Схильність

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (51)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

СХИЛЬНІСТЬ

Серед багатьох запозичень з інших мов, зокрема серед наших «галицизмів», – також це, нині майже невідоме, інклінація. Хтось має схильність чи нахил до чогось (inclination to, for); цей латинізм не лише в англійській, а й чи не в усіх романських мовах.

Отож – inclinatio. Klino як у латинській, так і в грецькій – схиляю, нахиляю. Та й у нашій: у-клін – така, аж дивує, виразна спорідненість («коліно» – лише у звуковому перегуку); полі-клініка – лікарняне приміщення, де багато ліжок; грец. kline – ліжко: щоб лягти, схиляємось, а в перевтомі таки падаємо на нього...

Схильність, а ще прихильність. Але спочатку – про схильність. Вона – від народження (таїна генетики), від даності, в-дачі: що кому дано, який у кого до чогось талант (важливо його «не закопати»). Відчуваючи його в собі, людина й хилиться до чогось, має до чогось інклінацію.

Верба чи явір хиляться до течії, але це, сказати б, вимушена схильність: вода корінь миє; вимушена в них і «журба»: похилі – значить журяться... «Ронить листя клен похилий...»: той – від віку хилиться... Похилий вік: тут уже сам час, що рікою пливе, миє, підмиває життєві сили... Підмиє їх – тоді вже брак (польською upadek) тих сил, латиною: defectus virium vitalium – невеселий, що й казати, діагноз. Але й у сонця час від часу – такий же, коли воно затемнюється: defectio solis...

Схили, гладенькі схили, теж хиляться, наче до сну, поки з подувом часу врешті не «приляжуть». Звідси такий погідний, та якийсь ностальгійний, коли їх споглядаємо, настрій (status animi). Бо ж усе, що на землі, що вивищується над нею, – «Сатурн гладесенько стирає»...

І, звісно ж, – небосхил, ілюзійний схил. Небо, здається нам, навсібіч хилиться до землі своїми краями. Зранку той край, з-за якого полум’яним цвітом сходить сонце, – палає, а під вечір, на схилі дня, багряним догоряє... жевріє... тліє... попелиться... гасне...

На схилах... на схилі дня й сонця... на схилі віку... Той схил стосовно людини, дерева, скелястих верхів особливо вражає на полотнах Каспара Давида Фрідріха... Пізанська вежа – хилиться у своєму падінні. Інші горді зі своєї висоти будівлі, словами Сенеки, стоять у своєму падінні (stant casurae)…

При нагоді зауважмо: погляд на клен похилий і на похилу, рукотворну, вежу – різні погляди й настрої; останню ж – не оспівуємо, просто цікавимося нею, дивимось на її невловне, як тінь від сонячного годинника, падіння.

Та повернімося до схиляння. Можна й схиляти когось до чогось чи до когось, і в результаті теж – вимушена прихильність. Як, скажімо, у давньогрецькій мові: anankaioi – це, по чоловікові чи дружині, вимушені родичі (пояснював, під вусом усміхаючись грецькій відвертості, наш професор, грецист).

Прихильність теж якоюсь мірою належна генетиці: хтось від народження – м’якої, прихильної вдачі; з таким затишно, до такого й хилитись охота, і притулитися, польською він – przytulny (казали й у нас: притульний чоловік). Схильність, притульність, симпатія, а там – і любов не забариться...

Тут ми підійшли до латинського слова, яким продовжимо бесіду про схильність, інклінацію. Це слово знайдемо в Тертуліана: dilectio – любов, захоплення (звідси, через італійську, – дилетант, любитель, аматор).

В добу широкого звернення до латини (17–18 ст.), коли цю мову ще не вважали «мертвою», хтось, із тонким до мови смаком, попередив цей іменник префіксом «prae-» (перед): praedilectio, наче передсмак якогось задоволення чи захоплення чимось. Хтось із тонким смаком до мови й зі смаком у прямому значенні слова...

Бачу ледь зарисовану (більше її – в очах) усмішку Григорія Кочура – згадував про чиюсь предилєкцію до келíшка, чи кéлешка; подобавсь йому цей витончений, «усміхнений», та у словниках, здається, не зафіксований латинізм. «Усміхнений», бо, певно ж, і створений з усмішкою; слова, бачимо, переймають на себе людські емоції: усміхаються, хмуряться, гнівляться...

Тонкий смак до мови, взагалі смак... А от передсмак – щось особливо цікаве. Смакуємо ж – наперед, подумки. Ситими від цього не будемо, але ж – таки смакуємо!.. «Івасю, – отець-катехит до ученика, – а чому ти весь час усміхався, коли я розказував про сотворення світу?» – «Прошу отця, в нас нині шницлі на обід» (чув я ту розповідь від тата – сміявся кожен раз до сліз). Івась вже наперед смакував ті шницлі. Й не лише смакував – усі відчуття доповнювали той смак: немалі ж (є що вкусити), м’якенькі, запашні, тепленькі... – всміхався їм...

Ще одна розповідь із татових уст, але це вже про те, в чому він сам брав участь. Прийшов у страсний тиждень висповідати хворого, похилого віком господаря, що вже передчував близький свій відхід. На підвіконні коло ліжка (бачить тато) – пляшка горілки, шмат сала, байда хліба...

Хворий – перехопивши татів погляд: «То, прошу отцє, шоби той не тішивсі»... Подолав і передсмак, і смак, і те, що навіть не в уяві, а наяву, перед очима, до чого – рукою сягнути... Подолав – «...шоби той не тішивсі». Щоби відчув він, той найпідступніший спокусник, що й у немічного може бути більше, аніж у нього, моці...

«Дайте тої кави, шо тручає з лави», – чув я цю фразу вже з уст мого сусіда й близького приятеля Володимира Вуйціка: згадував про самотню мельничиху, душевну, прихильну до всіх жінку. Забігала на коротко до сусідів, пожартувала, а потім, теж жартома: «Дайте тої кави...» Хай жартома, а вихиляла поданий келішок (всі вже знали, що то за «кава»), закушувала шматочком чорного хліба, дякувала... Привітною, прихильною була до людей, а до келішка – схильною. Не хтось її до нього схилив – життя...

Отож: є предилєкція до келішка, є схильність. Та є, принаймні було в ужитку, слово «нáліг» (мабуть, що з польської), коли людина вже не хилиться до чогось, а таки на-лягає – і вже, на жаль, не на чепіги, не на весла. Можна, щоправда, на «чепіги» й на «весла» налягати, тобто взагалі на працю, мати до неї (з різних причин) наліг. Знаменитий винахідник Едісон зізнався, що в усьому знає міру, окрім праці. І тут спадає на думку фраза німецького богослова й психолога Ансельма Ґрюна з його книжки «Любити себе» («Свічадо», 2008): «Коли ми перенапружуємося і втрачаємо відчуття міри, наша діяльність перестає бути благословенною Богом».

Це правда: що над міру – це вже стежка до за-лежності. Від неї треба лікуватися, щоб бути не-залежним, скажімо, – від того ж келішка... Що ж до праці – то це вже (знову галицизм) питання скомпліковане, яке вартує окремої цікавої дискусії...

Перекладаючи не так уже давно грецьку епіграму (розкішні сцени з життя!), я згадував цю нашу жіночку з її схильністю до «кави». Тож, переклавши, вирішив ще й переспівати цей твір; переспівуючи, звісно, – й своє щось додав... Ім’я жіночки, про яку тут мова, – Ампеліда, що перегукується з грецьким ámpelos, виноградна лоза.

Знов за своє взялася Ампеліда:

Старенька вже, а ласа до винця,

Перехилила кухлика – і зблідла,

Не допила тим разом до кінця.

З ослаблої руки той кухлик випав,

Вино, із-під давила, пролилось,

За посох ще вхопилась, але де там –

Осіла, ще схлипнула раз, – і ось...

Уже вона спочила під плитою...

Спекота... Побіч, де пекучий сквар,

Такі уже близькі, сягнуть рукою,

Аж мліють виногрона, Вакха дар.