Борислав Білаш належить до відомої родини канадських українців у п'ятому поколінні. Цього року він перебрав керування Літнім інститутом – українсько-канадським освітнім проєктом для професійного розвитку українських вчителів, який існує під патронатом Світового конгресу українців. Літній інститут є найдавнішою програмою професійного розвитку вчителів у своєму роді.
Нещодавно, у липні, Літній інститут успішно пройшов у Чернівцях та в Давидові на Львівщині, сотні вчителів були його слухачами. Борислав Білаш є не лише керівником проєкту, а й автором курсу для вчителів природничих наук, адже сам є вчителем фізики та хімії з майже 40-річним стажем. І у своїй родини є освітянином у третьому поколінні: вчителями були баба та дід, батьки, вчителькою була старша сестра Люба Білаш, яка як співачка залишила яскравий слід в історії першого фестивалю «Червона рута–89».
Українські предки родини Білаш вперше ступили на канадську землю наприкінці 19 століття – із Тернопільщини та Івано-Франківщини. Вони були в числі тих українців, які вирушили до Канади у першій хвилі еміграції. З тих пір і досі, вже до п’ятого, шостого і сьомого поколінь, в родині ніколи не переставала звучати українська мова.
Родина Білашів зробила великий вклад в освітнє та культурне життя українців в Канаді. Зокрема батько Борислава Білаша – теж Борислав Білаш – викладав методологію української мови в Манітобському університеті, був одним із засновників та першим головою Канадської асоціації учителів української мови. А також першим очолив Світову координаційно виховну-освітню раду, яка гуртує українське шкільництво навколо освітніх проєктів та ініціатив Світового конґресу українців і, власне, заснувала та організовує Літній інститут.
Ми поспілкувалися з Бориславом Білашем у Чернівцях. І не лише про Літній інститут, а про велику родину Білашів, яка досі трепетно зберігає все українське.
«Мої баба і дід були першими українськими вчителями у Манітобі».
- Бориславе, розкажіть про вашу родину, що цікавого вдалося вам дослідити у вашому українсько-канадському родоводі?
- Дослідити справді вдалося багато, бо я якраз займаюся нашим родоводом. Можливо, в це важко повірити, але цікавлюся родинною історію із 7 класу. Шукав інформацію в архівах, записував спогади, дослідив історію свого роду до 1760 року. У 1897 році до Канади приїхав мій прапрадід Петро Варовей із села Цигани, що біля Борщева на Тернопільщині. Пізніше інша лінія родини емігрувала з Городенки на Франківщині. Вони приїжджали родинами, тому в Україні не залишалося нікого, з ким можна було тримати зв’язок.
Шлюб Марії Варовей і Николи Білаша – баби і діда.
Я народився у Вінніпезі, провінція Манітоба, де, власне, компактно заселялися українці, емігранти першої хвилі. У Вінніпегу закінчив школу та університет. На одній із пластових зустрічей познайомився зі своєю майбутньою дружиною Наталею, теж пластункою, – вона народилася в Америці в родині українських емігрантів. І після одруження ми переїхали жити до США у її родинну місцевість – штат Нью-Джерсі. Планували там трохи пожити і повернутися до Канади. Але моя вчительська кар’єра тут рік за роком складалася дуже добре, і ми вже нічого не змінювали. А решта моєї родини – батьки, брат, сестри – завжди були у Канаді.
- Ваша родина цікава ще й тим, що у ній багато вчителів, і ви цю освітянську династію продовжили…
-Так, я вчитель у третьому поколінні. Моя баба, народжена у Канаді, стала вчителькою. Запізналась із моїм дідом, теж учителем. Вони були першими українськими вчителями в Манітобі. Викладали в однокімнатних школах. Дід зорганізував українську громаду, народний дім. Вчителювання передалося моєму батькові. А потім й мені та двом моїм сестрам – Любі, вона вчителька початкових класів, і Дарії, вона вчителька музики. Старший брат Радомир не пішов цією дорогою, він історик в Едмонтоні.
Борислав та Доротея Білаші проводять курси для вчителів у Вінніпегу.
А тато був не лише вчителем, а й радником з питань багатокультурності та сучасних мов у відповідному міністерстві Канади, був президентом Національного центру української освіти. Довгі роки його робота була подібною до того, що зараз називається центром професійного розвитку вчителів, тобто він відповідав за вишкіл вчителів, за їх підтримку. Тато належав до команди ініціаторів двомовної української шкільної програми в державних школах в провінції Манітоба, видав різні книги і підручники з української мови, якими користується українська діаспора.
- Ви очолили таку поважну інституцію – Літній інститут, який має коріння з 1992 року. Чи буде важко втримати його існування і розвивати? З якими викликами, ймовірно, доведеться зіштовхнутися? А головне – чи важко його фінансово підтримувати?
- Літній інститут був заснований Надією Луців, яка очолювала Світову координаційну виховно-освітню раду, а згодом розвинувся у потужну й унікальну програму завдяки спільній праці Надії Луців та Катерини Гороховської.
Я долучився до Літнього інституту у 2018 році. Перед тим ми перебували з дружиною у Львові, й Оксана Винницька, почесний консул Канади у Львові, коли ми зустрілися, запросила мене доєднатися до проєкту. Мене це дуже зацікавило. Спочатку я створив курс для вчителів природничих наук, а допомагали мені українські колеги, бо хоч українську мову добре знаю, із термінологією було не все так просто. Потім мені запропонували створити курс для вчителів початкової школи.
З мамою і татом
В Літньому інституті є 8 програм і 9 викладачів. Кожна програма має викладачів з Канади та співвикладачів з України, які працюють нарівні.
Програма базується тільки на канадському досвіді. Ми не приїхали сказати вчителям: дивіться, ми робимо найкраще. Ми приїжджаємо і кажемо: ось ми робимо так і хочемо цим досвідом поділитися. У чому полягає унікальність нашої моделі? На відміну від більшості освітніх тренінгів у Північній Америці чи Україні, куди відправляють одного вчителя, ми приймаємо команду від школи: директора чи заступника, фахівця з інклюзивної освіти, а також викладачів природничих дисциплін, математики, мови та початкових класів. Коли один учитель повертається з семінару, він натхнений, але мусить доводити адміністрації та колегам доцільність нових методів. Це часто стає каменем спотикання. Коли ж повертається ціла команда, вона вже об’єднана спільною ідеєю й одразу втілює зміни в життя. Будь-які виклики, які виникають на нашому шляху, вирішуються, коли ми працюємо разом.
Під час пандемії та в перший рік повномасштабної війни програму довелося скасувати для учасників, але наші викладачі дистанційно розробляли навчальні матеріали та посібники.
Улітку 2021 року ми втілили гібридну модель: українські викладачі проводили ранкові очні заняття у Львові, а після обіду канадські викладачі долучалися через Zoom. Цей досвід став неоціненним, коли українським освітянам довелося працювати в умовах війни.
Повернення Літнього інституту до України в умовах воєнного стану принесло нові реалії: повітряні тривоги, обстріли, вимкнення світла. Ми везли зі собою акумуляторні проєктори, вчилися швидко знаходити укриття. Але робота Інституту не могла зупинитися: наша мета – підтримати українських вчителів, щоб вони могли підтримати своїх учнів.
Щодо змін та фінансування: ми дуже задоволені співпрацею канадських та українських викладачів.
Найцінніше – це коли наші українські колеги адаптують надані нами методики, пропускають їх через власний досвід і викладають своїми словами. Це вже не просто канадська ідея – це українська адаптація, яка має найбільшу вагу.
Проїзд із Канади коштує дорого. Останні два роки ми експериментуємо із залученням окремих фахівців із Канади через Zoom для годинних лекцій з вузьких тем, тоді як українські викладачі модерують практичну частину в класах. Це розширює наші можливості.
Пластування Борислава Білаша
Кожен канадський викладач має спільну життєву основу: усі ми є пластунами з самого дитинства. І в житті, і в класі нас ведуть два головні ідеали Пласту: допомагати іншим та ставати щораз кращим – тобто постійно прагнути до саморозвитку та вдосконалення. І важливо, що ми не ідентифікуємо себе просто як канадці. Ми – українські канадці. Наша ДНК – українська! Фінансово нас підтримує велика громада доброчинців у Канаді та США – організації та родинні фонди. Вони покривають близько половини витрат на канадських викладачів, іншу половину викладачі сплачують власним коштом (а в окремі роки покривали 100%).
Величезну роль відіграє освітня система України: вона надає приміщення шкіл, житло, харчування, місцевий транспорт для викладачів і звільняє українських фахівців від основної роботи. Ця співпраця свідчить про високу оцінку нашої спільної праці.
«Запитайте Доротею Білаш, вона точно знає».
- Те, що нащадки українців в Канаді у таких далеких поколіннях вільно розмовляють українською справді захоплює і вражає. Як у родинах передавалася мова? І чи ніколи не виникало питання: а навіщо нам українська?
- Ми всі вчилися у звичайних канадських англомовних школах, а по суботах відвідували українські суботні школи, які були дуже організованими. Правду кажучи, з часом більшість нащадків українців так думала: навіщо мені українська мова? Особисто в моїй родині на вивченні української мови наполягали батьки. Уявіть собі, ми цілий тиждень ходимо у школу, а в суботу мої ровесники відпочивають, займаються спортом, а ти знову йдеш у школу. Я мав багато ровесників-українців, які покинули у 12–13 років українську школу. Але навчилися так, що мову знають. А найважніше те, що я бачив від своїх однолітків: якщо вдома говорили українською, мова далі передавалася.
З дружиною Наталею і доньками Олесею та Уляною.
У нас вдома завжди розмовляли винятково українською мовою. В родині моєї дружини так само. Я дуже тішуся, що і мої доньки Уляна та Олеся добре знають українську мову. Українська мова завжди була частиною нашого життя. Батьки ніколи не говорили вдома англійською. Маю багато знайомих, які, коли вдома їм складно щось пояснити дітям українською, переходять на англійську. В нас так не було, бо мої батьки були вчителі, і вони розуміли, що якщо ти будеш змішувати мови, то діла не буде. Ми з дружиною так само завжди розмовляли з доньками тільки українською.
- А цікаво, як ви все-таки себе ідентифікуєте – українцями чи все ж канадцями?
- Я виріс у Пласті, і коли ми були на одному семінарі, якраз мали розмову про те, ким ми є: українськими канадцями чи канадськими українцями. Не знаю, чи ми то вирішили тоді. Але коли мене запитують, хто я, то англійською це звучить найточніше, тобто подвійно: Ukrainian Canadian.
- Розкажіть про українські традиції у вашій родині. Що зберігаєте досі?
- Родина Білаш завжди була співочою та музичною. Усі діти вчилися грати на скрипці та інших інструментах. Моя сестра Дарія грає на безлічі інструментів, вона відома викладачка музики, яка понад 25 років очолює скрипковий табір на Клір-Лейк у Західній Канаді (Western Canada's Clear Lake Fiddle Camp). Щонеділі ми ходили до церкви, а після неї збиралися у бабки (матері нашого тата). Наша сім'я з шістьох осіб та сім'я мого стрийка з п'ятьох зазвичай приходили по черзі, щоб не тіснитися за столом у її невеликій кухні. Бабка витрачала всю суботу, щоб приготувати для нас цей недільний обід. Якщо ж ми мали якісь інші плани, бабка передавала нам домашню їжу та цілі кошики випічки на весь тиждень.
Головними родинними святами в бабки були Великдень, канадський День подяки та Різдво. Тоді ми вже розкладали столи у її вітальні і сідали всією родиною разом. За декілька тижнів до Великодня вся сім'я писала писанки. Я написав свою першу писанку в 5 років і досі зберігаю її уламки. Бабка писала писанки для всієї своєї родини, запаковувала їх у попкорн і надсилала поштою своїм братам і сестрам, розсіяним по Північній Америці. До Великодня кожна родина пекла бабки та паски, готувала кошик.
Я зростав у катедрі Святих Володимира і Ольги Української греко-католицької церкви у Вінніпезі та співав у хорі разом із сестрами та братом.
Різдво 1989 року у Вінніпегу. Остання родинна світлина з бабусею Марією Білаш (з дому Варовей). Позаду брат Радомир, тато, мама, бабка, дружина Радомира Оленка. Спереду – Борислав, дружина Наталя, діти Радомира Харитя і Микола, сестра Люба та сестра Дарія з донькою Іванною.
Різдво ми тоді святкували за юліанським календарем. Готування до Святої Вечері тривало тиждень: мама, бабуся та стрийна ліпили вареники, крутили голубці, маринували оселедці та гриби. На Святу Вечерю застеляли білий обрус, діставали найкращий посуд. Батько запалював свічку в колачі, виголошував «Христос рождається!» і ми співали «Бог предвічний». Цю традицію, як і багато інших, я переніс у власну родину. В нас було 12 страв. Досі дотримуюся звичаю підкидати першу ложку куті до стелі: якщо зерна прилипають – рік буде щасливим. І щороку кутя тримається міцно!
Доротея Білаш – одна з найвизначніших діячок українського життя у Вінніпегу.
Варто також розповісти про родину моєї мами, Доротеї Білаш. За походженням мама не була українкою. Її мати походила з менонітської родини, яка прибула до Канади із Запоріжжя ще у 1874 році. А мамин батько іммігрував зі Східної Фризії – регіону на північному заході Німеччини. Традиції з маминого боку були більш стриманими порівняно з нашими гучними українськими святкуваннями. Історія самої мами – надзвичайна. Мені здається, мало хто в українській громаді Вінніпега взагалі здогадувався, що вона не мала українського коріння. Вони з татом познайомилися під час навчання на вчителів. Одружившись, вона почала вивчати українську мову. Робила це так: писала листи своєму свекру (моєму дідусеві), який жив далеко від Вінніпега. Вона писала тією українською, яку знала, а дідусь, який також був учителем, відписував їй, виправляючи помилки. Згодом мама опанувала мову настільки досконало, що сама почала викладати українську на вечірніх курсах для громади. Коли у Вінніпезі проходили такі події, як фестиваль «Фольклорама» чи Український тиждень, і виникали питання щодо звичаїв, люди часто казали: «Запитайте Доротею Білаш, вона точно знає». Вона стала справжнім авторитетом з української мови та культури.
Доротея Білаш залишає рідний дім і їде на першу працю.
До речі, я і сам із семи років працював на «Фольклорамі» у павільйоні «Київ», де проводив майстер-класи з писанкарства. Пригадую зворушливий випадок: коли до павільйону завітав блаженний владика Василь Величковський, якого недавно випустили із совєтського констабору, я, семирічний хлопчик, просто підійшов і подарував йому власноруч написану писанку. Владика з радістю і подивом прийняв її та обережно поклав до кишені.
А щодо мами... Кілька років тому, коли ми говорили з нею про історію родини і самоідентифікацію, я запитав, ким вона себе вважає. Вона подивилася мені у вічі й твердо відповіла: «Я – українка». Батьки прожили довге життя, померли кілька років тому: тато дожив до 91 року, мама – до 96.
«Започаткували з дружиною щорічні мандрівки Україною».
- Які у вас стосунки з братом і сестрами? І чим займається зараз сестра Люба Білаш, яку ще довго пам’ятали в Україні по фестивалю «Червона рута-89» у Чернівцях?
- Я наймолодший у родині. Мій брат Радомир старший за мене на 11 років, сестра Люба – на 8 років, Дарія – на 6 років. Ще був брат Йосип, який, на жаль, помер немовлям.
Через різницю у віці ми з Радомиром мали різні зацікавлення в дитинстві, але саме він навчив мене їздити на велосипеді, користуватися міським транспортом та відвів на перші сходини Пласту. Радомир – відомий історик, експерт з історії української імміграції до Канади, який багато років присвятив дослідницькій праці та розбудові музею «Село української спадщини» поблизу Едмонтона. Хоча наше доросле життя розвело нас, я пам'ятаю те добре, чого він мене навчив. Пишаюся і тим, що сьогодні його син має трьох синів – це вже сьоме покоління нашої родини в Канаді, і ці хлопці бездоганно розмовляють українською мовою.
З сестрами Любою та Дарією.
Мої сестри Люба та Дарія в дитинстві опікувалися мною, ставилися до мене з великою любов'ю і мали величезний вплив на моє формування. Вони обидві присвятили життя музиці. Люба та Дарія завжди співали – у хорах, Пласті, у складі тріо «Тирса».
Тато Борислав і сестра Люба.
Люба – вчителька початкових класів, яка була серед перших педагогів української двомовної програми у Вінніпезі, зараз вона на пенсії. Вона записувала дитячі платівки з українськими піснями, виступала з професійними хорами. Дарія ж присвятила життя музичній педагогіці, викладала скрипку, заснувала власну музичну академію і навіть їздила до північних корінних громад Канади, навчаючи дітей грати. Із сестрами я зберігаю найтепліші та найтісніші стосунки.
- Якою була атмосфера у родині, коли ваша сестра Люба збиралася в Україну на фестиваль «Червона рута»?
- У 1989 році, коли Люба виступала на «Червоній руті», ми в Північній Америці, мабуть, ще не усвідомлювали всього історичного масштабу цієї події. Інтернету не було, телефонні дзвінки за океан коштували шалених грошей, а листи йшли тижнями. Про перебіг її виступів ми дізнавалися згодом, коли бачилися на свята у батьківському домі. Для всієї української діаспори та нашої родини її участь була джерелом великої гордості. Уся громада сприймала Любу як зірку й водночас як свою, рідну людину, яка гідно репрезентувала українців Канади на Батьківщині в такий доленосний історичний момент. Ми безмежно пишаємося її талантом і тим слідом, який вона залишила в серцях слухачів. Люба справді була тоді унікальною співачкою. Ще в середині 80-х вона видала платівку «Співає Люба Білаш». Всі пісні були написані українцями Канади, і з ними вона виступила на «Червоній руті».
Сестра Люба Білаш – вчителька і співачка. Одна з найяскравіших учасниць фестивалю «Червона рута–89» у Чернівцях. У 1991 році Люба Білаш здійснила гастрольний тур Україною. Видала у Києві запис українських іммігрантських пісень «Слід по журавлях».
Коли я розповідаю, що ми співуча родина, то це йде ще від діда і баби. Вони були вчителями в Манітобі в тих перших школах для українських емігрантів. То були малі будинки, де всі класи вчилися в одній кімнаті. І вони не лише навчали – дід заснував український народний дім, де проводили різні концерти. Маємо у родинному архіві п’єси, які вони грали, пісні, які виконувалися. Вони завжди співали вдома – і це нам передалося.
- Коли ви вперше приїхали в Україну?
- У 1992 році. У 2004 і 2014 роках був як міжнародний спостерігач на виборах Президента України. А з 2017 року ми з дружиною започаткували традицію щороку (за винятком пандемійного 2020-го та першого року великої війни) вирушати в автомобільні мандрівки Україною. Орендувавши авто у Львові, ми обираємо лише початкову та кінцеву точки дня. Я шукаю на карті цікаві місця в радіусі п'яти кілометрів від основного шляху – замки, палаци, старовинні храми, і часто повертаю на менш людні дороги.
З дружиною Наталею у мандрівці Карпатами.
Минулого року мені було надзвичайно приємно подорожувати Львівщиною, Тернопільщиною, Івано-Франківщиною та Закарпаттям зі своїми дорослими доньками Олесею та Уляною впродовж десяти днів.
Українська архітектура дивовижна. Кожен регіон має свій унікальний стиль сакрального будівництва. Я фотографую палаци, руїни фортець, залишки совітських бункерів, аби зберегти цю пам'ять. Хто знає, можливо, за 10–20 років від деяких руїн нічого не залишиться, тому я хочу поділитися цим досвідом через свої світлини.
Найбільша цінність таких подорожей – це люди. Оскільки я часто звертаю з туристичних шляхів, місцеві мешканці дивуються, чуючи від мене українську мову. Це дає нагоду поспілкуватися, розповісти про канадську діаспору. Я вчитель за професією і покликанням, тому завжди радий такій нагоді. Українці надзвичайно гостинні. Бували випадки, коли місцеві мешканці підсідали в авто, щоб показати дорогу до давньої церкви, чи коли ми підвозили людей із зупинок і мали чудові, щирі розмови.
Краса української природи – від квітучих полів до гірських панорам – часто нагадує мені манітобські краєвиди мого дитинства. Подорожуючи цими дорогами – чи то Тернопільщиною, чи Закарпаттям, чи Волинню, я відчуваю себе як удома.
Розмовляла Наталія Фещук
Фото авторки та із родинного архіву Борислава Білаша.
22.08.2026