Рівновага

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (52)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

РІВНОВАГА

Її, рівноваги, рівної ваги, врівноваженості, й шукає людина. Шукає і поза собою (навіть у небі знайшла її контури) – і в собі. Зазирає в ті прадавні часи, коли в хаотичному безладді «Ще не повисла Земля, ще в повітрі легкім її власний / Не врівноважив тягар...» – як про це Овідій. Не інертний, а діючий тягар, сила тяжіння в тій кулі, завдяки якій вона, велетенська, й утримується в рівновазі.

Хтозна, можливо ті, вже наукові, візії давніх стоїків сягають Гомерового виразу «землі тягар безкорисний»: лат. inútile pondus terrae. Ці слова (скільки-то думок вони навівають!) стосуються Ахілла. Відійшовши на якийсь час від боїв під Троєю, герой «Іліади» відчув себе саме таким – нікому не потрібним, землі тягарем безкорисним. А от у самій Землі, вернімось до Овідія, – корисний, діючий тягар.

Що ж до людської душі, мікросвіту, то тут якась сила постійно ту рівновагу порушує. От людина й шукає її, а знайшовши – знову втрачає... Хтось задля ризику над реальною прірвою балансує тілом, а хтось, із високого покликання, духом – над урвищем життя (у знаменитій оді до Деллія Горацій віртуозно поєднав ті два образи)...

І тут, і тут важливо не падати – тримати рівновагу за будь-яких тягот і життєвих буревіїв: Тримаймо її!.. Тримаймося!.. Прапорові, щоб являв свої барви, потрібен вітер, а воїнам, передусім воїнам, як і всім нам сьогодні, – дух, що відповідальний за рятівну во время люте рівновагу...

Тягарі на землі... на душі... тягарці, чи важки́ на терезах (шальках)... Мов нині, ще з дитинства, бачу стемнілу від часу настільну спіжову вагу. Несу її, подумки, зі спіжарні до кухні, відчуваю в руках її холодну важкість. Приглядаюсь, як мама зважує (сипле муку чи цукор), бачу дві качечки, що фіксують, носик до носика, рівновагу покладеного на одну шальку – з тягарцями на другій. Фіксують чи навіть, мов у цілунку, засвідчують її, таку важливу, р і в н о в а г у – aequilibrium: (aequus, рівний + libra, вага)...

Зазнайомлений з античністю, подумки додаю до найменшого з тих тягарців завважки 1 мг (чую і досі їх під пальцями) ще й крихітний скрупул – scrupulus (камінчик, навіть піщинку). Пишу це латинське слово, а комп’ютер виправляє на scrupulous: англійці, й не тільки вони, зберегли це слово (делікатний, сумлінний, скрупульозний; їхній scruple = 20 гранів). У нас те слово, колись так часто, нині ж – рідко вживане...

Де скрупули, там і сумніви: ану ж іще чогось «не доважив», щось «переважив», не те сказав, не доказав, не уточнив чи, навпаки, перестарався; одне слово, нудна, туди-сюди, сюди-туди, гойдалка або як хитавка годинникового маятника (хитуна). Італійці й словом зафіксували те відчуття: scrupoleggiare – «мати скрупули», тобто сумніватися, мучити себе сумнівами, нудити й інших своєю надмірною делікатністю.

Де сумніви, там і нескінченні вагання, що вимучують нерішучих (і так зле, і так недобре). Тільки-но «за», як тут же, такої ж ваги, – і «проти» вигулькує: така ж сама гойдалка. Біда тому «вагареві»: що не зважить – то порівно. Тут рівновага не на користь, а на шкоду. Ніяк такий, нерішучий, не прийме рішення. Та й «з чиїх рук» мав би його приймати? Не знаємо ж ні де той вагар у нас «селиться», ані де та вагівниця... Суцільні загадки...

Інший, легковажний, – легковажить собі: легко важить те, що важливе («якось то буде...»). Від-важний – взагалі не важить: «пан або пропав», а вибір між тими крайнощами – то вже клопоти долі.

Роз-важний, як і роз-умний, чи мудрий, навпаки зважує і те, й те. Дивиться, яка думка пере-важає, знаходить перевагу якоїсь однієї – і ставить «крапку». Розважує не лише для себе, а й іншого, що в сумнівах чи смутку, – розважає, розраджує. Як Філософія – засудженого до страти Боеція. Звідси – й стежечка до слова «розвага».

Після розваг та всяких вільностей («Вільно!») – «У-вага!» Заклик до зосередженості саме на тій «вазі́», з порожніми шальками, на рівнова́зі, що в нас самих. Жодних хитань («Струнко!»), нічого побічного, що могло б порушити ті дві, носик до носика, вагові качечки... чекання на слово, на дію – у-вага.

До речі, церковне «воньмім» – це не світський заклик до уваги, а передусім – до при-йняття в напруженому чеканні, до впровадження у свій духовний світ Слова Божого («вонми їх стону...» – у Шевченка). Те «воньмім» – із лексичного пласту, що відповідає глибокій, яку бачить око, церковній архаїці. Що ж око бачить – мусить бути у відповідності (рівновазі) з тим, що чує вухо, – з високим, що підносить душу (серце) стилем української мови.

Протилежністю до того «у-» – щойно згадане «роз-», коли роз-слаблюємось у різних роз-вагах, коли, якщо це «до місця», можна й «по-дуріти» (de-sípere in loco, як про це, з усмішкою, Горацій). Те розслаблення (re-laxatio) бачимо й на обличчі: зо-середжене – й таке, що роз-пливається в усмішці...

Оминаючи інші, пов’язані з «вагою» стежки (зауважувати, зневажати, обважувати, підважувати, зважуватися, вагуватися, тобто мірятися силою...), – ще декілька слів про «по-вагу». Гідна похвали річ – поважати (високо, вельми) тих, хто гідний поваги, шани. Інша, теж потрібна річ – повага до себе самого: значна «недовага» (меншовартість) – шкідлива.

Та коли йдеться про себе – потрібний гострий зір і дуже пильне «зважування», міряння себе своєю міркою; саме своєю, відповідною, а не чиєюсь, поважнішою. Хто ж хибить («переважує» у свою користь), той, відчуваючи свою «важність» і «високість», навіть не ходить, а «несе себе» – високо себе несе: всі інші, на яких споглядає звисока, – «маловажні», «недоростки». Ця надмірна самоповага – й у голосі: прислухається до своїх, зі солодкавим повагом мовлених слів, мовби шкодуючи, що вони, такі вагомі, – відлітають...

Після тих «роз-ваг» і цієї усмішки вернімося, врешті, до рівноваги. Але теж у розважальному ключі, хоча б для хвилинного, в тій щоденній нашій напрузі, розслаблення (таж і тятива, й струна – не завжди напнуті). Пригляньмося до тієї рівноваги таки в прямому значенні слова.

Візьмімо палицю, пряму палицю (rectus – прямий) і покладім її на палець так, щоб вона, горизонтально, врівноважилась. Оце й буде рівновага. Ця точка, яку «знайшов» палець, – середина, що з погляду морально-етичної філософії є «оселею» всіх чеснот (virtus). Обабіч тієї середини, рівновіддалені, на кінцях палиці – крайнощі, хиби (vitia). Virtus (чеснота, мужність) – це «втеча від тих двох крайнощів»: морально-етична філософія – Це, власне, наука про те, від чого треба тікати, до чого – стреміти.

Нелегко знайти цю точку на палиці, та ще важче – в житті. Тому й «впадаємо» у крайнощі: впадати ж легко, йти, тим паче «тікати» від них, – важко. Тож не диво, зауважували античні, що ніде в житті не бачимо середини. Сколихнути реальну палицю може різкий подув вітру; так і людину зі стежки до тієї середини збити можуть пристрасті, які ще Гомер назвав «вітрами».

Рівновага духу, aequanímitas (animus – дух, життєва сила), – мета мужа, що став на шлях самовдосконалення. Vir – муж, звідси vir-tus, муж-ність, у широкому значенні слова: мужність цивільна, військова і взагалі, зауважмо ще раз, – сукупність, в одному слові, всіх чеснот.

Звідси – й уявлення про щастя, для якого й народжується людина. Воно – в тій рівновазі. Куди тільки не пориваємося (дивується Горацій), і квадригами, й кораблями, в пошуках щастя!.. Воно ж, пише поет, – навіть в Улубрах (найглухіше, серед боліт, містечко в Лації). Схитнеться рівновага – прощавай, щастя...

Легко говорити, важко сягнути того щастя, ще важче – втриматись у ньому, не зісковзнути з тієї «точки». Про що, згадаймо ще раз, цей же Горацій: «В Римі тужу за селом, у селі, непосида, – за Римом»... І так, раз по раз, – утомлива до тієї середини стежка, яка, врешті, й називається життям (щось подібне до Сізіфового каменя).

Щастя ж у ньому – лише всміхається людині. І то коли подумаємо (знову співець золотої середини) про те, що є протилежністю до життя: гляньмо якійсь погідній днині у вічі, подумаймо, що бачимо її, може, востаннє, – й вона мило нам усміхнеться... І цей її усміх, як і той, давньої сонячної Еллади, зігріватиме нас навіть у непривітні, похмурі дні...

Та повернімся до палиці. Точніше... до коромисла, що теж є тією палицею, яка гнеться (тому й не ламається): обабіч середини, що тепер на рамені, – два відра (дві ведрі) з водою. А тепер уявімо, що в тих відрах – дві протилежні надії (надія у римлян – spes): одна – на краще (надія «з плюсом»), друга – на гірше, «з мінусом».

Кажемо в біді: «завше так не буде». Але, на відміну від римлян, не кажемо цього ж і в щасті. Адже Фортуна – мінлива, вітряна, підступна, любить крутити своє колесо. Як урівноважити ті сподівання – про це Горацій (якщо прозою): «добре приготовлений дух («гартоване серце», в оригіналі – груди) не втрачає доброї надії в біді, а гіршої (остороги, побоювання) – у щасті». До доброї надії «дохлюпуємо» трохи недоброї, а до цієї – доброї.

Про це, ще задовго до Горація, – Архілох, який добре знався на життю, бо ж сам був гартованим воїном і поетом, у поетичному звертанні до свого серця, точніше до духу (теж прозою): «...переможеш – не надто втішайся цим; переможуть – не впадай у розпач»; далі – віршем: «Порадій, як буде радість, смуток буде – посумуй, / Лиш у міру: як життя йде, крок його, пізнати вмій»...

От ми й вирівняли ті «дві відрі», виважили і врівноважили на двох шальках «два прикрі й нерозлучні демони» в людському єстві (Теогнід): страх – і надію. А тим самим, як і годиться утемперованому чоловікові, – убезпечили себе від несподіванок (стресів). «У скруті, – підсумовує Горацій, – постань сповненим мужності й моці, а коли вітер аж надто сприятиме, – не забудь згорнути напнуте туго вітрило»... «Постань» (adpare), тобто сам, своїм спокоєм, стань несподіванкою для Фортуни, замість того, щоб вона тебе нею приголомшила.

Міра (metron), отже й рівновага, – найкраще (ariston). Таж усе, до найдрібнішого скрупула, врівноважено на небесній Вазі. Чому ж (одвічне питання стародавніх), чому ж то ми, крихти Цілого, вибиваємося з усього, що відмірено й відважено?..

Погодьмося: для нас же, прийдешніх поколінь, про вічне писали й згадані щойно, та й багато інших авторів, серед яких і Сенека: «Навіть якщо ворог натискатиме, якщо нестерпним стане його напір, однак відступати – ганебно...» (ворогів «держави роду людського» бачив і в мирному житті).

Та чи можливі такі високі блага, як Свобода й Незалежність, без таких же високих людських якостей: осяяної чеснотами мужності, стійкості, а значить – рівноваги духу?..

Отож, повертаючись до зачину нашої бесіди, до тієї діючої сили, що в земних глибинах, не втомлюймося повторювати слова нашого Каменяра з його поетичного звернення до Матері-Землі: «...краплю, щоб в бою сильніше стояти, / Дай і мені!»

Звичайне людське щастя, затишний простір батьківських осель, живлюща вода своїх криниць, недалекі, але такі милі, на яких спочиває око, рідні обрії – все це (найчастіше в повчальних епіграмах елліністичної доби) античні протиставляли бездумному гасанню по світу. Щастя – вірили вони Есхілу – «плід душевної погоди», про яку має дбати не верховний бог (Зевс-Юпітер), що врівноважує (темперує) весь світ, а сама ж людина, господар своєї душі.

Були, щоправда, й тоді вигнанці, були й ті, що не з нудьги й не в пошуках примарного щастя – з болем, який відчуваємо й нині, покидали родимі оселі й такі заспокійливі круговиди своїх родимих місцин...

У подальших строфах – спроба вловити ті настрої, які, через тисячоліття (в добу глобалізації!), усе ще солодким болем відлунюють у прив’язаній до рідного краю душі...

Навіщо, чоловіче, ті турботи?..

Їм піддасися – і не вгледиш меж.

Якщо чолом не станеш їм супроти,

То так, у каламуті тій, і вмреш.

Не їж себе! Що має бути – буде.

Судилося – то суду й покорись.

За кращим не гони себе повсюди,

Живи, як жив осілий люд колись.

Із долею – перебувай у мирі,

Життя – од сварів одаль обери.

Птахи, і то не всі, летять у вирій,

Твоя садиба – то твій оберіг,