Частина третя (закінчення)
Це закінчення історії Яна Богуслава Кльоновича зі Сколе, який з’явився у Львові в 1768 році під іменем графа Адольфо дель Санта Марія, записана ним самим польською мовою з чималою кількістю латини.
Потрапивши в кораблетрощу неподалік берегів Бразилії, він пробув у самоті на безлюдному острові вісім років. Одного дня до берега причалив бриг, з якого спустили шлюпку. Зі шлюпки на берег вийшло четверо осіб. Двоє муринів несли скриню, а двоє білих морців з мушкетами їх супроводжувало. Ян здогадався, що то були вочевидь пірати, а в скрині – награбоване добро.
Не буду надто деталізувати все, що відбувалося з Яном, хоча він дуже скрупульозно описав усі свої пригоди, які вартують окремого роману. Вирушаючи на острів, він придбав дві не надто громіздкі скрині і кілька мішків. Піратські скарби він пакував у мішки, траґав на плечах до вітрильника і ладував до скринь. Він не мав наміру морочитися з громіздкими золотими прикрасами, усілякими шоломами, канделябрами, діадемами і таким іншим, брав лише монети, дрібні прикраси і коштовне каміння.
Наповнивши скрині, він поплив трохи далі на північ до порту Сантус, найближчого місця, звідки можна сісти на якийсь великий європейський корабель.
Порт на ту пору був ще в зародковому стані. Жодних кам'яних набережних чи пірсів не існувало. Порт складався з дерев'яних містків і дерев'яних пірсів, що виходили у болотисту й замулену воду. Великі кораблі не могли підійти впритул до берега через мілину, тож кидали якір в гирлі ріки, а вантажі й пасажирів доставляли на берег маленькими човнами і каяками.
Оскільки Сантус був важливим вузлом, його активно захищали форти. Навколо гавані стояли португальські гарнізони, які охороняли вантажі від англійських, французьких і голландських каперів. Сантус був маленьким колоніальним містечком із населенням у кілька тисяч людей. Вулиці були ґрунтовими, а вздовж берега височіли переважно склади купців, адміністративні будівлі португальської митниці і католицькі церкви.
Тут Ян оселився в зачуханій гостинниці, куди спровадив обидві скрині, купив собі вбрання справжнього ґранда, продав вітрильника і став чекати на корабель до Європи. За два тижні він уже плив на великому трищогловому галеоні з високими бортами й трюмами. Корабель належав до Східно-Індійської компанії і мав потужне гарматне озброєння для захисту від піратів. Саме на таких кораблях подорожували найбагатші пасажири – колоніяльні чиновники, військове командування, єпископи і заможні купці, які могли дозволити собі окремі каюти в кормовій частині.
Ян теж міг собі дозволити таке задоволення і скористався ним. В корабельному журналі він фігурував як граф Адольфо дель Санта-Марія, розмовляв лише іспанською і португальською, дуже скоро довкола нього зібралося веселе й гамірне товариство, яке високо поцінувало щедрість графа щодо вгощення. До цього товариства належало також кілька дам. Яна зацікавила одна жвава вдовичка, за походженням італійка, яка поверталася додому після смерті свого чоловіка-чиновника. Мала десь біля тридцяти літ, чудове почуття гумору, дзвінкий голосочок і всі приваби, які лише можуть бути.
Їхня мандрівка тривала три місяці. Шлях до Португалії з Бразилії завше був тривалішим, ніж навпаки. Прямому курсу заважали пасати. Щоб повернутися до Європи, кораблям доводилося робити величезний гак, вони йшли на північ або північний захід уздовж узбережжя Південної Америки, минали Карибські острови і лише в Північній Атлантиці ловили західні вітри, які несли їх назад до берегів Португалії. Цей маневр називався «volta do mar».
Ще на заваді ставали штилі біля екватора. Кораблі часто застрягали на кілька тижнів у смузі безвітря, де судно просто дрейфувало, витрачаючи запаси прісної води і їжі.
За час такої тривалої мандрівки пасажири вже чулися наче одна родина. У Яна і Марселіни зародилися спочатку теплі, а за кілька днів і палкі стосунки, які могли зазнати неабиякого потрясіння, коли якось в період штилю Ян залишив її саму в каюті, бо в неї розболілася голова, а сам пішов прогулятися покладом. Коли ж Ян повернувся, то застав дівчину за дуже відповідальним заняттям: вона з цілою гірляндою відмикачок намагалася дістатися до його скринь.
Звісно, голлівудський аргумент «це не те, що ти подумав!» не спрацював. Кілька ляпасів по симпатичній бузі і загроза здати її капітанові все владнали. Марселіна не була вдовою чиновника, вона взагалі ще не була заміжня. Займалася крадіжками в Ріо-де-Жанейро, звідки змушена була ушитися, бо їй світила тюрма.
Так ото зустрілося двоє самотніх сердець і більше не розлучалося. Пара була підібрана, як на диво: яке їхало, таке здибало. Тепер вони були графом і графинею. Графиня в Лісабоні отримала розкішний гардероб, купу всіляких прикрас, в тому числі й награбованих піратами.
Звісно, їхня душа прагнула Парижу або Мадриду, але насправді обом треба було кудись зашитися – туди, де їх ніхто не знає і не впізнає. І отак вони вибрали Львів, який був геть таємничим для Марселіни і лише частково рідним для Яна, бо юність його минула у Сколе, де з близьких родичів у нього вже нікого не залишилося, а ві Львові він був лише раз.
Палацик, придбаний у Кривчицях, швидко став популярним завдяки щедрій гостині, тож незабаром його гостями були Потоцькі, Любомирські, Жевуські, які в епоху палацового буму масово викуповували міщанські будинки і перебудовували на палаци в стилі рококо.
Марселіна легко влилася в товариство краль з вищого світу, бо була освічена, знала етикет і теж володіла кількома мовами. Ніхто навіть не міг запідозрити, що це колишня спритна злодіяшка.
Але таки стався конфуз, коли на одному з бенкетів підійшла до Яна каштелянка Маріана Семіньська і повідомила, що один пан хотів би з ним перебалакати. Ян, не запідозривши нічого лихого, пішов за нею до сусідньої зали, де його познайомили з літнім шляхтичем, який назвався кабальєро Рохасом і запитав у сеньйора Адольфо, чи той часом не плавав років десять тому на галеоні «El Poderoso» («Могутній»). Ян насторожився, але відповів, що плавав, однак приховав тоді своє справжнє ім'я, бо втік на море, порушивши волю батьків. Далі той пан запитав про конкретний рейс з Марселя до Азорських островів і далі до Бразилії. Ян відповів, що на Азорах розірвав контракт на вимогу своїх батьків і зійшов на берег.
«Тобто вас не було на галеоні, коли він потрапив у кораблетрощу біля Зміїного острова?»
Тут Ян, демонструючи безтурботність, не втримався і розсміявся. Але кабальєро не відчепився так просто – він розповів, що з ним є чоловік, який бачив сеньйора Адольфо в селищі Барра да Уна, де той придбав вітрильника і вирушив у східному напрямку. Себто якраз до Зміїного острова. Того чоловіка служба не пустила всередину, але якщо сеньйор Адольфо не проти...
Ян попросив Рохасу показати того чоловіка з вікна і побачив невідомого, який прогулювався подвір'ям. Широкополий капелюх не дозволяв згори роздивитися його обличчя. Можливо, це хтось, у кого він купив вітрильника. Ян хвильку подумав і сказав Рохасу, що звільниться за пів години і разом з ним піде поспілкуватися з невідомим. Говорив це все весело і безтурботно, але насправді з'явився острах.
Марселіна, якій він звірився зі своєї проблеми і пожалівся на обох незнайомців, усміхнулася і запевнила, щоб він не турбувався. Вона все владнає. Як? «Побачиш, любий», – відповіла і зникла.
Баль продовжувався, Ян хильнув пляшку мадери і відчув, що заспокоївся. Минула година. Кабальєра ніде не було. Ян визирнув у вікно: невідомий свідок теж зник.
Нарешті з'явилася така ж весела і як завжди грайлива Марселіна. Вона сяяла радістю. «Що там?» – запитав Ян. «Все чудово. Ти хіба їх бачиш?» – «Ні». – «От і я – ні». – «То куди ж вони поділися?» – «Туди, звідки вже ніхто не повертається, – відповіла вона таким спокійним тоном, мовби йшлося про якусь буденну річ. – Забудь».
Ян здогадався, що Марселіна когось найняла для розв'язання цієї проблеми і не розпитував деталей. Проте він з тих пір уже не міг заспокоїтися, нервував, не спав. Марно його Марселіна переконувала, що більше нема чого остерігатися. Хоча було зрозуміло, що пірати свого не відцураються і якщо вже взяли слід, будуть іти за ним назирці до кінця. Адже Рохас не міг бути один, а свідків купівлі вітрильника в селищі мусило бути чимало, як і свідків його перебування в Сантусі.
І так ото одного чудового дня палацик на Кривчицях було продано за досить дешеву суму, а графське подружжя безслідно зникло.
Згодом у ліску в Кривчицях собаки розпорпали два трупи, яких ніхто не впізнав, тож і розслідування не було. А, зрештою, тоді ще й кримінальної поліції не існувало.
За графом дель Санта Марія і слід пропав. І якби не його лист у 1792 році до сколівського пароха церкви Семи скорбот Матері Божої Томаша Пенцака, в якому він сповідався перед смертю у своїх гріхах, то й не знали б ми про його пригоди.
В листі він чесно розділив з дружиною відповідальність за вбивство обох португальців і при цьому переказав значні кошти сколівській громаді. Сума вказана була в супровідному листі, який не зберігся.
Ось і все. Але не все. Бо вже в 1816 році Львів мав нову сенсацію: прибув принц Араканський з самого Араканського королівства на терені Бірми. Він втратив престол і незліченні скарби. Однак мужні львів'яни готові були повернути йому трон.
Але то вже інша історія.
26.08.2026