Артур Дронь назвав свою поетичну збірку «Тут були ми». Здавалося б, то є така легка алюзія-гра до низької літератури вуличних написів на кшталт «Тут був Вася». Це з одного боку. Але з іншого, більш очевидного, – то просте за будовою ствердження, що насправді зараз тримає увесь наш світ. Одягнене в легку форму, ускладнене сенсами. Достатньо найбільш невинного мовного експерименту із ледь помітним запереченням – «тут не були ми», «тут були не ми», «не тут були ми» – як усе, що ми ще маємо сьогодні, що нам залишилося, за що тримаємося, у що віримо, постає перед обличчям руйнування і зникнення. Тотального і безповоротного. Саме ці три слова, саме в такому виконанні стають новим Євангелієм. Те, про що Артур написав у збірці, є наріжним каменем сучасного буття і, водночас, фортеця супроти орди зі сходу. Захист фізичний, захист духовний, пожертва любові. Назовні слова наростають панцирем, усередині вони зігріті теплотою. Серед цих поезій барокова мова намагається через поліфонію звучання та образів увести нас у інший світ поза звичними граматичними зв’язками та правилами слововживання.
«Бо ця Любов,
що як тупі ножі,
гірка Любов,
яка стає твоєю,
тримається на тих,
хто на межі.
і тих,
хто за межею»
(«Перед межею збережи...»)
Чи має мова межі? Це питання випадає поза людське розуміння. Як Бог. Ми промовляємо слово «Бог» і міркуємо, що це означає його пізнання. Насправді без мови слова «Бог» не існує. Без мови замість нього у нас в голові була би світлова пляма і кілька важко впізнаваних звуків особливого захоплення чи страху. Але ми промовляємо: «Бог», – і у цьому нехитрому звучанні викликаємо зі штольні досвіду нанизані на теплі емоції спроби зрозуміти, а про що власне йдеться. Словами ми конструюємо світ. Мова уможливлює існування всього, в тому числі Бога. У всьому його безмежжі та непізнанні. «На початку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог» – євангелист Іван проникливо впіймав цю істину і закріпив на чільному місці.
Пізнати щось – це вхопити межі. Мови в тому числі. Але це ілюзія. Більшість із нас лише може наблизитися до них, але аж ніяк не перетнути. А тому – не вивчити, дослідити, проаналізувати їх. Важко пізнати межі мови, бо вона належить до інтенційних понять. Вона – це перетин фізики та метафізики. Мова працює з матерією, але вона далеко за неї більша. Можемо лише робити зусилля почути-написати-прочитати-усвідомити-бути. Йдемо цим шляхом пізнання, але він не має кінцевого пункту. Але треба йти.
«Ніколи любов не перестає!
Хоч пророцтва й існують, та припиняться,
хоч мови існують, замовкнуть,
хоч існує знання, та скасується.
Бо інколи закінчується обстріл,
і любові закривають очі,
і друзі загортають її в спальники,
і виносять.
І тоді вона
переходить живим»
(«Перше до Коринтян»)
Ми часто приписуємо собі невластиве. Говоримо, наприклад, що хтось володіє (не володіє) мовою. Це є традиційний антропологічний підхід, одна з багатьох спроб уявити людину в центрі всього. Примарне володіння. То – намагання спроектувати власне буттєве безсилля на рівень лексичних одиниць, щоб їх поневолити, наскладувати і використовувати час від часу. Хоча точнішим окресленням буде те, що мова володіє нами. Вона щедро вділяє нам частину свого простору для користування. Живи тут, зростай, змінюйся, вивчай. Вона проникає у нас, як розплавлений метал, намагаючись залити усілякі розколи, тріщини і вирви. Зцілити і дати силу. І ми, як форми майбутніх слів, приймаємо цю лаву, і вона тужавіє, гусне та застигає. Потім ці, прикріплені мовою, слова живуть із нами усі роки. Ми їх репродукуємо і поширюємо. Ми – це постійне множення виявлених у собі слів. Пошуки нових, забування неактивних. І серед цього є одне метаправило – міцно триматися за ті слова, без яких важко дихати.
«– Кемел! Кемел! – гукає танкіст
командира.
Проходить повз гусеницю
ще гарячу.
– Кемел! – гукає він так,
як може тільки живий танкіст
гукати мертвого»
(«Танкісти»)
Ми кілька разів у житті зустрічаємося з мовою у той спосіб, який перевертає усе наше уявлення про здобуте і дарує надію на вимріяне, на новий обрій. Наприклад, коли ми вимовляємо перше слово. Це подія першокласного ґатунку, в тому числі для всіх родаків навколо. А потім через багато років, можливо (можливо!), ми починаємо розуміти те перше слово, яке колись промовили. Також інші слова. Між опануванням звуків та опануванням сенсів проходить доволі багато часу. То є довга дорога. Це зайвий раз доводить нашу вторинність відносно мови. А її терплячість до нас. Хоча дуже часто багатьом посеред людей ніколи не вдасться зрозуміти справжніх сенсів промовлюваних слів. Без їх правдешніх значень ми залишимося артикуляційними функціями чи каліграфічними девайсами. Байстрюками семантичних невдач. І тому дуже важливо не припиняти пошуки. Себе, а передусім себе в мові.
Але ті з нас, хто бачили інший бік межі, знають також про справжню вагу слів. Мова таких людей редукована до посутнього. Вони не витрачаються на прикраси чи метафоричні мережива. Вони говорять ядрами значень. Автологічне мовлення, яке треба навчитися слухати і чути.
«Ми знову сперечались,
коли тебе зустрічати.
Але, знаєш,
і 25-го, і 7-го Вифлеєм
обстрілювали і бомбили.
Нема ясел, нем ягнят, нема
перинатального центру, нема
дитячого садочка, нема
дитячого майданчика.
Коли ти підростеш і вже говоритимеш,
скажи своїй мамі, хай скаже моїй,
як їй це все
пережити.»
(«Ми знову сперечались…»)
Як? То є найважливіше питання у мові. Хто? – позбавлене пошукового сенсу, бо однаково все зводиться до людей. Що? – оприявнить в міру розгортання предмети, навіть якщо на їх місці часами виявляться люди. Тут вкотре актуальним стає сумний жарт про те, що раніше людей любили, а речами користувалися, але тепер усе навпаки. Чому? – залежить від контексту, і причинно-наслідкові зв’язки щоразу змінюватимуться відповідно до домінантної парадигми мислення. Найважливішим мовним питанням залишиться питання методу. Пізнати, щоб наблизити розуміння життя. Як? Слова – то є цегла. Розчином стають граматичні форми зв’язування сенсу. Так зводяться стіни. Споруда світу – лабіринт бібліотеки, епістемологія Борхеса. Як це функціонує?
«Снаряди ллють,
великий час.
І лють, і лють, і лють.
І ті, що вмерли, повстають –
стають за нас.
Усміхнені і вперті,
віддерті від землі.
Сміятися до смерті,
зневажити її,
як ось тепер,
може лиш той,
хто вже помер.»
(«Стус»)
Мова на війні потрапляє у подвійні обставини виживання та розвитку. Звичайно, що її досвід вже містить попередні війни. Вони лежать десь на дні і ждуть свого часу. Тому в мові з першими пострілами одразу оживають заготовлені заздалегідь риторичні конструкції минулого. Але кожна нова війна приносить щось нове. І мова мусить його пізнати, перетравити, перепрожити. А щоб не взаємодіяти безпосередньо, мова і війна вивчають одна одну через посередника – смерть.
То не є партія на три голоси. Радше гра у пінг-понг. Війна і мова почергово відбивають смерть на поле іншого, намагаючись не пропустити своєї черги. При цьому смерть не як момент, а як історія, тобто перелік моментів. Як вмирання і спроби його уникнути. Як раптова безглуздість і точне вираховування координат. Як манікюр, що проступає крізь наспіх присипану землю, і важкі збадьорені дими пожеж на ворожих обʼєктах. Як закопування своїх страхів глибоко під товщу ґрунту і втома та байдужість до обстрілів. Війна і мова знають усе про смерть, тому нікотра не хоче залишити її біля себе надовго. І смерть на це відповідає їм обом сповна – калічить війною тіло мови та заряджає словами М 16. Але ті посеред нас, хто бачили інший бік межі, співають: «Смертю смерть подолав», – і дарують мові непереможну катахрезу.
«Кажуть, література –
це про слова і про тишу між ними.
У нашій тепер
більше другого»
(«Українська література»)
Майбутнє у теперішню мить не існує, але в межах мови воно у дивовижний спосіб живе і почувається рівноправним із минулим. То є феномен слів та сенсів, які уможливлюють майже все. Майже все, але за однієї умови. Щоб було майбутнє, треба обов’язково, щоб було також минуле, з якого усе може вирости, вистрілити у Космос. «Тут були ми» Артура Дроня – цей конструкт минулого часу звернений одночасно у завтрашній день. Він повторюється у кожній наступній точці майбутнього як переконлива причина його (майбутнього) існування. Відтепер і назавжди.
16.08.2026