І починається дощ

У другій половині серпня мама підпише папери про продаж нашої родинної хати.

На цей крок ми зважилися обопільно.

Власне, й травнева мандрівка під час мого перебування в Україні до місця маминого народження і мого раннього дитинства була присвячена одному: пооглядати хату з оборою і городом. Пооглядали. Грубі бичачі жили тріщин у стінах. Поіржавлена бляха на даху. Заросла обора. Майже усі дерева, посаджені свого часу дідом, перевелися. Залишилась вишня. Одна-одніська. Яма, в якій перетримували й гасили вапно, накрита кількома тафлями шиферу. Пивниця, змурована у 1930-ті, перебакирилася, і шопа над нею геть потахла, бо дерев’яні рамена очевидно струхли.

А колись ця хата, обора, город і шопа були моїм всесвітом.

Я не кажу, що всесвіт не змінюється, що ми не виростаємо і не змінюємося також. Все це зрозуміло як білий день. Я тільки кажу про те, що той перший всесвіт, який обмацуємо дитячими очима, ніяк не йде мені з голови. Чи то коли пробивалися перші стебла цибулі, чи то коли цвітом тютюну було просякнуте наше повітря, чи то коли у вересні збивали палицями горіхи – усе належало до мого всесвіту. Належало й більше: пори року, школа, Горб, потічок і річка Джуринка. Всесвіт наповнювався людьми – спочатку сусідами та родичами, згодом ровесниками. З часом він заповнився пережитим і побаченим мого діда і бабці, а також стриїв зі стрийнами та вуйків з вуйнами. Родичів було чимало з обидвох ліній: чоловічої та жіночої. Так, як у всіх. Тоді мій всесвіт наповнився їхніми спогадами, характерними словами, які почасти можна було почути в неділю. Або ж раз на рік на Покрову, наш празник. Якою живучою була тоді хата! Якими високими дерева в нашому садку! Якими цікавими життєві історії захмелілих за празниковим столом наших гостей!

Тепер це видається іншою епохою – що, зрештою, так і є. Тужити за минулим тепер наче не в фаворі. Усі живуть теперішнім. Та я, зрештою, також. Та й зайвої сентиментальності за собою віддавна не помічаю. З десятилітнього віку, від часу переїзду до Кривого Рогу, зурбанізувався. Що мені та хата, обора з шопою? Перевелися дерева в нашому садку, бо дожили свого віку. Стали землею мої дідо і бабця, більшість нашої родини, сусіди, знайомі – що ж, такий наш людський уділ. Джуринка зміліла, з Горба забрався будинок Читальні. Та й Горб поменшав, наче присів навколішки. А колись я дивився на нього з-під лоба, як на дорослого вуйка. Над потічком росли шипшинові кущі, у воді скидалися ковблі з карасями. З дерев злизувалися бурштинові смоли й пережовувалися. Між зубами відчувалася в’язкість. А якою радістю були сонми хрущів, що зліталися під вуличний електричний стовп. Хапалося тих комах пригорщами.

І хоча цьогорічна травнева зелень щедро заполонила навколишній світ, я не відчував, щоби це буяння тішило. Може тому, що очі мої вицвіли? Може тому, що досвід мій перенасичений? Може тому, що край цей зчужинів і змінився? При в’їзді колись на пологих берегах річки паслися корови. Пасли їх переважно літні люди та школярі. Тепер – нікого. Чи то корови перевелися, чи то школярі повиростали? Оголився пагорб, на якому колись стояло три хати. І тільки польова дорога, втрамбована роками колесами вантажівок, виповзала на пагорб.

На оборі було незатишно, і хоча мама замовила бригаду, яка навесні викосила наші джунґлі, все ж вони знову повернулися. Немає жодної сили, яка б зупинила це вічне природне проростання бур’янів та акацій. Я пішов на Горб, який після того, як розібрали до цегли колишній будинок Читальні, також оголився. Не рятують тонкі деревця, висаджені, за задумом, як майбутній садок. З двох ліхтарів одному хтось переламав, як голубові шию, металевий стовбур. Навіть це не вміють пошанувати.

Я ловлю себе на думці, що пишу про все те, що змінилося.

Я пишу це тоді, коли над моїм домом біля океану пролітають ключі гусей, а там, над тим домом, можливо, невдовзі збиратимуться у вирій бузьки. Усе підпорядковано своєму циклові й життєвому ритмові. І тільки дитячий всесвіт підпорядковано лише тобі. Ніхто його не може привласнити, бо він складається з єдиновідомих тобі слів. Це така дрібниця, як водень, з якого зліпилося наше буття і космос. Звідки у мене така любов до слів взагалі? Та звідти. З цієї хати з бичачими жилами тріщин, з піяння когутів, зі скидання срібного карася в потічку, із засвіченого малиновим світлом цвіту будяка. Усе це я взяв зі собою у свій урбанізм і бережу як зіницю ока, бо це, власне, підживлює джерела моїх слів. Бо поки тече Джуринка, то й вода в підземних ріках Нью-Йорка прибуває. Не вірите? А я вірю і переконаний.

І поки ми – власники цієї хати, я хочу написати ці слова про її важливість в нашому з мамою житті. Донесуть їх чи не донесуть нью-йоркські вітри до її тріщин, не важливо, головне – що мені хочеться їх промовити.

Нічого в цьому житті немає вічного. Вічне завжди з тобою, в твоїй пам'яті та уяві.

Я б і не силувався розпочати розмову про це, якби не відчував, що щось важливе від нас з мамою відходить. Чи я себе картаю? Почасти так. Чи міг би зупинити цей продаж? Міг би, але жили тріщин ширшали б з кожним роком, бляха на даху від іржі продірявлювалася б, і тоді дощі та сніги безперестанку заливали б спочатку піддашшя, а згодом стіни й підлогу. Проросли б крізь підлогу молоді акації та бур’яни. Бо треба було б повертися сюди й засукавши рукави наводити лад. Можливо, перебудувати або навіть збудувати новий будинок. Знову насадити сад – але чи в мене така легка рука, як в мого діда? Перебудувати пивницю, заново привести до життя шопу. Обгородити посілість і встановити нову браму. І так, як багато років тому, виходити з хати на обору і дивитися на Горб. Відчувати, що всесвіт дитинства хоч і змінився, але він з тобою на відстані витягнутої руки. Але це тільки мрія. Тільки уявне виправдання перед продажем. Я казав мамі, що ця наша посілість схожа на валізу без ручки. Ось наша родичка, мамина двоюрідна сестра, продала свою посілість, і це ще більше розохотило маму.

Звичайно, ніхто перед нами не зачинить в'їзд до села. Ніхто не заборонить кинути поглядом на нашу обору, коли проїжджатимемо мимо. Ніхто й не осудить – он скільки порожніх хат без господарів. Але можуть подумати: могли б і не продавати. Пишу це і думаю, що мешкати одночасно в кількох місцях неможливо. Щось безповоротно втрачається. Може, варто змиритися, бо чим зарадиш?

Мені подобалося, коли у нас падали долі горіхи; коли тріскали перестиглі сливки з вишкіреною м'якоттю; коли на городі висохле картопляне бадилля свідчило, що надходить осінь; коли увесь всесвіт крутився навколо нашої хати й обори. Це не сентиментальність, як декому може видатися. А відчуття непоправної втрати, яку нічим не заповнити.

Невже всесвіт дитинства може повторитися? Ні.

Залишилося тепер мені наслухати плин Джуринки – річки, що випливає з пам’яті й садовить на свої бурштинові каркоші нашу хату... і починається дощ.