SuperTramp

Ми – я про своїх ровесників, звісно, – починаємо звикати до того, що про найкращі миті свого життя говоримо переважно в минулому часі. Вік, а точніше ціла купа років, накладає свою оптику на реальне буття і породжує байки про «старі добрі часи» – особливо якщо щось десь на певнім відрізку життя пішло не туди і розбило останні ілюзії, залишивши по собі в теперішнім часі тільки смуток, печаль і журбу. Тоді всі ці довгі розмови на тему «а пам’ятаєш, як то було» віддають особливою гіркотою за тою молодістю, яку неможливо вернути і ще раз прожити, бо радше все це фантом, цього ніколи не було, це фантазії «постарілих дітей», які віддають тугою за щастям, точніше за тим відчуттям, яке неможливо ще раз відчути, бо його придумали «заднім числом» за тими всіма, з ким ти це відчуття розділив у ті далекі часи, а ще більше за тими, кого з нами вже більше немає, з ким нема зв’язку і відносин з дуже різних причин.

Додатковий потяг «Львів – Сімферополь», який зліпили з вагонів, де не було вікон, матраців і навіть провідників; загальний вагон – на інші в касі вже не було квитків. Гроші закінчилися, ми були студентами, тому всю дорогу з Сімферополя до Львова ми тупо стояли з ним в тамбурі й курили дешеву отруту – одеські папіроси «Сальве» (так менше хотілося їсти). Говорили про все. І здавалось цим розмовам не буде кінця, і здавалось це розуміння між нами залишиться з нами назавжди, і ми будемо триматись разом, навіки разом, бо нащо тоді все – просто слова? На весіллі у нього я дружба, на радіобазарі я його права рука, порадник, розрадник, помічник і, звичайно, друг, що надав навіть нічліг у гуртожитку, коли він сварився з дружиною.

У наш час він проживає в Торонто, далі працює, хоча давно категорія «шістдесят плюс», на автомобільному заводі, бо взяв іпотеку не на квартиру – на дім. І, я так думаю, напевно тішиться власним життям. Напевно – бо що там і як там у його канадськім бутті, я достеменно не знаю. Не те, що ми з ним стали зовсім чужі, незнайомі, та ні: ми навіть друзі у ФБ. Просто будні, тривіальні будні, рутина життя, робота, робота, робота – про що говорити тепер? Наші бажання – це те, що робить нас живими. А якщо їх немає?

І про завод, і про роботу й іпотеку розповіли мої однокурсники, які також в Канаді в тім самім місті, де «збулись їхні мрії», живуть і працюють. Перебрався за океан, коли місто Львів стало містом мертвих закритих заводів, відкритих і людних стадіонів-базарів, дрібної торгівлі на вулицях і великих надій на майбутнє. Не знаю, чи згадує він Крим, якого більше немає, Алушту (це називалось «Рабочий уголок», табір відпочинку від Політехнічного інституту), місцеву корчму і то дивне пиво, що там продавали, наше літо останнє (точніше це був вересень після військового збору), ту дорогу назад, той поїзд, той прокурений тамбур, вагон, кімнату в гуртожитку політеху, в якій ми прожили роки, Україну і Львів. Не знаю.

Він приїхав до Львова на Яві – був такий мотоцикл. Він – студент, мій одногрупник, на канікулах приїхав на Яві з самої Угорщини, з самого дому. Він навіть фото зберіг – воно є у ФБ, де він на мотоциклі перед 14-м гуртожитком, такий молодий. У наш час він їздить на мерседесі, тільки на мерседесі – і тільки чорного кольору. Час від часу він їх міняє, купує новий, новішу модель. Як він заробив свої гроші і що він робить у цьому житті, не розуміє ніхто. Його пояснення, де він працює, і його кругосвітні подорожі – це не тримається купи ніяк. Останнього разу ми бачилися більше десяти років тому, коли він їхав з Будапешта в Київ на своїм мерседесі – звичайно ж, у справах. Він навмисне заїхав, зробив коло у своєму маршруті, подарував мені диск DVD Supertramp «Breakfast in Amerika» і «Paris» – сам записав. Ми не раз розмовляли і розмовляємо по телефону. Дзвонить він. У нього завжди є інтерес, у нього завжди є запитання. Тоді, коли ми ще були студентами і жили в одній кімнаті гуртожитку номер десять, він познайомив мене, та і всіх нас, з музикою, про яку я в кращому разі читав у журналі «Ровесник». Школяриком я міг почути і чув на магнітофоні Pink Floyd і Deep Purple, але Dire Straits і Supertramp я вперше почув завдяки йому. Він жив на кордоні з Югославією, їздив туди на своїй Яві і купував платівки. Частину цієї колекції він привіз до Львова, тут купив програвач Фенікс, підсилювач Амфітон і колонки С-90. Ми ніколи не були друзями – ми були однокурсниками. У його розмовах не буває минулого часу, від нього я ніколи не чув на початку «ти пам’ятаєш?»

І я ніколи не бачив когось, хто би був більше впевнений в собі теперішнім і так задоволений власним життям.