Часто час від часу думаю про святу мати Терезу. Хоч сама вона є у цих роздумах тільки приводом. Бо думаю не так про неї, як про себе. Вона – вдалий образ, у певному сенсі вишукана ілюстрація до медитацій про людське співіснування.
Особливо мене цікавить феномен життєвої зустрічі певної особи із масою інших осіб. Мені цікаво, як особа – завжди егоцентрична, бо особа, велике Я – дає собі раду із сприйняттям і потрактуванням множини інших осіб-Я, очевидно егоцентричних, довколо чиєї свідомості крутяться більші чи менші галактики людей, з котрими перетинаєшся.
Мати Тереза пропустила через себе зустріч із сотнями тисяч людей. Це добре. Але чи скільки з них запали їй у душу? Скільки з них набрали для її сонячної системи хоч якогось значення? У скількох врешті вона могла побачити рівних собі? Хто був у неї довше, ніж короткий обмін світло-поглядом? І скількох той її світло-погляд ґрунтовно черкнув?
Також думаю про Фредді Меркурі. Він дуже подібний на Терезу власне у цьому розрахунку. Стверджують, що у нього було понад десять тисяч сексуальних партнерів. Добре бісексуалам, бо там і жінки, і чоловіки. Він, мабуть, теж відчував якусь місію – передавати світло себе. Але одночасно: за такої кількості щирих зближень попросту не може бути нічого важливішого від власного центру світу. І – як у випадку матері Терези – мінімум вражень від інших, мінімум пам'яті… Думаю, що їм обом іноді снилися поодинокі персонажі зустрічей, вибірку яких не витлумачиш інакше як сном. Може, були ще безликі натовпи, немов наближених до максимуму супутникових знимок, коли деталі втрачають різкість зображення.
І я думав про те, як їм було з цими образами. Які пояснення і оправдання вони знаходили для того, щоби власний похід крізь людей пояснити незаперечними аргументами: таке життя, така Божа воля, справжня справедливість не керується людською логікою…
Вони переможці, вони святі, вони культові. Бо вони мало кого коло себе бачили. Що з того, що Наполеон знав на ім'я десять тисяч гвардійців. Його не стало. І ніхто вже не пам'ятає тих, кого він знав.
А думаю я про Терезу і Меркурі – як вже казав – лише заради власної егоцентричності.
Думаю про усіх тих, кого просто бачив. Про тих, з ким десь колись був. Про тих, кого навіть не знав, коли ми перетиналися по-людськи. Про тих, кого забув. Про тих, кого згадую, витягаючи з безодні пам'яті, безпам'ятства і забуття лиця, постаті, рухи, погляди. Про забуті імена, про так зване людське тло щоденного міського життя. Про тих, що з фотографій різних часів.
Іноді мені здається, що саме моя пропалена пам'ять може втримати всі ті персони при бутті.
Але подумавши навспак, розумію, що сам є мізерним слідом, подряпиною у світовиді усіх тих людей, які живуть своїм егоцентризмом, яким не потрібний якийсь такий я, щоби їх сохранити у невідомій хмарі.
Але то все працює як архаїчна гірлянда на різдвяній ялинці підсумку життя. Якісь там прості закони електрики. Нечинною стане одна лямпка – згасне увесь магічний ланцюг.
20.08.2026