Мої знайомі жиди

(З рукописної спадщини).

ВСТУП.

Критики й дослідники творчости Франка часто покликуються на речення, яким закінчив Франко свій лист з 26. квітня 1890 р. до Драгоманова, подаючи йому автобіографічні дані для його передмови до збірки своїх оповідань „В поті чола“, а саме на слова: „Про свої новелли скажу тілько одно, що майже всі вони показують дійсних людей, котрих я колись знав, дійсні факти, на котрі я дивився або про котрі чув від свідків, малюють крайобрази тих закутків нашого краю, котрі я, як то кажуть, переміряв власними ногами. В такім розумінню – всі вони частки моєї автобіоґрафії". Одначе ступінь згаданої в листі Франка автобіоґрафічности його оповідань (і так само віршів) можна докладніше зясувати тільки на підставі його листування, його власних спогадів і згадок учасників і свідків його праці.

До друкованих уже спогадів самого Франка долучується оце один новий його спогад про знайомих собі жидів до часу свого приходу до Львова на університет. студії. Він зберігся під ч. 448 в архіві Франка в Бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові з трьома іншими німецькими недрукованими статтями, призначеними для віденського часопису „Die Zeit“. Заголовки чотирьох німецьких недрукованих статтей такі: ,,Römische Eindrücke“, „Symptomatisches aus Russland", „Da steckt's!“ і „Meine jüdischen Bekannten“.

Із приводу відсилки статті „Римські вражіння“ заховався в архіві Франка такий лист редактора фейлетонів часопису „Die Zeit“. Відень. 27. квітня 1904. Високоповажаний Пане Докторе! Переданий нам ввічливо фейлетон „Римські вражіння“, на жаль, не надається для нас і відсилаємо при цьому рукопис із нашою найкращою подякою. Навпаки, знамениту новелю „Хома з серцем і Хома без серця“ прочитали ми від початку до кінця з великим задоволенням і прийняли її дуже радо. Поручаємося Вам із висловом глибокого поважання – редакція фейлетонів щоденника „Die Zeit“. Заллєн“. Згадане в листі Франкове оповідання надруковано в белетристичному додатку до недільного числа часопису з 19. червня 1904 р.

У справі відсилки „Симптоматичних явищ із Росії“ не зустрів я ніякої звістки, а „Нечисту справу“ („Da sfeckt's!) відіслано з листом 11. травня 1906 р. Можливе, що відсилка останньої статтейки спричинилася до того, що Франко цілком не вислав своєї статті-згадки „Мої знайомі євреї“. А що він не вислав її, на це маємо доказ у самому рукописі, що лишився невикінченим.

У своїй статті-згадці говорить Франко, що він написав її замість пропонованої йому статті про галицьке жидівство. Можливе, що деякою понукою для редакції звернутися до Франка з такою пропозицією була його статтейка „Ein Warnungssignal“ (Пересторога) в ранішньому виданні ч. 253 часопису „Die Zeit“ з 13. червня 1903 р. З цією статтейкою вяжеться такий лист одного з двох видавців часопису, д-ра Гайнріха Каннера: „Відень, 18. червня 1903. Вельмишановний Пане Докторе! Заки я зміг надрукувати Вашу статтю про жидівські переслідування, що грозять у Східній Галичині, уже сконфісковано наведену з „Діла“ частину. Та я надрукував Вашу статтю з пропущенням цього, як запримітите, і, як чую, стаття мала вже успіх також у тутешніх колах. Дуже тішуся, що знову працюєте для нашого часопису і сподіваюся, що дуже швидко втішите нас рукописами. Також дуже мені приємно, що Ви познайомилися з моїм шваґром, паном Штрогом, що, як знаю, належить до найбільших звеличників Вашого пера. З найкращим привітом Ваш прихильник Каннер“.

Щодо „Перестороги“ („Ein Warnungssignal“) Франка, треба тут зазначити, що спонукала Франка написати її стаття в 117 ч. „Діла“ з 10. червня 1903 р. п. з. „Осторога!“ Автор довгої статті в „Ділі“ перестерігав українське населення Галичини перед невідомими індивідуами, що крутилися серед східно-галицького селянства й маломіщанського населення й, не будучи українцями, ломаною українщиною намовляли темну масу до різні жидів.

Коли написана стаття-згадка Франка про його знайомих жидів із Нагуєвич, Ясениці Сільної й Дрогобича, докладно означити не можна. Але означити менше-більше час написання статті помагає згадка в ній про  нове перероблене видання колишньої юнацької праці „Boa Constrictor“. Вийшло воно накладом „Видавничої Спілки“ в 1907 р. Перерібка й друк, з огляду на масу іншої праці, вимагали якогось довшого часу. Таким робом дата написання не відбіглаб далеко від дати листу зі зворотом статті Франка „Da steckt's!“

Як цінний причинок до біографії письменника, стаття Франка приносить і пару даних до вияснення його творчости. В першій мірі вона приносить справжню назву вчителя каліграфії з оповідання „Schön-Schreiben“ він називався Мелько, а цитований у працях про Франка Валько, згідно з самим оповіданням Франка, це перекручена назва з огляду на белетристичний твір. Цікава також указівка Франка про те, як у „Boa Constrictor“ він змалював схопленого з життя жида – торговця лахами.

Та найважніше у статті-згадці Франка є його підкреслення на самому вступі головної причини, чому він узявся за неї.

Щоб дати читачам статтю згадку Франка в доступнішому вигляді, перекладаю її з німецької мови на українську.

М. Возняк.

*

„У житті, як на довгій ниві, ріжне трапляється“ – каже українська приповідка. Людина йде поволі наперед і веде свою борозну, а каміння з під леміша то придавлює її, то ранить, то сяк, або так вражає її. Часто це сліди старої культури, давно загублених звязків, що тут виринають. Людина поміркує про це при своїй денній роботі й іде далі. Але часом бува приємно й не без користи зібрати разом так припадкові знахідки й думки, упорядкувати їх і поглянути на них із вищого становища, неначе з пташиного лету.

Картина того орача, що своїм лемішем вириває землі ріжні дивні витвори, то передісторичні черепки й камінні сокирки, то відламки грецьких ваз, арабські монети або середньовікові панцирі й мечі, приходить мені завжди на думку, скільки разів спробую упорядкувати свої спогади про жидів із свого дитинства та зясувати собі їх ясний образ. Із культурно-історичного й народньо-психольоґічного боку галицьке жидівство це такий дивний витвір, що його цілком не може зрозуміти ні людина, що стоїть ізбоку, ні та, що находиться серед нього, бо кожному з них доводиться бачити іншу фізіономію й рівночасно рахуватися з іншими вартостями. Тому на ласкаве прохання видавця цього часопису написати статтю про галицьких жидів я й відповів, що цілком не почуваюся покликаним обробити цю тему в своїй цілості, але за те радо погоджуюся змалювати свої особисті переживання й думки щодо жидів і жидівських справ як скромний знадібок до пізнання галицького жидівства. І навіть це роблю тільки тому, що у своїх оповіданнях і поезіях я дуже часто виводив жидівські типи і затягав жидівських мельодій, і зате стягнув на себе з боку деяких жидів закиди антисемітизму, а з боку деяких своїх земляків закиди фільосемітизму. На всі ці закиди міг я тільки одно відповісти, що я тільки це й так змалював, що я бачив і пережив і як я розумів, і що я завжди старався в жидові так само як у змальованому мною українцеві, полякові, циганові бачити й малювати людину й тільки людину.

Народившися в сільській хаті й вирісши в українському селі, зберіг я із свого найраннішого дитинства небагато спогадів про жидів. Один із найранніших спогадів це сцена, як моя мати прийшла раз із села і принесла кілька жидівських пасок, які дістала від шинкарки.

– Діти, – гукнула мати до мене й до моїх братів і сестри, – дивіться, що дала мені для вас Сура.

Вона поламала сухі пляцки й поділила поміж нас.

– Їджте, це жидівська „паска“. Правда, люди кажуть, що в ній є кров христіянських дітей, але це дурниця.

Це було перше живіше вражіння, що лишилося мені з мого дитинства про жидівство. Заразом була це перша звістка, яку я дістав про байку за кров. Мати сказала свою думку про це так спокійно й рішуче, що ми тільки здивовано розплющили очі, без звичайного жаху, в який, як буває, так часто попадають серед розмов про це далеко старші й більше освічені люди. Заразом дала мати найкращий доказ, що вона не вірила в байку про кров, споживаючи враз із нами принесені шматки хліба. Взагалі я запримітив, що байка про кров, правда, в українських селах загально відома – як не малаб вона бути відома, коли про неї проповідувало православне духовенство у слові й письмі вже від XII. віку! – але не зважаючи на те, селяни беруть її саме за байку й вона не викликує ні глибшої емоції, ні фанатичної ненависти, як я це не раз помітив у східно-галицьких містах. Щодо цього міщанин більше віруючий; йому видається, що він знає більше від обмеженого селянина, але при тому його знання складається головно з таких віками переказуваних і принагідно також із ріжних боків підсичуваних забобонів.

Село, де я народився, це властиво тільки частина більшого села, ґрупа домів, що стоять осторонь, так звана Слобода. Там нема шинку, отже й нема ніяких жидів. Першим жидом, якого доводилося мені частіше бачити, був старий Фавель, ганделес¹) із Дрогобича, що приходив щороку кілька разів до нашого дому купувати щетину, блам і всякі інші сирові продукти. Це був коло 50-літній худий чоловік, типовий жидівський пролетар, з приязним меланхолійним обличчям. Ми, діти, боялись його дещо, хоча він ніколи не занедбував промовити до нас ласкаво. Його довгий, зігнений ніс, його рідка-рідесенька, руда борода, його довгі, у формі коркотягу закручені „пейси“ робили його в очах уродливців нашого села зразком бридоти, і так попав Фавель мабуть у приповідку: якщо дівчина не хотіла хлопця, то той, що діставав гарбуза, глузував: „Ага, вона жде на Фавля“. Одначе кепкували з Фавля тільки між собою, а щоб йому особисто колись сказали що неприязне, – поза звичайними жартами при торгуванні за ціну товару, але на них відповідав акуратно Фавель іншими й не брав їх за зле, – цього не можу собі пригадати.

Окрім Фавля приходили ще інші жиди періодично до нас до дому. Це були так звані „димкарі", ремісники, що при помочі вирізаних із дощок зразків, валка й свого роду друкарської фарби вибивали ріжні примітивні зразки на шматках білого грубого полотна; це так замальоване полотно (димку) зуживали звичайно на жіночі спідниці, що їх носили в робочих днях і лише в неділі та свята робили місце уборам, зробленим із барвистих міських матерій. Самозрозуміло, що ми, діти, придивлялися маніпуляції цих примітивних димкарів із найбільшою цікавістю й подивом. Пізніше у Дрогобичі мав я нагоду ближче  приглянутися домовому життю такого димкаря й бачити його в часі літніх місяців, коли задля польових робіт його ремесло зупинялося, при іншій праці, а саме при мозольному вирізуванні тих зразків на дошках.

Нарешті треба пригадати тут іще одну картину, що живо лишилася мені в памяті з того часу. Це образ іншого жида-торговця, що на малому однокінному возі їздить по селах і голосним криком „Міняй онучі, міняй“ приваблює селян і селянок, дівчат, дітей і дорослих на гідну уваги вимінну торговлю. Він збирає полотняні лахи (вовна і бавовна виключені) що вживаються на фабрикацію паперу; в заміну за це дає він малі ножі, голки, нитки, пацьорки, наперстки, стьожки тощо. Цікаве при цьому зокрема те, що селяни дають речі, які в їх очах не мають майже ніякої вартости й про дійсну ринкову вартість яких навіть не здогадуються, а від жида дістають за це предмети, які в їх очах усе таки представляють грошову вартість. Що при цьому все таки сильно торгуються, при чому селяни й зокрема селянки ставлять цілком насліпо свої домагання, робить справу досить комічною. У своїй новелі „Воа Constrictor“, німецький переклад якої надруковано у віденській „Arbeiterzeitung“, спробував я змалювати переїзд такого жида-торговця лахами в околиці Дрогобича.

Маючи шість років, прийшов я з батьківського дому до сусіднього села Ясениця Сільна до тамошньої народної школи. Тут перший раз зіткнувсь я ближче з жидами. У школі було також двох жидів, хлопців, синів тамошнього шинкаря, і вони саме були моїми шкільними товаришами. Обидва були кріпкими веселими хлопцями, що почувалися цілком добре в товаристві сільських дітей, з старшими учнями як із собі рівними жартували й бавилися, з молодших кпили або їх протеґували, а взагалі далеко більше були розвинені ніж усі інші учні. Це було зовсім природне, бо вони крім обовязкових шкільних предметів училися вдома ще дечого іншого, і їх не можна було бачити у вільних годинах як і у свята, на вулиці або в полі. Старший із них, Аврамко, міцний хлопак, був моїм особливим заступником, бо я як малий, незвичайно несміливий хлопець багато мусів витерпіти від сваволі інших учнів. Аврамко був наскрізь живою натурою. Уже тоді, коли ми, інші учні, думали ще про дитячі забави, він приготовлявся вже до практичного життя й по двох роках пішов до Борислава заробляти на хліб. При тому він був другом природи, зокрема любив птахів і лови риб. У цих його поетичних екстраваґантностях саме я став його спільником і товаришем. Ми волочилися по полях, щоб ловити молоді перепелиці й дикі качки та просліджували своїми цікавими очима всі калабані потока, що пливе серединою села, щоб вислідити, чи нема якоїсь більшої риби, плітки або .... ²) на якого ми пізніше систематично полювали руками або імпровізованими сітями.

По дворічній науці в цій сільській школі прийшов я до Дрогобича, до тамошньої так званої нормальної школи, якою управляли ченці Василіяни. Тут було також багато жидів учнів, але отці держали їх в окремих лавках, так, що ми не могли безпосередньо стикатися з ними. І вони держалися збоку від нас, говорили здебільша незрозумілим для нас жаргоном, і таким робом ми, хоч у тій самій клясі були майже зовсім незнайомі з собою. І так із того часу лишилася мені в памяті одна напів комічна і напів обурююча сцена, коли вчитель каліґрафії, якийсь Мелько, світський чоловік, нікчемно вибив малого жида-учня за те, що він писав усі числа й літери від правої до лівої руки. Я змалював цю сцену в моєму нарисі „Schön-Schreiben“.

Щойно в ґімназії мав я нагоду пізнати ближче кількох шкільних товаришів-жидів. У першій черзі називаю Ісаака Тіґермана. Це був найкращий математик у нашій клясі й ішов через усю ґімназію як один із найвизначніших учнів. Це була наскрізь шляхотна натура, щира й поважна у поведінці, при цьому з незвичайно ніжними почуваннями. Ніколи не позволив він собі на грубий жарт або дотеп, у ньому не було ніякого сліду цинізму, як він виявлявся в найбільшої частини інших учнів зокрема при пробудженні повноліття. Він тішився також у своїх шкільних товаришів, як і вчителів загальною пошаною завдяки свому знанню та своїй пильности, вчився приватно по англійському й по француському та приготовлявся до купецького стану. Не знаю, чому пізніше він змінив цей плян і пустився на правничу карієру. Коли осягнув ступінь доктора, став він адвокатом у Дрогобичі й помер там по кількох літах. При цій нагоді додав би я, що в дрогобицькій ґімназії тоді (1867–1875) серед молоді не було можна запримітити ще ніякого сліду якогось національного або конфесійного антаґонізму, який тепер сильно вибуяв наслідком польонізації. Ґімназія саме тоді залишила свій німецький характер; найбільша частина вчителів відбула практику ще в німецькій ґімназії, деякі могли тільки з трудом калічити по польському: центральна влада у Львові бралася на всі способи, щоб можливо якнайшвидше усунути ці останки німецької системи й постаратися на їх місце про людей, що думали би по польському, по патріотичному. Що ці патріоти були звичайно далеко гіршими педаґоґами, часто досить нетямущими й тільки людьми багато наділеними національно-славянським лінивством, саме в повному розцвіті мало це вийти на яву щойно пізніше й стати загальним нещастям галицького середнього шкільництва.

Це правда, що вже тоді українсько-польський антаґонізм був слідний, але проявлявся він тільки в більше або менше гарячих дискусіях про історію або літературу, окремих студентських організацій не було; тоді не було ще ніякого сліду про обопільну шпіонажу й донощиство, що тепер цвіте в багатьох галицьких ґімназіях, зокрема під фірмою маріянських содаліцій, які орґанізували катехити римського обряду.

Жиди-учні не вмішувалися в ці дискусії і тримались збоку від національного антаґонізму; тоді не було ще обовязком також для жидів маніфестувати себе польськими патріотами. Навпаки, деякі з них записувалися на українську мову й літературу, що в польських ґімназіях не належать до обовязкових предметів, але звичайно вони не робили великих поступів у цій науці й покидали її по одному або двох півріччях, певно головно з причини бездушного й недбалого способу викладу, яким загально тішиться цей предмет по галицьких ґімназіях.

Між жидами-учнями, що ходили разом зі мною до дрогобицької гімназії, хоч і не в тій самій класі, були такі, що пізніше здобули добре ймення в мистецтві й науці. Там був Моріц Ґотліб, пізніший талановитий маляр, близький свояк мого товариша Ісаака Тіґермана, як і цей завчасно забраний смертю. Там був Л. Монат, публіцист, що сьогодні проживає у Відні. Там був Лев Штернбах, уже в ґімназії чудова дитина фільольоґічних здібностей, теперішній визначний грекіст і професор краківського університету. Його батько мав малу торговлю вина в Дрогобичі, де  вечорами нераз сходилися також студенти з вищих кляс, щоб при шкляночці вина провести по товариському кілька годин на голосній розмові й співі. Пиятики не було; господар, що звичайно також сам зявлявся посеред нас і зокрема сердечне тішився нашими співами, дбав про те, щоб веселість не перейшла належної міри. Пригадую собі, як він деколи говорив передімною з невисловленою любовю й гордістю, навіть із сльозами в очах про свого рік або два молодшого від мене сина.  

– Дивіться – говорив він, – його не можна відтягнути від його греків... і він показав мені кілька з цих книг, які я оглядав із подивом; хоча я був уже у восьмій клясі, відзначаючим учнем, і хоча мене уважали за доброго фільольоґа, усе таки було для мене читання цих ґімназійною програмою цілком необнятих і тяжких поетів в ориґіналі pium desiderium. Вельми втішений батько невтомно оповідав мені про свого сина, про його пильність, охоту до праці й величезну память; він не догадувався, з якою завистю я прислухувався йому, бо я, убогий, вчасно осиротілий селянський син, не мав на світі нікого, хто клопотався би про мої поступи з такою великою любовю й бодай би напів із таким великим зрозумінням.

Потому просив нас старий Штернбах співати. Він любив дуже пісні, зокрема українські. Ми бажали зробити йому нарешті приємність і затягнули жидівської, пісні про балаґулу, якої я навчився від старого димкаря й пізніше ввів її в звичайний репертуар студентських пісень. Пісня подобалася головно своїм рефреном, який супроводили накінці звичайні оклики візника. Кожну строфу співали сольо, після чого хор упадав із рефреном. Дві строфи з тієї пісні лишилися мені ще в памяті і я хочу одну з них тут навести:

               Mit vier Lošyky's³) bin ich heraus,

               Stark wie a Kates.⁴)

               Keinen Schlug noch

               Batsche bedarf's,

               Vün dem Pfiff gajt es.

               Der eine bekimmt a Mases  –

               Er war in meinen Jahren,

               Der andere bekimmt a Chases,

               Ech hob mit Nischt zü fuhren

                              Finsterer Bałygułe,

                              Dein Erwejerb ist kein Schatz,

                              Möchst dü spieln die grösste Rolle,

                              Bist wie a schluf Katz.⁵)

               Aj-daj-daj-daj-daj, daj-da, daj-da, daj-da, daj.

               Wjou! Hajta! Tprrru!

Радість пана Штернбаха була велика; він знав також цю пісню й сам підтягав нам у нашому співі, а коли ми йшли додому, дав він мені на памятку повний текст цієї пісні, яку мав у відписі латинськими літерами. На жаль, я загубив пізніше це цікаве письмо.

Тому, що в Дрогобичі мусів я заробляти на своє утримання корепетиціями й найбільшу частину корепетицій мав у жидів, то мав я також нагоду глибше розглянутись в жидівському родинному житті. Мені, добре обзнайомленому з селянським, на батьківському авторитеті й дитячому послусі опертім родинним життям, показалася тут перший раз інша картина, як батько був далеко ближчим, щирішим до своїх синів і членів родини, як старший брат, що в його інтересах, змаганнях і плянах сяк чи так брали участь усі члени родини. Щось тепле повіяло на мене з малих, щоденних сцен, свідком яких я був; я порівнював їх у моїй душі з анальоґічними подіями в селянській родині і відчував, що я мав тут перед собою щось далеко вище, тип старшої культури. А що рівночасно мав я нагоду ближче зазнайомитися також із родинним життям христіянських міщан, то я прийшов до погляду, що з трьох відомих мені типів родинного життя цей найнижчий: тут щез патріярхалізм селянського життя, але бракує звязку спільних інтересів і традиції, який надає тепла й тривкости жидівському родинному життю; становище жінки впало по найбільшій частині на рівень служниці, звязок між батьками й дітьми здебільша розірваний, – словом, життя середнього міського стану християнської віри робило на мене невідрадне, часто відразливе вражіння. Як корепетитор менше талановитих учнів бачив і розумів я дуже добре, що в жидівській родині, хочаб найбіднішій, усе працювало разом над тим, щоб синові, що ходить до школи, улегшити його роботу й мені йти на руку в моїй праці, коли в христіянських домах бачив я головно повну байдужість для праці юнака, в разі невдачі цієї праці безглузду суворість, навіть жорстокість супроти нього, а дуже часто й намагання можливо багато урвати мені з малого й гірко заробленого гонорару.

Іще одна жидівська фіґура виринає в моїй памяті з моїх гімназійних часів, малий, заможний, завжди всміхнений і завжди готовий кредитувати студентський кравець. Як він називався, не знаю вже, – ми знали тільки його прізвище – Меґальойс. Це прізвище завдячував він забавному непорозумінню. Він прийшов на одну студентську квартиру, щоб несподівано застати неточного в плаченні клієнта в його власному гнізді. Він не застав сподіваного, але іншого, що ходячи сюди й туди по кімнаті вчився напамять відміни прикметника „меґас, меґалє, меґа.“ Кравець постояв хвилину в кімнаті й прислухувався дивній тарабарщині, а потім утратив терпець і відійшов. На вулиці зустрічає він свого клієнта й каже до нього:

– Ах, пане Н., я був у вас на квартирі. Та ви маєте там нечемного товариша! Він навіть не привітав мене.

– Хто він?

– Ах, чи я знаю? Пан Меґальойс – так назвав він себе. А як я дивлюся на нього, він каже до мене: меґай! Тоді я відійшов.

Ще того самого дня сміялась уся гімназія з нечемности того студента, а наш кравець дістав почесне ймення Меґальойс. Зразу він протестував. потому звик до нього та вкінці дійшов до того, що він у зносинах із студентами майже забув своє властиве назвище й називав себе тільки Меґальойс. Бувало часто, що він приступав цілком непроханий до незнайомого собі студента, якого бачив на вулиці в подертому сурдуті або в зимі в легкій загортці, й коротесенько казав до нього:

– Ну, пане, я Меґальойс. Чому ви не приходите замовити новий сурдут?

– Не маю грошей, пане Меґальойс.

– Що гроші? Ви самі – гроші. Кращі від грошей. Скільки можете платити місячно?

– Найбільше два гульдени.

– Ну, то в шістьох місяцях сплатите свій довг. Приходіть тільки, не випадає студентові ходити в такому сурдуті.

Не знаю, чому він зруйнував себе цілком, – але він мусів зруйнуватися, бо було дуже багато між студентами, які дуже несовісно сплачували свої довги у Меґальойса.

Час моєї нормальної й гімназійної науки в Дрогобичі зійшовся з першим розмахом продукції нафти й земного воску в близькому Бориславі. Ще дитиною в батьківському домі чув я оповідання про багато дивних і страшних історій за Борислав і тамошні копальні нафти. Пізніше ходив я багато разів пішки з Дрогобича до Борислава й міг навіть у Дрогобичі приглянутись якнайближче життю бориславських робітників, підприємців і спекулянтів. Першій великій пожежі, що в 1871 або 1872 році знищила багато копалень і сирових продуктів, я міг приглядатися кожного дня й кожної ночі (вона тривала три дні) з дрогобицької гори, а про її сумні наслідки для багатьох малих підприємців, які при тому все своє майно втратили, довідався я пізніше з численних оповідань. Про великих підприємців, що тоді появилися, Лінденбавма, Ґартенберґа, Крайсберґа й інших оповідано ріжні історії. Усе це займало мою уяву, а коли я кілька літ по складеному іспиті зрілости студіював на львівському університеті й зазнайомився потрохи з модерними соціяльними й економічними явищами та доктринами, задумав я обробити ці мої переживання та вражіння в низці нарисів, новель і романів під спільним заголовком „Борислав“. Плян далеко переходив тодішні мої сили, але в тому часі написав я те своє оповідання, яке критика признала моєю першою не цілком незначною роботою, а саме згаданого вже „Boa Constrictor". Що в ньому було новим для української літератури, це був саме факт, що герой оповідання був жид і що цей жид був змальований „цілком як людина“, без сліду звичайної в дотеперішній українській (а також і польській) літературі карикатуризації (або ідеалізації, що також є карикатуризацією в протилежному напрямку). Як мало мене самого задовольняє тепер ця моя юнацька праця, покаже нове, перероблене видання українського ориґіналу.

Із складенням іспиту зрілости кінчиться перша доба мого життя. Я покинув Дрогобич і пішов на університет до Львова. Тут не мав я в перших двох роках науки майже ніяких ближчих взаємин із жидами; на фільольоґічних курсах, на які я ходив, не було ніодного жида; решта мого життя проминала в українських студентських товариствах, де також не було жидів. Та незабаром несподіваний удар долі мав кинути мене в цілком іншу сферу життя й дати мені вповні нагоду пізнати людське, також жидівське життя з цілком іншого боку.

_____________

¹) Похатний крамар.

²) В ориґіналі тут виточковане місце, очевидно, на слово, яке хотів пізніше Франко дописати.

³) Українське слово лошак значить властиво чоловічого лошака, далі взагалі малого коня.

⁴) По-українському й по-польському кат – Henker  stark wie der Henker – по-українському. Початком слова „ruthe“ кінчиться друга нотка Франка з указівкою „reite“ але на другому боці листка нема ніякого тексту.

⁵) Спробую передати цей текст по-українському: „Вибравсь я чотирма кіньми, немов катами; не потребують ні удару ні батога, на сам свист летять. Один дістає пархи – він був у моїх літах – другий дістає носатизну, не маю чим їхати. Бідолашний балаґуло, твій заробіток це ніякий маєток; ти міг би відігравати дуже велику ролю, а лишився з сонними мріями кота“.

[Діло, 1936, ч. 117–110 (28–30 травня)]