Частина друга
Це продовження історії Яна Богуслава Кльоновича зі Сколе, який з’явився у Львові в 1768 році під іменем графа Адольфо дель Санта Марія, записана ним самим польською мовою з чималою кількістю латини.
Потрапивши в кораблетрощу неподалік берегів Бразилії, він пробув у самоті на безлюдному острові вісім років. Одного дня до берега причалив бриг, з якого спустили шлюпку. Зі шлюпки на берег вийшло четверо осіб. Двоє муринів несли скриню, а двоє білих морців з мушкетами їх супроводжувало. Ян здогадався, що то були, вочевидь, пірати, а в скрині – награбоване добро.
Намагаючись, щоб його ніхто не помітив з корабля, Ян став стежити за ними. Група рухалася догори в напрямку водоспаду з чистою джерельною водою, куди нераз забрідав Ян. Ліворуч від нього було глибоке урвище, в якому пінилися морські хвилі і куди через діру в скелі стікала вода з водоспаду. Тут пірати наказали муринам покласти скриню, а потім несподівано вистрелили у них з мушкетів. Було зрозуміло, що таємниця водоспаду мала бути збережена.
Пірати поклали мушкети на траву, підхопили скриню і понесли її просто до спадаючої води, а пройшовши крізь неї, мовби пропали. За кілька хвилин вони з’явилися знову, підібрали зброю і стали спускатися до свого корабля.
Ян почекав, поки вони зникнуть з поля зору, й оглянув муринів. Ніхто з них не вижив.
«Я не міг ізвладати зі своєю цікавістю, – занотував він, – і вирішив розгадати, що там за тією суцільною заслоною води».
Він теж поклав мушкет на траву і сміливо ступив під водяну зливу, зробив лише два кроки і побачив перед собою печеру. В печері було темно, але зі стін стирчали смолоскипи, які ще курилися і якими щойно скористалися пірати. Ян завше носив при собі кресало, тож запалив один смолоскип і подався вглиб печери. Пройшовши кілька метрів, побачив дві скрині, замкнені на колодки. На цьому його розвідка завершилася, бо колодок він не мав змоги розбити.
В кутку біліли чиїсь скелети, валялися клапті вбрання. Мабуть, то були кості муринів, які заносили першу скриню.
Коли вийшов на сонце і вже хотів спускатися, почув стогін. Один із муринів ще жив. Ян відтягнув його набік і спер до дерева, де була тінь. Мурин важко дихав. Ян приніс йому в капелюсі води і став розпитувати, звідки вони приплили й куди прямували. І власне тут він дізнався, що це острів Кеймада-Ґранді за 35 кілометрів від берегів Бразилії, куди власне пірати й пливли.
Ян думав, що острів на значно більшій відстані, бо не раз бачив, як перелітні птахи сідали на дерева і відпочивали перед подальшою мандрівкою. Тому не відважувався покидати його, не маючи ані карт, ані компаса. Хоча міг, бо одну шлюпку йому вдалося врятувати.
Мурин був у такому стані, що забирати його звідти не було змоги. Куля пробила груди і вилетіла зі спини. З одного боку це було добре, але з іншого – надто багато крові він втратив. Ян сказав, що принесе йому їсти, і спустився до своєї колиби. Там поклав до кошика печений ямс, гроно диких бананів і порожню флягу. Прихопив також ломика й лопату, маючи намір поховати убитого мурина.
Повернувшись до водоспаду, набрав у флягу води і разом з кошиком вручив муринові, а сам спробував встромити лопату, щоб викопати могилу, і зрозумів, що не вдасться. Лопата заходила в землю не глибше, ніж на п’ять цалів, а далі був суцільний камінь.
Тоді він знову пірнув у печеру, запалив смолоскип і заходився виламувати колодки. Клямри, що їх тримали, були міцні й ковані. Довелося докласти немалі зусилля, заки йому відкрилися скарби, які в скринях зберігалися. Вони були наповнені золотими іспанськими дублонами і срібними песо, коштовним камінням, старовинними прикрасами, важкими золотими перснями, золотими кубками, короткими кинджалами з руків'ями в самоцвітах. У світлі смолоскипа ряхтіли розмаїті намиста, золоті ланцюги й діамантові брошки, рубіни, смарагди й сапфіри, золоті й срібні кубки, тарелі й церковне начиння з награбованих колоній. Ще там були пістолі з коштовною інкрустацією, бойові ножі й кинджали з кістяними руків'ями, невеликі мішечки з перлинами, зібраними в тропічних морях.
На старовинній шкіряній карті він побачив виписане піратське прокляття, яке мало застерегти кожного, хто посміє сягнути по цей скарб. Але найбільшим скарбом для Яна був старий компас у латунному корпусі. Тепер він міг вирушати до спасенних берегів Бразилії.
Він спустився на берег і обстежив шлюпку. Від тривалого перебування на сонці вона розсохлася. Отже, спочатку потрібно дати можливість шлюпці набрякнути від вологи природним шляхом. Дерево має властивість розширюватися у воді, тому більшість дрібних щілин зникнуть самі собою. Він затягнув шлюпку на обмілину і залишив на три дні.
Щодня він провідував мурина, приносив йому їжу й воду. Однак тому не ставало краще. На третій день в нього почалася гарячка, він сильно пітнів і марив. Ян був безсилий. До вечора мурин помер. Довелося і його залишити непохованим.
Тепер Ян зайнявся шлюпкою. Деревина вже набрала вологи, напучнявіла, і більшість щілин закрилися. Але залишилися ще такі, що зяяли шпарами. Усі вісім років, які Ян пробув на острові, він дбайливо збирав усе, чим море його пригощало. Передусім то були манатки з його розтрощеного корабля. Серед них знайшлося чимало добра, яке згодилося для того, щоб законопатити шлюпку. Ян чудово знав, як це робити, завдяки службі на кораблі, бо дерев'яні судна розсихалися і протікали регулярно. Це був досвід будь-якого морця.
Ян узяв залізний гак і ретельно вишкрібав зі шпар зогниле клоччя, залишки сухої смоли й засохлої фарби. Зі старих завбачливо збережених канатів він скрутив довгі джгути під розмір щілини, а потім їх просякнув розтопленою смолою і старим смердючим жиром задля пругкості.
Відтак прикладав джгут до щілини і за допомогою долота й молотка заганяв його вглиб між дошками. Робив це дуже щільно, шарами, доки джгути не ставали твердими, як саме дерево. Решту смоли набирав черпаком і заливав нею поверх забитого клоччя. Вона наглухо запечатувала зшивку і не пропускала воду. Поки смола не повністю застигла, він зрізав її надлишки гострим ножем урівень з дошками обшивки. Після цього шлюпку спустив знову на воду, аби шви набрали вологи і остаточно заблокували будь-які протікання.
Одного сонячного ранку Ян зробив запаси їжі й води, прихопив трохи піратського золота й сів за весла. Звичайна швидкість дерев'яної шлюпки з одним веслярем становить близько 7–8 км на годину (близько 4 вузлів), але утримувати такий темп довше ніж дві години поспіль фізично неможливо. Весляр швидко втомиться, і його середня швидкість впаде до 4–5 км на годину. З короткими перепочинками для відновлення сил шлюпка подолає 35 км за день. Це, правда, за умови ідеальної погоди і відсутності зустрічної течії чи вітру.
Виплив він при перших променях сонця. Ян був фізично міцним і за всю дорогу зробив лише чотири перепочинки по пів години. Погода йому сприяла, а завдяки компасу він не збився з дороги і надвечір причалив до рибальського селища Барра да Уна, яке в наш час стало курортним. Тут він заночував, а зранку придбав невеликого рибальського вітрильника і повернувся на острів, щоб забрати більше золота і коштовностей.
(закінчення через тиждень)
19.08.2026