях образотворення та оповіді, опираючись в тому числі і на християнські коди. Це можна прочитати і в Катерини Калитко «Як занесли його до стабпункту – схоже було на П'єту», Івана Андрусяка «це була перша світова тиша», Артура Дроня в збірці «Тут були ми» та інших митців. Тепер такий подих часу та болючий натуралізм доби, коли країна «Пролазить сама крізь себе,/ слиз,/ кров,/власну історію». Господь створив людину з глини, звідси і розпочав свою ходу увесь гуманізм. Тепер ми місимо українські глину, глей та чорнозем, заливаючись слизом і кров'ю, щоб виліпити нарешті власну історію. Від тіла profanum до тіла sacrum, від «дихання віслюка» до воскресаючого Духу.
30.08.2026