Не на морі. Я взагалі на теплому морі востаннє був у грудні 2020-го. На Червоному. Відзначив там зусиллями дружини 50-річчя. А якраз перед тим відмовився від інтерв’ю. Не через вредність. Просто журналіст хотів поговорити про зміни в житті, яких я очікую після славного козацького ювілею. На тому розмова й закінчилася, бо я щиро вважав, що в такому віці жодні суттєві зміни вже неможливі. Крім зміни місця проживання на місце остаточного спочинку. А було би перебільшенням сказати, ніби я цього аж так очікував.
Натомість на мене самого вдома очікувала несподіванка. Андрій Любка підбив ще одного такого самого авантюриста – Михайла Крайса – і вдвох вони зробили мені подарунок: оплатили курс навчання в автошколі. Повернути гроші автошкола не захотіла, то довелося походити трохи на заняття й отримати права. А вже як отримав, то довелося придбати яку-не-яку машину, бо ж не лежати їм дурно в шухляді. А вже як придбав, то довелося навчитися водити, бо ж не стояти їй дурно в гаражі. А вже як більш-менш навчився, то виявилося, що правильно зробив, бо почалося велике вторгнення, яке змінило наші життя без огляду на вік і очікування.
Коли замість тимчасового водійського посвідчення сервісний центр видав мені постійне, Любка вирішив, що вже можна. Так я долучився до його волонтерської команди, яка доправляла куплені за кордоном пікапи й позашляховики до військових частин, і був допущений до керма. Точніше, до кількох керм – і лівих, і правих. І так я – на «форді-рейнджері» через дамбу Дніпровської ГЕС – уперше потрапив до Запоріжжя. До слова, першим знайомим, якого я зустрів у Запорізькій області, був Ігор Крайс, син Михайла. Пишу і сам собі не вірю: Ігор п’ятий рік воює на тому напрямку, а я ж його ще отаким-во дошкільням пам’ятаю. Далі були Покровське, Межова, Краматорськ, Слов’янськ, Ізюм, Чугуїв, Харків…
Що я знав про Запоріжжя? Знав, що там у серпні 1991 року відбулася перенесена з моїх Чернівців і досить абсурдна «Червона рута», зненавиджена тамтешньою владою і загалом проігнорована місцевою публікою. Та ще й закінчилася вона під похмільний ранок звісткою про гекачепістський путч, яка не на жарт налякала патріотичних учасників і закордонних гостей. До жартів того ранку було хіба що Сергієві «Кузі» Кузьмінському, який перед сніданком привітався з діаспорянами: «Здравствуйтє, таваріщі укрАінскіє канадци!» Крім того, я знав, що в часи Януковича моя дочка в сусідньому місті звернулася до таксиста українською мовою і почула у відповідь: «Чьо ти там гаваріш на етай сваєй кіріліце?»
А як у моїх спогадах відклався Харків? Як місто, де в 2011 році зневажливо скривлений офіціант повчальним тоном промовляє: «Ґарбузяних супов нєт, єсть тиквєнний». Три роки по тому я сидів у Харкові за вуличним столиком кав’ярні і розмовляв українською по телефону. До мене причепився тип у колорадській сорочці: «Ти знаєш, гдє ти вообщє находішся? Ти думаєш, тєбє тут Украіна, да?» Заради справедливості треба додати, що підоспіла міліція (бо тоді ще була міліція) скрутила його, а не мене.
Наскільки ж інакшими є мої враження тепер. І не лише від поїздки автоколоною. Зрештою, в тій поїздці ми мали справу переважно з військовими, яким підганяли машини, то ясно, що атмосфера зустрічей була більш ніж дружньою. Але цього літа я – разом із групою «меридіанських» авторів – мав виступи у тому-таки Запоріжжі і тому-таки Харкові. І це були чи не найкращі виступи у моїй, так би мовити, кар’єрі.
Тобто самі виступи були далеко не найкращими: найкращою була реакція людей у залі. Не кожен автор любить читати свої тексти публічно, але якщо вже читає, то волів би чути сміх на фразах, які йому здаються смішними, і бачити сльози там, де йому в процесі письма було боляче. Гаразд, сміху, правду кажучи, я трохи чув і раніше. Сльози – як рік тому дамбу Дніпровської ГЕС – побачив уперше.
Втім, навіть не це є найважливішим. Навряд чи в Україні знайдеться місто, в якому б не можна було зібрати сотню-дві людей, готових слухати вірші й прозу українською мовою, якщо тільки вміти донести до них інформацію. Хоча, звісно, звуки вибухів і вібрація стін під час виступу по-особливому єднають тих, хто в залі, і тих, хто на сцені.
Так от, у Запоріжжі ми виступали в укритті. У тому ж будинку поверхом вище, на терасі зі скла й металоконструкцій, відбувався бал випускників. Я вибрався нагору перекурити і запитав громадку вчорашніх школярів, які, навпаки, спустилися провітритися, чи не страшно їм святкувати під акомпанемент КАБів. «КАБи, – розсміялися хлопці й дівчата, – у нас щодня, а випускний – раз у житті». Між собою вони спілкувалися російською, мені відповіли українською.
І саме про це я мріяв десятиліттями. Не про те, щоб усі громадяни України моментально перейшли на українську в спілкуванні з родичами й друзями чи почали писати нею інтимну лірику. А про те, щоб у кожному населеному пункті України я знав, що я в Україні. Для цього мені досить, щоб до мене українською першими зверталися офіційні особи і громадські діячі, кельнери і продавці, працівники готелів і вагонні провідники. А також, щоб мені відповідали моєю мовою ті, до кого я заговорив.
Цього літа в Запоріжжі й Харкові моя мрія здійснилася. Так само, як минулої осені вона здійснилася в Одесі й Миколаєві. Чи я втішений? Звичайно, ні. Найгіркіше – це коли мрії здійснюються, але не тоді і не так, як ти хотів. Радість – лиш тоді радість, коли вона не отруєна більшою за неї ціною.
Невже, наївно запитую я себе, моє кохане віднедавна Запоріжжя ще в серпні 1991-го не могло стати таким, як я його побачив у червні 2026-го? Невже мільйони українців у містах півдня, сходу – та й півночі з центром – десятиліттями не могли відчути себе українцями без путінських підказок? Якщо не відчували, то, певно, не могли. Як свого катастрофічного часу мільйони євреїв не могли відчути себе євреями без підказок Гітлера.
За повернення до власної мови і власної держави євреї заплатили втратою половини свого народу і досі платять війною. Схоже, ми йдемо їхнім шляхом. Схоже, іншого шляху для нас немає.
21.08.2026