Тонкощі слідства

Шерлок Голмс – це те, на чому я виріс. Мені було, мабуть, десять років, коли той мене вразив своїм підходом до світу. Мого брата ще більше. Брат знав його мало не напам'ять. Не просто сюжети і головоломки, а усю тканину тла. Він пам'ятав усі прізвища, адреси, назви садиб, усі предмети і реалії, які траплялися у доступних на той час оповіданнях.

А потім відбулося розгалуження. Замість Голмса, якого читаю досі сам для себе з незменшеною насолодою, якого читаю вголос дев'ятилітній дитині, яка не розуміє, яка це дивовижна можливість – мати доступ до усього Шерлока, залюбився у Мегре. Тобто Сіменона. Там мені – простакові – багато чого було простіше подано. Не унікальний геній дедукції розплутував не менш вишукано задумані злочини, а просто мудрий чоловік розшукував менш мудрих нещасних людей, які через свої запутанства вчинили щось лихе. Часто навіть не усвідомлюючи, що то злочин. Часто навіть не розуміючи, як так сталося.

А ще у Мегре (Сіменона) яскраво демонструвалося, як насправді у таких ситуаціях правдиве слідство відбувається. Не через блискуче логічне перевтілення, а через тривалу і ретельну роботу. Сотні опитувань, тисячі переглядів дрібних деталей. Свідки, візити, картотеки, співставлення хронології, пошук зв'язків… Розмови, допити різного рівня впливу….

Тому, потрапивши у подібну історію, я не обурювався, а був у захваті від того, що Сіменон – реаліст.

Тої страшної зими, коли через сніги і льоди на вулицях деякі переміщення сповільнилися, а деякі пришвидшилися до масового травматизму, наш тато лежав у лікарні. Йому було вже цілком зле. Через день проходив сеанс на штучній нирці. Лікарня була далеко від середмістя. Аж за рікою, за горбистим селом, яке поступово витісняли багатоповерхівки. Щовечора я ходив або їздив автобусом до лікарні, щоби побути з татом трохи ночі. Йому це було потрібне.

Я тої зими працював на двох роботах. Вдень – у люксусовому барі, а вночі – у дитячому садочку, розташованому у люксусовій віллі. Після бару приходив додому. Трохи був з дітьми. Мама збирала татові пізню вечерю. У той час йому хотілося картопляних пляцків. Потім він їх не дуже їв, але завжди з надією і охотою чекав. Пляцки мали бути принаймні теплими. Морози були кріпкими. Пакунок загортали у рушники і шалики. Я вбирав величезне сукняне пальто діда і виходив з дому. Якщо було надто пізно для автобуса, переходив через вулицю і сідав у таксі. Воно довозило мене до далекої лікарні. На усіх прохідних мене вже знали, тож порушував режим. Тато їв, ми щось говорили, я скручувався на якийсь час на широкому ліжку біля нього або сидів на кріселку біля ліжка, поклавши голову біля його ніг... Тато засинав, а мені пора було йти до садочка. Нічний сторож мав під ранок розчистити сніг на стежках перед приходом дітей. А падало тоді щоночі і щоранку.

Я гладив чоло тата, виходив з лікарні і йшов коротшими стежками до міста. Потім пів години молодечого ходу і лопату в руки...

Я навіть не знав, що однієї такої ночі недалеко від лікарні хтось убив таксиста і спалив машину.

Я був за барною стійкою, коли прийшли якісь незнані мені люди і попросили два еспресо. Коли я поставив кави на шинквас, мені притисли руки і блискавично вбрали кайданки. Взяли під пахи, вивели надвір, запхали у волгу і завезли в міський відділ. Смішно трохи, бо це чотириста метрів. Там почався допит. Коли ходив, що робив… Мені сподобалося, що зверталися до мене – Андерсен. Отже знали, що я писатель, сказочник... Після кількох годин мене відпустили – вже без кайданків, але не на волзі. У нашій довгій дискусії я зрозумів, що йдеться про різні стежки. Попросив мапу і ретельно показав на ній свій щонічний маршрут. Вони погодилися, що відстань між цими стежками достатньо велика, щоб я не бачив навіть полум'я.

На прощання я попросив розповісти, як на мене вийшли. І ще раз повірив Сіменонови. Отже так, сказали вони, хоча це таємниця слідства. Убили таксиста у певному місці. Ми опрацювали усіх таксистів міста – хто возив туди колись когось. Навпроти твоєї хати були такі, які возили тебе. Сказали, що підозріло виглядаєш, якийсь дивний. Показали на дім, з якого ти часто вночі виходив. Ми зробили поквартирний обхід, питаючи про чоловіка у великому пальто, який вечорами йде на таксі і може їхати до лікарні. Твоя мама сказала, що ти працюєш у люксусовому барі. Ми прийшли туди і тебе взяли, Андерсен, але тобі вдалося нормально пояснити, сказочник, до речі, може знаєш, де тепер А., Ш., С., які бували у барі, в якому ти працював пару місяців тому?

Я нічого не сказав, бо згадав про Сіменона. Вже багато літ – саме літ, літів, літей, як ще сказати – перечитую кілька одних і тих самих його романів. І вірю, що є так, як він оповідає.