Ще зливи будуть

Ще мокнуть пляжі. Ще джмелі літають.

Трава щодня для ока помирає.

Папір ще пахне і папірівки.

Ключі гусей проґелґотять над домом:

прориють, наче плуг, повітря втоми,

покриють пір’ям течію ріки.

У підготовці до осінніх втрат:

найперший в черзі – вересневий сад,

а потім ти – із відчуттям провини,

із відчуттям минущості й зими,

ще побіжиш по снігу за дітьми

дитинства свого – миготять їх спини,

тріпочуть руки, губляться сліди –

розбіглися по снігу хто куди

і лиш кричать: лови мене, я – тут!

а ти стоїш незручно, мов навіґлі,

в теперішній своїй наївній вірі,

що ті сніги серед зими цвітуть.

Та все ж сніги попереду, тепер –

граблі, якими двері ти підпер,

папір, що заготовлено як дрова,

і неможливість пояснити, що:

в прив’ялій квітці час зів’яв в ніщо,

в стеблі кульбаби – висохла дорога.

Ще зливи вересневі мнуть і мнуть

пісок і глину, ще джмелі крадуть

з тичинок мед, прополіс і пергу,

ще в’язнуть лапки у проваллях цвіту

у чорних сутанáх, немов зі скиту,

немов з ропи маснющої. Перуть

чи не перуть сутани й комбінзони,

чи гинуть при зимі, ув зимові сезони,

в цій вересневій миті при граблях

ти бачиш, як тепло їх всіх тримає:

як ця минущість поки що триває,

як в дерево забитий кимось цвях.

Ще зливи будуть. Ще джмелів напоять.

Іще стерня залишиться на полі.

Папір для віршів. Грабель рукоять.

І все ж зима й ті голоси діточі,

коли сніги медами медоточать,

тобі гудуть і звідусіль летять.