Поезія та (не)пам’ятання

для «Міста з рікою» (Перемишль, 2026)

Впродовж 23–26 липня 2026 року в Перемишлі вдруге відбувся літературний фестиваль «Місто з рікою» («Miasto z rzeką»). Об’єднавши письменників, перекладачів та науковців з Польщі та України, фестиваль став майданчиком для розмови про історію, пам’ять та ідентичність, а в теперішньому контексті виявився показовою подією для розвитку культурної співпраці та взаєморозуміння між двома країнами.

Одним із учасників фестивалю мав бути мешканець міста без ріки, літературознавець та есеїст, доцент УКУ Данило Ільницький. На жаль, з технічних причин він не зміг прибути на фестиваль фізично, але у форматі написаної рефлексії, яку озвучили та обговорили колеги, таки взяв у ньому участь. Дискусія «Поза повсякденністю. Поезія та (не)пам'ятання» («Poza potocznie. Poezja i (nie)pamiętanie») відбулася 26 липня – її іншим учасником був Роберт Ґмітерек, а модератором Льотар Квінкенштайн.

Короткий текст Данила Ільницького є продовженням його рефлексій про поезію в час війни, розлогіше висловлених у тексті «вірші в укриттях / укриття у віршах».

Перемишль, «Місто з рікою», 26 липня 2026: праворуч – Льотар Квінкенштайн, по центрі – Роберт Ґмітерек, ліворуч – крісло неприсутнього Данила Ільницького.

Поезія стає перемогою над щоденною рутиною, висловлюючи щонайкращі пориви та щонайсильніші ментальні згустки людини, яка у хвилині натхнення пише. З цього погляду поезія є пам’яттю, бо долає авторове самозабуття, якщо його чутливість скерується на щось нове, забувши про попереднє чи проголосивши його «неактуальним». Але це надто універсальна й абстрактна характеристика. Адже поезія як один з авангардових проявів людської культури постає і втілюється у безпосередній зв’язці з тим, чим бринить суспільство. Причому йдеться не про лише про репортажно-горизонтальне висловлення того, що турбує це суспільство і що творить його актуальність, а про те, як поезія здатна пройнятися, наче електричним струмом, його вібраціями і трансформувати своїм висловом ці екзистенційно насущні речі.

Поезія щонайщиріше, щонайсильніше і щонайнапруженіше висловлює палітру почувань в часі найбільшої загрози, якою для нас зараз є війна. У цій ситуації вона стає емоційним та екзистенційним документуванням. Наприклад, стає свідченням болю, розпачу, плачу, страху, тривоги, люти. Але є інший прояв поезії в час війни – переживши потрясіння, вона повертається до своїх первинних завдань і стає висловом любови й гармонії. Досвідчуючи це перманентне вдаряння струмом, вона утверджує світло, стає його усвідомленням, а відтак сильним, чесним і субтельним його свідченням.

Така подвійна дія поезії у період війни стає пам’ятанням про час загрози, а водночас нагодою до докорінного переосмислення, а одразу й утвердження життєвого сенсу. Нелегко говорити про канонічність таких текстів. Але напевне можна говорити про симптоматичність цієї двофункційної властивости поезії у пам’ятанні найбільшої загрози. Бо з одного боку прямота поетичного вислову, а із іншого боку його доглибна чутливість чи не найкраще карбують автентичне розуміння й адекватне уявлення про цей час.

Саме тому спільнота, яка розгортається поезією, функціонує поетично, – має більше шансів на зцілення, навіть якщо переживає потрясіння.

Бо поезія – це не стерильне відгородження, а екзистенційні згустки досвіду відповідно до реальности. Саме тому вона стає пам’ятанням, яке оперує найглибшим доторком до засадничого.

Врешті така поезія змінює простір – не лише тоді, коли з’являється на стінах будинків, а передусім тоді, коли після нашого прочитання накладається на сприйняття цього простору. Тоді місто чи село, гори чи ріка є не просто фізичною конфігурацією ландшафту, а помисленим досвідом.