Так склалося, що з поезією Олексія Сінченка знайома з першого курсу, коли вона звучала у виконанні автора на літстудії ім. Максима Рильського КНУ ім. Т. Шевченка. З Олексою знайома відтоді ж, адже ми – однокурсники-філологи, ще пізніше недовго були співробітниками. Вірші Олекси (він не поспішає називати їх поезією чи укладати в збірку) впізнавалися і в давню юнацьку пору. Оригінальні і глибокі думки автора в шатах свіжого поетичного образу вирізнялися на тлі учнівських спроб більшості тодішніх літстудійців. А ще Олекса в творчості ніколи не йшов за модою. Завжди писав так, як відчував.
Тож коли, будучи на нулі (а він там від початку повномасштабного вторгнення), Олекса поділився зі мною своїми віршами – відчула велику довіру... Розуміла, що збагнути ці вірші буде не надто легко, бо їхній автор – філософ за світовідчуттям (і позивний “Філософ” дуже Олексі відповідний). А ще Олекса Сінченко досі гранично справжній у поезії, що у світі “картинки” іміджу чи соцмереж усе-таки багатьом видається анахронізмом:
“так зовсім поволі / час напластовує / равликів / на кринку слідів / і паперові смужки / розрізаних віршів / засніжують осінь / і все ще кортить / проживати себе / зворотньо / хамелеона язика дотиком / згортаючись / в чорну цятку”.
Олексій Сінченко вибудовує складну метафору, в якій час схожий і на равлика, що повільно формує власну мушлю, і на гончара, який поступово створює захист для крихкого посуду-кринки. Та кринка – ліричний персонаж, який прагне проживати час і себе в ньому зворотно, бо минуле (дно кринки) для нього ширше, ніж теперішнє (горлечко кринки), і сáме в тому минулому персонаж (і, вочевидь, автор) знаходить сліди, що живлять його, наче молоко, й тамують духовну спрагу. Проминання часу в поетичній картині Олексія теж відбувається як напластування, коли зима накладає білі сніжні мазки на різнобарвну осінь. Ідеться авторові не про зауважену деталь пейзажу як маркер проминання часу, а про метафору, збудовану на її основі: “паперові смужки розрізаних віршів засніжують осінь”. Отож чистий аркуш подібно до білого снігу для ліричного персонажа-поета стає обширом фіксування слідів і простором, із якого равлик-час формує власну (білу!) захисну мушлю. Олекса Сінченко пропонує читачам лише фрагменти віршів (“розрізані смужки”), запрошуючи співтворити: чи відчитати підтексти, закладені автором (минуле-осінь), чи скомбінувати його досвід, зафіксований у слові, з власним. Попри позірну відкритість, комбінаторний підхід має обмежену кількість можливих поєднань і передбачає завершення. “Згортаючись у чорну цятку”, автор тексту уподібнюється його фінальній крапці. В розумінні поета автор – це остання інстанція тексту, але – рівночасно – його початкова точка, бо ембріон, зародок творчого світу, який щойно постане, міститься в уяві автора. Про це в іншому вірші написано так:
ілюзія тривання
любові
щастя
життя
равлик часу в комірці уяви
за кроками кроки
тишу холодять ритмічно
Час не піддається точному опису, фігурує швидше як уявлення, незрідка ілюзорне чи хибне. Втім не тільки час автор метафоризує через образ равлика (час напластовує равликів; равлик часу), але і власну постать, у часі існуючу: згортання в чорну цятку – і про персонажа-равлика, який ховається в мушлю, щоб зберегти комфортне для себе середовище – комірку творчої уяви. Ця уява відносить персонажа-поета (за яким упізнаємо автора) в минуле, і приходить усвідомлення, що не тільки ти черпаєш із чужих слідів, а і сам стаєш для когось отими слідами:
однак друзі стають ближчими
зворотно
і час
і все більше
стаєш слідами
і все важчий тягар
На противагу часу, який можна розгорнути ретроспективно в спогадах чи пам’яті, й тексту, що його можна наново проінтерпретувати, дійшовши фінальної крапки, людське життя не має зворотної перспективи, тож:
у всесвіті облич
є ті що ніколи
не перетинаються
і ті що вже
не перетнуться
ніколи
Найболючіші, з погляду поета, ті зустрічі, що не відбуваються, хоча, здавалося, мали статися – з тими, чиї шляхи ніби пролягають неподалік і у часі, і в просторі. Персонажа поезій Олексія Сінченка найдужче переслідує відчуття екзистенційної самотності у світі людей, в оточенні сучасників (“і в кожному обличчі / шукаю вихід / і в кожному / стіна”). Попри те, що душа персонажа й автора постає як споглядальна, самозосереджена і певною мірою інтровертна, їй би хотілося зустріти як не співрозмовника, то хоч того, хто здатен зрозуміти без тягаря зайвих слів, дослухаючись до тиші:
“те що тиша буває блакитною / я знав ще змалку / але дослухати почав / втрачаючи затінок тиші / і в кожному обличчі / шукаю вихід / і в кожному / стіна / певне птахи у вирій / відлітають вбираючи в себе / поглядом душу / з дна / днів зіржавілих втомою / щось тривожить постійно / замовчану втрату небес”.
Персонаж віршів Олекси Сінченка не символіст, який надає звукам чи абстрактним поняттям певної барви. Він – людина, яка мислить символами, а тому тиша стає у його тексті контекстуальним синонімом небес. Втрата обох є виснажливою для поетичної душі, бо зникає затінок як останній прихисток людини посеред однотипних днів, “зіржавлених втомою”. На першому плані в цьому образі – осінній час із червоно-оранжево-коричневими барвами листя, на другому ж – осіння життєва пора і втома мудрої душі. Птахи, які вбирають у себе душу, – це дні, що сформували її, про що Олексій Сінченко пише в іншій поезії:
Меншає днів, немов птахів
Годованих зрання.
Куцо стає на події.
Проте брак зовнішніх подій іще не означає нестачі внутрішнього руху і самостановлення як одного з різновидів переходу від того, ким був, до того, ким маєш шанс стати:
Час переходу буває
Затаєний вповні.
І від читання не більшає сенсу
Бездомно
Вештає час
І усвердлює холодом
Повня
Міра моя –
Запитальність
Усвердлена
В коло.
Персонаж вірша промовляє від першої особи й окреслює власне життя як коло днів, а себе – як точку (“чорну цятку”, крапку) в центрі того кола. Тут іще не можна говорити про вектор життя як напрямок руху, визначений сенсом. Швидше, якщо говорити в термінах геометрії життя, тут мовиться про радіус як життєві межі. Автор перемикає семантичні регістри між поняттям повні й повноти. Тіньовий бік повні – це бажання небесної висоти, без якої границі, окреслені колом, сприймаються не життєвою повнотою, а смисловою порожнечею, що “усвердлює холодом”. І сенс не варто шукати на сторінках книжок, адже його можна відчитати тільки з власного життєвого досвіду, і то одразу даним уповні, без можливості применшити чи збільшити.
“Міра моя – Запитальність”, адже пізнання починається із запитань, які і визначають духовну висоту й глибину людини як мислячої особистості. Про міру людини можна судити тільки з її стосунків із іншою людиною:
я відчуваю тебе
лише доторком запитання
хто я без тебе
і хто я з тобою
На думку ліричного персонажа, тільки якщо стосунки збільшують твою людську міру (ти в них глибший, ніж без них) – вони справжні. А що не кожні взаємини такі, то й вириваються рядки з ноткою гіркоти: “і скільки би ми не плекали ілюзій / кохання – дешевий шаблон утоми”. Але що, коли й тут поет-філософ закладає подвійний зміст: адже якщо Олекса Сінченко визначав життя через метафору днів, заіржавлених втомою, – то кохання буде взірцем або формою цього життя день за днем. І коли “друзів більшає там / де лишаються / спогади”, тільки любов уможливить шанс наново перетнутися прибравши межу поміж живими і мертвими, наче закладки в книзі:
небо прийме кожного з нас
осібно
повикидавши закладки
з книжок
і зустрічі щезнуть
і розставання
Власне десь отам, біля Бога, душа не просто знає про свої межі (коло днів), а здобувається на те, щоб розірвати бульбашку горизонтального виміру існування, віднайти втрачені колись небеса і втамувати спрагу безсмертя, ще будучи на землі:
“милові баньки німих погоджень / із часом і простором / тривання наповнене / щось тягне туди / де вже більше / немає слів / знання лише того що звідти початок / і тиша / окраєць води / тамує питальності / спрагу”.
Нині, коли йде тринадцятий рік новітньої російсько-української війни і п’ятий із часу повномасштабного вторгнення, в українській гуманітаристиці спостерігаємо два пов’язані питання: як увічнити наших захисників (живих і полеглих) і як створити потужний текст про Україну, що промовляв би і нам, і світові. На друге питання дає поетичну відповідь Олекса Сінченко, який із моменту повномасштабного вторгнення незмінно на нулі, на найгарячіших напрямках:
роман про батьківщину
можна писати травинкою
на обличчі дитячих вражень
від кожного камінчика
комахи
дерева
і тоді буде сотні облич
як сонячних зайчиків
на плесі погідності серця
штахетиками часу
огороджених
і буде слово
і буде мовчання
і буде відкритий фінал
У цього мого слова нехай теж буде відкритий фінал, адже то лише дрібна частка віршового доробку Олексія Сінченка, і дуже хочеться, щоб він увесь неодноразово був у центрі читацького зацікавлення й наукового вивчення. А ще мріється, що автор все-таки укладе поетичну збірку, чим суттєво збагатить українську філософську лірику. Він уміє дивитися глибоко, не зловживаючи модними чи актуальними словами. І це, хочеться вірити, буде важливим у днях прийдешніх.
Липень 2022. Сіверськ. Світлина Олексія Сінченка.
29.08.2026