За ініціятиви Наукового товариства ім. Шевченка в Канаді (НТШ-К) спільно з Українсько-канадським дослідчо-документаційним центром (УКДДЦ) в приміщенні Центру в Торонтi з виступом під загадковим заголовком «Ukrainian news / my dead father orders me / to pay attention» загостив проф.-емер. д-р Марко Павлишин з Австралії.
Його доповідь про українську літературу Австралії в роках 1948–2025 була небуденною нагодою ознайомити слухачів з унікальним культурним феноменом, що еволюціонував від болісної ностальгії та збереження національної ідентичности перших хвиль еміґрації до глибокої інтеґрації в австралійський контекст та появи самобутнього англомовного голосу нових поколінь, зокрема в сьогоднішній буремний воєнний час.
Ґенерація піонерів: творення «культурного поля»
Проф. Павлишин почав свою ілюстровану презентацію розповіддю про ґенерацію українських піонерів в Австралії. Масова українська міґрація до Австралії почалася після Другої світової війни, коли близько 21 000 українців прибули з таборів переміщених осіб. Незважаючи на важку фізичну працю за державними контрактами, вони створили густу мережу організацій, шкіл та парафій. Центральною постаттю цього періоду став Дмитро Нитченко (псевд. Чуб), який привіз із Харкова 1920-х років переконання, що літературну культуру можна побудувати навіть «на голому місці» завдяки цілеспрямованій праці. Він заснував і тривалі роки очолював літературно-мистецький клюб ім. Симоненка та альманах «Новий обрій», що став головним джерелом вивчення творчости міґрантів. Серед ключових постатей та творів піонерів, згаданих доповідачем, були:
Микола Лазорський (справжнє прізв. Коркішко): історик та автор масштабного історичного роману «Гетьман Кирило Розумовський»,
Зоя Когут: майстриня сатири, що висміювала лицемірство та «лінивий патріотизм» діяспори,
Євген Зозе (справжнє прізв. Шведченко): його творчість належить до жанру патріотичної та філософської лірики, а за стилем – до традиціоналізму з елементами неоромантизму,
Галина (Олена) Чорнобицька (псев. Лідія Далека): її збірка «Легіт і Бризи» (1957) стала першою повноцінною збіркою ориґінальної української поезії поетки-імміґрантки, написаної та самостійно виданої в Австралії,
Василь Онуфрієнко: член уряду УНР в екзилі, «творець поезії серця», автор поеми «Симон Петлюра» та драми «Заморські гості», став першим, хто почав системно знайомити українського читача з австралійською літературою.
Література цього періоду була частиною самовистарчального «культурного поля», яке, проте, було ізольоване від загальноавстралійського процесу «щільним парканом» без брам для зовнішнього зв'язку.
Друга ґенерація: мовний перехід та пошук ідентичности
Проф. Павлишин зазначив, що нащадки піонерів, інтеґровані в австралійське життя, здебільшого перейшли на англійську мову. Мельбурнський поет Мирон Лисенко у своєму знаковому вірші «I’m Ukrainian, Mate» сформулював самосвідомість цього покоління: відчуття українства попри втрату мови та відсутність досвіду життя в Україні. Лисенко є поетом перформансу, який прагне повернути поезію до звичайних людей, уникаючи надмірних інтелектуальних ускладнень. І саме назва виступу проф. Павлишина включає повний текст вірша гайку («haiku») Лисенка. Вірш написаний англійською мовою, що, за словами доповідача, увиразнює складність успадкування культурної ідентичности наступними поколіннями. Професор пояснив, що цей короткий твір (усього 10 слів) містить глибокий зміст про стосунки між поколіннями діяспори: покійний («навіть мертвий») батько зберігає зв'язок із сином і владно наказує йому звертати увагу на новини з батьківщини.
У цей час (із 1970-х до 2000-х рр.) розвивалася наукова адаптація. Наприклад, Галина Кошарська, Соня Мицак та Анна Берегуляк стали дослідницями української літератури, а Юрій Ткач (видавництво «Байда Букс») активно перекладав українську клясику англійською.
Також було відзначено реґіональні відмінності. На думку проф. Павлишина, якщо українська культура (в тому числі й література) в Сіднеї була більш стриманою та ієрархічною, то в Мельбурні вона традиційно була більш «хаотичною» чи динамічною.
Важливим моментом доповіді став аналіз скандалу навколо книги «The Hand that Signed the Paper» (1994). Авторка Хелен Дарвілл (псевдонім Демиденко) отримала престижні нагороди за свій роман, але, як виявилося, вона сфальсифікувала українське походження та викликала велике обурення через викривлене висвітлення Голокосту та ролі українців у Другій світовій війні. Цей інцидент підкреслив «невидимість» справжньої української високої культури для австралійського загалу.
Сучасність: війна та нові голоси
Як пояснив проф. Павлишин, повномасштабне вторгнення росії в Україну у 2022 році стало визначальним моментом для українських авторів та літературного життя в Австралії, спричинивши як емоційний сплеск, так і зростання творчої активности. (Внаслідок вторгнення кількість українців в Австралії зросла на кілька тисяч осіб.) Для багатьох авторів війна стала безпосереднім поштовхом до писання. Декотрі автори призналися, що саме повномасштабна війна повернула їм бажання писати поезію як засіб підтримки громадян України, зокрема мешканців Києва. Сучасну літературну панораму представляють такі автори, як:
Марія Тумаркін та Катя Арієль: англомовні письменниці єврейського походження з України, чиї твори досліджують пострадянські реалії та взаємопроникнення ідентичностей,
Олеся Білоцвіт: поетка, членкиня Спілки письменників України, лавреатка та дипломантка літературних конкурсів (зокрема «Гранослова»),
Українська письменниця, художниця та літературознавиця Галина Рис (магічний реалізм) та психологиня Юлія-Анна Сиклій (етно/фентезі): пишуть для молоді (дітей та підлітків).
Проф. Павлишин ствердив, що з початком сучасної війни «голос», який звучить у новинах та літературі, став наполягати на важливості особистого переживання того, що відбувається на батьківщині.
Проф. Павлишин ще згадав про важливий двомовний онлайн-захід 2025 року за участю 15 авторів (найстаршій учасниці, вчительці Марії Василенко, було 92 роки!), який продемонстрував тяглість ідей: сучасні літератори залишаються так само відданими ідеям незалежности та свободи від колоніялізму, як і піонери 1950-х років. Одначе він зазначив, що, на відміну від покоління піонерів, яке створило міцне та самодостатнє «культурне поле» з клюбами та альманахами, сучасна українська література в Австралії є розосередженим та неструктурованим явищем. Доповідач наголосив, що вже серед представників другої ґенерації (таких як Мирон Лисенко, Пітер Скшинецький та інші) не було жодних організаційних зв’язків, а їхня творчість була суто індивідуальною. Він додав, що станом на сьогодні в Австралії, на превеликий жаль, «немає навіть неформальної мережі», яка б об’єднувала письменників, причетних до України. Автори працюють у дуже відмінних середовищах. Наприклад, Олеся Білоцвіт орієнтується виключно на українського читача на материку і майже не представлена в австралійському просторі, тоді як інші пишуть англійською для австралійського загалу. Проф. Павлишин ствердив, що хоча сучасні автори читають твори одне одного в соціяльних мережах, почуття того, що вони мають бути частиною якогось зорганізованого колективу, немає. Він пояснив це складністю створення формальних структур (зі статутами, виборами та бюджетами), а також тим, що літераторaм сьогодні легше підтримувати просто «адвокаційні зв’язки».
Проф. Павлишин завершив свій виступ завваженням, що українська література в Австралії розвинулася від ізольованої спільноти, що писала виключно для «своїх», до розмаїтого кола авторів, які використовують різні мови та жанри і шукають свого місця на світовій арені. Попри невелику численність української громади в Австралії (приблизно 50 000 осіб), завдяки її надзвичайній активності українське слово на цьому континенті продовжує бути живим інструментом збереження ідентичности, культурного розвитку та просування національно-політичних цілей. Та надія все ж таки існує, що значуще авторське зібрання 2025 р. продемонструвало певну «потенційну колеґіяльність», на якій майбутнє українського культурного життя в Австралії може дальше будуватися.
ДЛЯ ДОВІДКИ:
Марко Павлишин — видатний австралійський українознавець, літературознавець та громадський діяч. Професор-емерит з українознавства в Університеті ім. Монаша (Мельбурн, Австралія), де протягом 36 років (з 1983 по 2019 рік) очолював програми з української мови, культури, лінгвістики та літератури, як також був директором Центру європейських студій.
Його наукова спеціялізація охоплює класичну та модерну українську літературу.
Він є автором численних праць, найновіша з яких – «Ukrainian Literature: A Wartime Guide for Anglophone Readers» (Cambridge University Press, 2025), а також наукових статей, розділів та редаґованих і співредаґованих книг.
У своїх дослідженнях він використовує західні методології, але водночас наголошує на важливості глибокого прочитання самого тексту.
Проф. Павлишин очолює НТШ в Австралії, був президентом Асоціяції україністів Австралії та Нової Зеляндії, є членом Австралійської академії гуманітарних наук та міжнародним членом Національної академії наук України.
Він є активним дослідником української літератури в Австралії, роблячи її видимою для світового наукового контексту.
Марко Роберт Стех
Подія, яку модерували д-р Марко Роберт Стех, голова НТШ-К (український канадський літературознавець та письменник, менеджер проєкту «Інтернетової енциклопедії України» (ІЕУ) при Канадському інституті українських студій (КІУС) і директор Видавництва КІУС) та мґр Роман Ващук, голова дирекції УКДДЦ (член НТШ в Канаді, видатний довголітній канадський дипломат, колишній посол Канади в Україні, член Наглядової ради Національного музею Голодомору-геноциду в Україні), була присвячена ретроспективі та сучасному стану українського художнього слова на п'ятому континенті.
У вступному слові д-р Стех представив професора Павлишина як одного з найвпливовіших інтелектуальних архітекторів сучасного українознавства, чия фундаментальна монографія «Канон та іконостас» (Київ,1997) відіграла вирішальну ролю в переосмисленні української літератури у критичні роки після здобуття незалежности.
Д-р Стех особливо акцентував на здатності проф. Павлишина вносити тверезу та сувору оцінку радянській літературній спадщині, деконструюючи колоніяльні стереотипи та імперські міфи, що діяло як «холодний душ» для багатьох тогочасних дослідників.
Окрім теоретичного новаторства, д-р Стех виокремив підхід проф. Павлишина до читання класики, зокрема у його видатній праці про Ольгу Кобилянську (Харків, 2008), де науковець наполягає на пріоритеті живого літературного тексту над складними західними теоріями, закликаючи дослідників чути голос автора, а не лише шукати підтвердження різних схем [пост]структуралістів таких, як Мішеля Фуко чи Жака Лакана.
Зрештою, д-р Стех схарактеризував Павлишина як серйозного літературознавця, який відкриває маловідомий пласт української літератури Австралії для ґлобальної авдиторії.
За свій внесок у літературознавство у 2026 році проф. Павлишин був нагороджений Золотою медаллю ім. Вернадського Національної академії наук України.
13.08.2026