Художник і режисер Федір Александрович: «Те, що люди приїхали з Європи воювати й загинули за Україну — це своєрідна християнська жертовність. Таких людей багато, і я вважаю, що ми, українці, повинні пам'ятати їхні обличчя».
Федір Александрович розмальовує камінь в Швейцарії.
Ми поспілкувалися з художником Федором Александровичем про проєкти, присвячені пам’яті його друга музиканта-саксофоніста Ярослава Кмитка (1997-2025), про зйомки фільму «Російський дятел» (2014), після появи якого на життя Федора було здійснено кілька замахів, про обставини, через які було закрито заснований Федором Александровичем Центр Данила Лідера в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури (НАОМА).
Ф. Александрович. Інсталяція пам'яті Ярослава Кмитка в Венеції.
— Федоре, можна, будь ласка, кілька слів про ваше мистецьке навчання. Чи впливали батьки на ваш вибір?
— Я пам'ятаю свою першу роботу — мені було п'ять років, і оформив її мій батько, відомий театральний художник Андрій Александрович-Дочевський. Це була робота на тему «Одіссей і Поліфем». Я з дитинства дуже цікавився грецькою міфологією, і вона мала на мене великий вплив — я малював сюжети з грецьких міфів, була ще робота про Прометея. Мені подобались грецькі міфи.
А моя мама, мистецтвознавиця Олена Ягодовська, завжди читала мені їх на ніч. Ця класична, академічна освіта міфів дуже допомагала мені потім як художнику і продовжує допомагати. Це досить цікавий фундамент.
— Яким Вам згадується Данило Лідер?
— Моя зустріч з Данилом Лідером сталася ще в дитинстві. Він дуже довго показував макети, і особливо той макет, що був зроблений до вистави «Поки б'ється серце». Художник фізично не був присутній на сцені, але саме він створив цю метафору: величезний амфітеатр, що нагадував операційну, і глядачі-спостерігачі, які ніби стежили за апаратом. Це було цілком авторське рішення художника, — декорацій як таких не було. А квіти, які вивозили на каталці, виглядали як м'ясо. Я досі пам'ятаю цей момент.
Пізніше, вже у вісімнадцять років, я хотів зустрітися з ним знову, дорослим. Але саме тоді, коли ми домовлялися про зустріч, пана Данила не стало. Це було ще до мого вступу в НАОМА.
Я пам'ятаю зустріч в академії вже коли Данило Лідер був дуже в літах. Він розповідав про сценографію біля туалету на другому поверсі, йому важко було піднятися на третій. Коли мені було п'ять років, в ньому ще було багато життєвої сили. За десять років — вже ні.
Інсталяція Ф. Александровича.
— Федоре, розкажіть, будь-ласка, які роздуми підштовхнули Вас до зйомок фільму «Російський дятел»? Я так розумію, що через призму Чорнобильської трагедії було сказано набагато більше. Чому в НАОМА було закрито заснований Вами Центр Данила Лідера?
— «Російський дятел» народився майже випадково — це почалося як невелика робота про радіолокацію, пов'язана з Центром Данила Лідера при НАОМА.
Я займався цим центром 14 років на громадських засадах — без зарплатні від академії, хоча згодом дізнався, що сама академія на цей центр гроші отримувала.
Ф. Александрович. "Остання весна".
До 95-річчя академії Максим Голенко поставив ювілейну виставу, а Петро Сова поставив «Випадок у зоопарку» — цей спектакль їздив по театральних фестивалях. Виходить, я без фінансування створив театр, який реально функціонував і працював як репутаційна база вистав — там були різні режисери та театри.
Ідея, яка згодом втілилася у «Крилах», належала саме Данилові Лідеру — він вважав, що режисери й художники повинні перетинатися, а не існувати окремо. Я б сказав, що саме завдяки Центру Лідера потім і виникли «Крила» — це мені підтвердив Євген Нищук: за його словами, це була його ініціатива виділити на це кошти.
Центр закрив перший проректор НАОМА з АГЧ (госпчастини) Степин, який пізніше проходив по кримінальній справі про крадіжки — справу закрили, коли до влади прийшов О. Цугорко, Степину і Яланському ми платили в приватний фонд за електроенергію в академії, а насправді гроші йшли просто в їхню кишеню. Коли він закривав Центр Лідера, я запропонував платити йому, щоб він нас не чіпав, половину своєї зарплатні. Дізнавшись, що моя зарплатня — тисяча гривень, він сказав: «Це не розмова». Добре, що він отримав заслуженого діяча мистецтв — і добре, що не сів до в’язниці. Думаю, Бог покарає його якось інакше.
Ф. Александрович. Мило з зображенням колишнього проректора з госпчастини НАОМА Степина.
Тобто найкраще, що можна було зробити для Центру Данила Лідера — це просто не заважати йому. І виходить, що «Російський дятел» теж завдячує своїм існуванням Центру імені Данила Лідера: якби ми не поставили в ньому виставу «Каренін» разом із Чедом Грація та Максимом Голенком, то і фільму б точно не було. Це все пов'язано між собою.
— Чи демонструвався «Російський дятел» на кінофестивалях?
— Прем'єра стрічки відбулася 24 січня 2015-го року на кінофестивалі «Санденс», де вона здобула Гран-прі «За найкращий закордонний документальний фільм». Далі фільм показали на багатьох фестивалях: призи Великого журі на ZagrebDox, Biografilm Festival, Montclair Film Festival і Тиранському міжнародному кінофестивалі, а також нагорода «За найкращий дебютний фільм» на «Біографільм» в Італії та спеціальний приз журі документального конкурсу на Міжнародному кінофестивалі в Міннеаполісі-Сент-Полі.
— Розкажіть, будь ласка, про вашу діяльність в Республіці Ужупіс. Ви тепер також є її послом?
— Я був послом Республіки Ужупіс, і вважаю, що це було дуже важливо, у 2014–2015 роках — коли мій фільм виграв Санденс, я їздив на лінію фронту: Костянтинівка, Краматорськ, Слов'янськ, Сєвєродонецьк. Призначав послами Ужупіса митців у цих містах — це їх якось захищало, допомагало. І завдяки цьому вдалося врятувати одне людське життя — музиканта Олексія Лебедя: я дізнався, що він тяжко хворіє, і тоді вдалося знайти гроші йому на операцію.
Республіка Ужупіс має багато символикі від країни мертвих . Вона так і називається: країна за рікою. Сила посла країни мертвих не в армії чи дипломатичних зв'язках. Наразі я в дипломатичному резерві. Ярослав Кмитко теж був послом Ужупіса. Можливо тепер би я назвав себе послом у «клубі 27».
— Розкажіть, будь ласка, про вашого друга Ярослава Кмитка (1997-2025).
— Коли мене вигнали з академії, ми з Ольгою Данилюк ставили виставу «Contact Line — лабіринт Мінотавра» в Українському домі, сцену робили саме під цю виставу. Коли ми будували лабіринт десь на КРЗ, там я й познайомився з Ярославом — він приїхав до Жанни Кадирової, яка теж там робила об'єкти. Приїхав на човні, голий, з саксофоном в одній руці і живою куркою в іншій, і грав на саксофоні; на веслах сиділи близнюки.
Я найняв його на роботу — він робив лабіринт як працівник, а потім працював у галереї «Тадзіо» шість років. Я можу сказати, що Ярослав чудово розбирався в мистецтві. Він інтуїтивно відчував не лише музику, а й візуальне мистецтво. У нашу останню зустріч 7-го квітня в Софії він скликав людей й сказав, що я його найкращий друг, якому він завдячує найщасливішими моментами життя....
Я ж і вивіз його з України — спочатку в Болгарію, потім він поїхав у Францію з художницею Тау д’Есте, вона його покинула, і на запрошення Жанни Кадирової він знову повернувся в Болгарію. Тут він прожив одне літо, дві зими, дві осені і півтори весни. І помер. Він дуже страждав й переживав через загибель друзів, яких із середовища Ярослава вбили майже всіх, а також від бомбардувань Києва, міста, яке він дуже любив, дуже боявся за рідних, маму, двох сестер та брата. Помер Ярослав дуже швидко від сепсису, викликаного ускладненням панкреатиту, що пройшов непоміченим. Не побоюсь слова: геніальний саксофоніст-імпровизатор, що служив музиці. Як людина він був щедрим, щирим та відкритим. Його серце зупинилось в 23.56 19-го квітня 2025-го року за 4 хвилини до Великодня. В Софії, в реанімації війсково- медичної академії.
— Ви присвятили невеликий фільм пам'яті Ярослава, там звучить його саксофон. А чи є записи концертів з участю Ярослава?
— Можна знайти на YouTube імпровізацію Ярослава — він грав на моїй великій виставці в Інституті проблем сучасного мистецтва, яка відбулася в грудні 2022 року. Посередині цієї виставки стояла інсталяція — лабіринт Мінотавра зі скла, ніби ми дивимось на війну збоку, через екран телефона.
— Ви казали, що пишете книгу спогадів про Ярослава Кмитка?
— Так, це «Орфей-27» — книжка вже готова, її можна знайти й придбати на Amazon. Це більше фантастичний детектив, фантасмагорія, ніж просто спогади про Ярослава — містичний детектив. У книжці також 27 розділів, і кожен розділ відкривається рядком з Конституції Ужупіса.
"Повітряна тривога" Жанни Кадирової в чеському центрі в Софії. Перший зліва Федір Александрович.
— Розкажіть про виставки пам’яті Ярослава Кмитка. Чи будуть ще такі виставки продемонстровано в Україні?
— Після його смерті я зробив «залізну книгу» про Ярослава — видряпав голкою 27 історій його життя на пивних банках, яскраві моменти, які одразу згадалися. Потім цей проєкт надрукував — половина написана, половина ніби не реалізована, символізуючи, що він прожив ніби половину життя.
Експозиція пам'яті Ярослава Кмитка.
Показував цей проєкт у дев'яти місцях у Болгарії й Європі: почав з Великого Тирново, потім Варна (зала Національного радіо), Софія (нецентральні зали), і зрештою — Брюссель, Європарламент. Це було зроблено, щоб пам'ять про Ярослава Кмитка як про чудового митця й саксофоніста не щезла просто так.
Ще я створив фільм «Олімп-27» про нашу з Жанною Кадировою мандрівку на Олімп, присвячену йому — цей фільм цього року покажуть в українських школах.
— Якою є символіка числа 27?
— Ярослав помер у віці двадцяти семи років — тому все навколо нього пов'язане з числом 27. Це «Клуб 27» — клуб відомих музикантів, які пішли з життя в цьому віці. Сам Ярослав Кмитко не був широко відомим за життя — його знали у вузькому колі музикантів тут, у Болгарії. Він лише починав ставати відомим. Тому я намагаюся зробити його відомішим посмертно.
Звідси й наскрізне число 27 у всіх присвячених йому проєктах: фільм «Олімп-27», книжка «Орфей-27, або Смерть після Санденсу», і залізна книга — теж 27 сторінок: 27 із видряпаними історіями і 27 порожніх, без історій.
Ф. Александрович. Портрети Ярослава Кмитка.
— Розкажіть про Ваші творчі плани: книги, виставки, фільми.
— Наразі в мене немає чітко виражених творчих планів — я завершив велику сторінку у своєму житті. З 2019 по 2025–2026 роки я багато творив завдяки Ярославу Кмитку, відчував себе вільним, і життя було сповнене сенсу. Тепер такого ясного напрямку немає.
Але є великий проєкт, над яким я працюю: портрети людей з Іноземного легіону, які загинули за Україну. У кожного портрета — прапор його країни, птах цієї країни і хліб цієї країни. Наприклад: поляк — з польським білим орлом і польським хлібом; литовець — з чорним хлібом і лелекою (лелекос — національний символ Литви). Те, що люди приїхали з Європи воювати й загинули за Україну — це своєрідна християнська жертовність. Таких людей багато, і я вважаю, що ми, українці, повинні пам'ятати їхні обличчя.
— Дякую вам, Федоре, за важливі культурні меморіальні проєкти. Вони насправді дуже важливі.
Спілкувалася Каріна Шафрова.
13.08.2026