М’ясна анатомія мовлення

    М’ясна анатомія мовлення: радикальний матеріалізм у поезії Даші Суздалової

В українській сучасній літературі прослідковується тенденція пошуку мовлення, за допомогою якого можна було б зафіксувати катастрофу використовуючи не ліризм, а так званий радикальний матеріалізм. Поетична збірка Даші Суздалової «Я запропонувала, м’ясники» (2024) розгортає перед читачем особливу оптику, для якої характерним є звернення до матеріальності.  Ця оптика робить спробу скасувати антропоцентризм. У поезії авторки бачимо, що людина позбавляється привілейованого статусу, натомість постає як тимчасова біологічна форма, яка вихоплюється з голоцену та затискається між геологічними пластами, зсувами ґрунту та доісторичними формами життя. Мовлення та пам’ять у поетичній збірці функціонують не як душевні переживання, а як рештки, себто те, що застигає в мулі та кістках, які з часом здобувають автономне мовлення. Суздалова конструює простір, де історичний та соціальний час уже вичерпав себе, поступаючись часові геологічному, вона наче декларує цей кінець від самого початку поетичної книжки:

«на грибі засохлому сидів янгол жовтопаперовий

стариган ♪все-все-вже-відбулося♪

і розставляв наші репліки

у трилобітному порядку»

А разом із цією вичерпністю відбувається вихолощення людського мовлення та самої драматизації подій – себто стирається будь-яка унікальність, адже тепер вона підпорядковується закономірностям. Суб’єкт начебто виходить «з-під землі розім’ятися трохи», і одразу потрапляє у світ, де персонажі змушені ухилятися «від цефалів, роз’їдених кормом». Суздалова входить у прямий діалог із еволюційним поступом через «Стару пісеньку про палеодоцільність». Цифрова сучасність і надшвидкісна комунікація парадоксально зіставляються з первинною фізіологією:

«поки ми апелюємо до екс-хребетних

по бездротових каналах

нас вібрує заколисує і

вкладає з ніжністю в яруси

ЧАРІВНОМУ ВЕРТЕБРАТУ

В ЛАМКОМУ МОМЕНТІ ПРЯМОХОДІННЯ:

♪я тебе дуже, дуже люблю♪»

Поряд з цим звернення до «екс-хребетних» через «бездротові канали» оголює штучність технологічного прогресу. Людина залишається «вертебратом» (хребетною істотою), чиє прямоходіння представляє лише «ламкий момент» в історії видів. А тілесне почуття («я тебе дуже люблю») неминуче потрапляє в часову пастку, адже воно апелює до суб’єкта, у той час, коли система «вкладає в яруси» саму людину, перетворюючи її на шар порід. Ми чітко бачимо, що в авторки пам’ять не пов’язуюється з образом архіву, а з органікою, яку вилучають з ґрунту. Саме мовлення народжується з так званої геологічної знахідки:

«Вчора

вийняли кістку

і лишили обсихати на сонці

сьогодні

у ній прорізався рот і

співає...»

Таким чином авторка прокламує, що мовлення виникає не з розуму чи духу, а визріває в сухому залишку скелета. Тілесна руїна, так званий незнищенний залишок, який лежить в основі колоподібного процесу життя та смерті, перебирає на себе функцію свідка, який вимагає відповіді за факт свого знищення. Можна сказати, що людина фактично стає семіотичним елементом ландшафту – «знаком у розломі».

Українська поетка Даша Суздалова. Фото: ПЕН

Поступово поезія Суздалової повертає мовленню його неприємну, суто соматичну матеріальність, наче заново запускаючи життя. Мовлення тут позбавляється безтілесного метафізичного статусу й оголюється до рівня анатомічного органа – язика. І саме фонетичні дефекти, затинання, деакустичні шуми та біологічна органіка стають єдино можливим способом говорити у розладнаному світі, власне вони формують «м’ясну анатомію мовлення» авторки. Якщо класична поетика прагне гармонії звуку (евфонії), то Суздалова свідомо застосовує деакустику, так звану деструкцію звучання через введення дитячих мовленнєвих дефектів, шепелявості та фонетичного заїкування:

«Я ховойю жа шушіднім штолом: дйя того, щоб яжик пйашював, потйібен пойядок. Хто відповідайний за пойядок?

Хошете ховойити, як би шмішно ше не жвушало? Ховойить?»

Заміна нормативних свистячих та шиплячих звуків («яжик», «пойядок», «шмішно») оголює травматичну безпорадність мовного апарату. Суб’єкт ховається «жа шушіднім штолом», наче дитина або поранена істота, чий мовний апарат зламався. Проте саме цей спотворений «яжик» запитує про «порядок» як про невідворотність. Дефект у Суздалової – це не ігровий прийом, а показник того, що мовлення більше не може бути стерильним. Далі ми спостерігаємо анатомічний вибух, де звук порівнюється з соматичним сплеском:

«ЗРЕШТОЮ СТУЛКИ ПРОЧИНЯЮТЬСЯ ЗВУК ЗНАХОДИТЬ СВІЙ ШЛЯХ

БАГАТЬОМ ЗДАЄТЬСЯ НЕПРИСТОЙНИМ АЛЕ Ж І ЖІНКА ЦІЛКОМ ТЕЖ ЯКЩО ТІЛЬКИ МАЄ В СОБІ СИЛИ

КЛАЦНУТИ ВСІМА ОТВОРАМИ ЗА РАЗ НАЧЕ СПРИТНА СУЧКА-ПРИМІРНИК ВЕЛИКОГО ВИБУХУ»

Тут аж ніяк не варто шукати інтелектуальної витонченості, натомість звук, що виривається через «клацання всіма отворами за раз» функціонує як тілесний фонтан, акустичний викид тиску, спричинений внутрішнім розпадом чи напругою.

Все це видається одним із способів взаємодії із катастрофою, що втратила свою винятковість та стала частиною побуту. Звісно, що послуговуватись класичними жанрами трагедії чи високого епосу для опису такої реальності вже не можливо. Тому у збірці «Я запропонувала, м’ясники» Даша Суздалова конструює індивідуальну оптику виживання, яка ґрунтується на радикальному змішуванні високого та низького, екзистенційного жаху та споживацького китчу. Мабуть у світі, що розпадається не можливо без іронії, цифрової візуальної мови (емодзі, мережевий сленг) – всіх цих елементів поп-культури. У світі Суздалової навіть грандіозна руїна або монумент катастрофи неминуче підпадають під закони суспільства споживання:

«це універсальний пам'ятник

чиї (окремі) частини занадто грандіозні,

а купа туристів, що деруться по кам'яних блоках,– це: 1. задумка автора 2. неповага

на жаль

деякі з них, можливо, постраждають...

певно, хочуть лише 1. зробити кілька знімків

2. перестрибнути з одного на інше»

Авторка свідомо застосовує сухий, бюрократизований формат, зокрема нумеровані списки («1. задумка автора 2. неповага»). Ця бюрократична форма розкриває повну безпорадність перед абсурдом: туристи лізуть на «грандіозні блоки» трагедії лише заради того, щоб «зробити кілька знімків». Пам’ять про катастрофу естетизується та перетворюється на контент. Суб’єкт спостерігає за цим із гіркою іронією, розуміючи, що етичне переживання замінилося поверховим споживацьким жестом. Власне, фокус на загальну деградацію високих смислів частий в авторки. Особливо яскраво це подано у тексті, де класичний французький революційний девіз перетворюється на саркастичне «liberté, nullité, autorité» (свобода, нікчемність, авторитет). Таким чином перед нами оголюються контраст між грандіозними політичними гаслами та пасивною, переляканою людиною сучасності – так званим ліричним героєм збірки.

Власне, центральною постаттю поезії Суздалової є не класичний ліричний герой, який так би мовити рефлексує, проживає травму та маніфестує власне «я». Натомість ми спостерігаємо радикальну деконструкцію ліричного героя. Суб’єкт цих текстів свідомо позбавлений монолітності, а також пафосу. Він постає як паяц, блазень, маріонетка у чужій театральній постановці. У світі, де «система спіткнулася», єдиним способом існування стає перформанс: гра ролей, маскування, танець на власних кістках та перетворення тіла на театральний реквізит:

         «а мені, паяцу зухвалому

в мереживі голоценовім,

більшого не треба:

туди-сюди метляюсь як різьбяр посміхаюсь»

Суб’єкт переміщається, танцює своєрідний макабр, втім робить це не через повноту та радість життя, а через оголеність власних кісток. Це – по суті граничний жест супротиву того, хто перетворює своє виживання на перформанс.