«Я тільки перетнув кордон, ми заїхали на заправку: бачиш наші продукти, морозиво, ціни в гривнях – і якось по-дитячому всміхаєшся». Це сказав воротар футбольної збірної Анатолій Трубін. За час війни українські футболісти вперше проводили тренувальні збори вдома, в Україні. У Винниках, з новим тренером.
Так, наші гроші (як ми пишалися ними, коли тільки гривну ввели!), знайомий з дитинства смак булки і хліба, морозива, цукерки і пляцки, гречка, яку так їмо тільки ми, навіть наш алкоголь, до якого ми звикли… Перші емігранти свої ресторани національної кухні відкривали, щоб їсти самим і щоб таким, як вони, землякам було де зустрітися, поговорити рідною мовою – це була ностальгія, не бізнес. Українські крамниці й подібні етнічні магазини по всіх закордонах, де продаються продукти «такі, як вдома».
«Ми вдома. Розумієте, ми вдома і знаємо, як піти в банк оформити картку, записати дитину в садок, школу, в спортивну секцію чи якийсь там гурток. До якого лікаря нам звертатися, коли простенька температура чи болить живіт». Це пишуть ті, хто повернувся і не шкодує про це. Побут, банальний побут, щоденні турботи. Наш сервіс, сфера обслуговування на голову вищі і значно дешевші. Тисячі справ, які ми робимо ніби на автоматі – і які перетворюються на рівняння з багатьма невідомими там, на чужині, навіть якщо володієш мовою. Це стрес, це щоденна напруга намагатися стати своїм серед чужих.
Ми вдома – і нікому не потрібно пояснювати по триста разів на день, «звідки ти і чому приїхав сюди», ловити на собі ці погляди, чути всі ці «слова», терпіти цю ксенофобію, зверхність. Там твої соціальні зв'язки, твоя освіта, твоя попередня робота, всі твої знання й уміння – це не варте нічого, бо ти повинен починати з нуля і все це доводити знову і знову. Ми вдома, ми серед своїх, і навіть твоє тіло це відчуває – спала напруга. Хтось скаже – це клімат, це небо не те. Хтось скаже, що все це фантазії, самонавіювання і самообман, і є достатньо людей, які не реагують на таке. Все правильно – є, і їх немало: всі ті, кому легко вписатися там, врости в чуже середовище, стати успішним, забути, що є свої і чужі. Або вони зуміли переконати в цьому навіть самих себе і повірили в це, бо тут тривога, ракети, бомби, люди гинуть, в країні війна.
Ми вдома – і українська мова в магазині, на вулиці, в школі, в громадському транспорті і навіть на стадіоні, і ти не боїшся говорити так, щоб чули твій голос, по телефону, чули в розмові. Ніхто не нападе на тебе, почувши в польській чи чеській твій східний акцент, ніхто не захоче вбити тебе тільки за те, що ти українець чи українка. Ми вдома, свої люди і мова своя.
Батьківщина – це хрести на могилах, наші церкви, наша мова і наші полеглі герої. Тіні забутих предків, наша пісня, наш прапор, наш гімн. А ще Батьківщина – це дім, буквально дім, в якому ти виріс, і люди, з якими ти ріс, в школу ходив, вчився і працював. Так, люди, які можуть спитати «як ти?» – і їх справді цікавить, їм не байдуже «як ти». Вони не зникнуть і не зроблять вигляд, що не почули, коли ти чесно їм скажеш «погано, дуже погано». Ти вдома, ти серед своїх. І якщо не прийде на допомогу ніхто, отже ти це заслужив – ти був поганим товаришем, другом, сусідом, колегою по роботі, громадянином, а не тому що ти українець.
День Незалежності – це наш день, всіх, хто народився під цим небом на цій политій кров’ю землі. Наш день. Наш і тих, хто приїхав сюди й вибрав Україну як дім. Наш і тих, хто не дожив, але мріяв про те, що ми будемо мати державу і будемо незалежні, хоч би скільки тривала війна.
25.08.2026