Іза Хруслінська
Польська публіцистка, активно залучена вже три десятиліття в польсько-український діалог, авторка кількох книжок, присвячених тематиці польсько-українських відносин, польською та українською мовами.
Липень. Їдемо Грубешівщиною. Відвідуємо поукраїнські села: Сагринь, Ласків, Шиховичі, Малків, Модринь, Черничин, Масломичі. Заходимо на знищені, зарослі кущами і не позначені жодною інформацією українські старі цвинтарі. Видно повалені православні хрести, занедбані надгробки. Бродимо в гущавині трав і заростів. Десь тут лежить прах похованих безіменно, безмогильно українських жертв, які загинули від рук польських партизанів. Він розкиданий у землі на цвинтарях – наприклад, в Ласкові чи Шиховичах. Шукаємо слідів тих, хто на цій землі впродовж багатьох століть, як і на Підкарпатті, жив поруч із поляками і часто з євреями: шукаємо слідів українців. Вони стерті; багато цвинтарів навіть не позначені, ми ніде не знаходимо жодної інформації про те, що це була земля також багатовікових українських поселень, ані про те, що сталося з українськими мешканцями цих земель.
Ласків (2024)
Ласків, впорядкований українцями
Ласків тепер
*
Грубешівщина для українців була безумовно значно більше «мачухою», ніж «матір'ю». Українці, які мешкали тут століттями, зазнали важких випробувань історією: мінливі державні кордони, політика Російської імперії, що змушувала уніатів у XIX ст. переходити на православ'я, під час Першої світової війни біженство, примусове з боку російської влади, тобто масова, трагічна за наслідками (багато хто загинув у дорозі) евакуація населення з територій західних губерній Російської імперії вглиб Росії. Після 1918 р., у період ІІ РП, ця земля була позначена багаторічною боротьбою польської держави з православною Церквою, аж до апогею в період так званої політики ревіндикації, нищення у 1938 р. храмів (знищено біля 130) і присилування – в оточенні загонів поліції та війська – православних українців до зміни віросповідання на римо-католицьке.
Запланована в середині 30-х років владою РП політика названа акцією «деукраїнізації», яка мала в результаті позбавити ці території від найбільш свідомих українців, від інтелігенції, а решту цілком сполонізувати. Такими істориками, як Маріуш Зайончковський чи Кшиштоф Персак, вона нині названа етноцидом. Її не реалізували – а була вона запланована аж до 1941 р. – лише тому, що вибухнула Друга світова війна. Гітлерівська окупація не пощадила ані українського, ані польського населення цього регіону. У 1942–1943 роках ці землі зачепила жорстока операція виселення, метою якої було вигнати звідси поляків та українців і заселити регіон німцями. Вона охопила сотні сіл, її супроводжували вбивства та грабежі. У Польщі загальної свідомості того, що операція охопила також українців, немає. В німецьких планах спеціально було прийнято такі засади, щоб на місце виселеного населення польської національності привозити населення української національності – українські поселення мали становити захисну смугу сіл, заселених німцями. Це призводило до постійних конфліктів і ненависті.
Іншим чинником, що посилював польську ненависть, було українське відродження в період німецької окупації, яке стосувалося освіти, релігійного, економічного, культурного життя. Це було в певному сенсі розворотом стосовно політики влади ІІ РП. Йому сприяла німецька політика, що велася щодо українців за принципом «розділяй і владарюй» (конфліктування з поляками), а також той факт, що на грубешівські терени в 1939–1941 рр. наплинули вчителі, кооператори, активісти та ветерани з армії Петлюри із зайнятої совєтами частини Галичини. Для антиукраїнськи налаштованих поляків українське відродження було доказом української зради та колаборації з нацистами. Про антиукраїнську політику, яку проводила ІІ РП, не пам'ятали. П'ять років (1942–1947) принесли наростаючий кривавий польсько-український конфлікт. Першими українцями, котрі гинули тут від рук поляків, були вчителі, православні священники, кооператори, уповноважені особи. Конфлікт на цій території характеризувався значною кількістю жертв обох національностей, однак від польських рук тут загинуло значно більше українців, ніж поляків від українських рук.
Фундаментальну зміну ситуації українського населення в цьому регіоні принесла акція пацифікації українських сіл на території Грубешівського повіту, розпочата загонами АК і БХ 9/10 березня 1944 р. Кінцевим же акордом, який поклав цілковитий край існуванню на цих теренах українського життя і самих українців, були депортації тих, хто пережив попередній терор: спочатку в 1944–1946 роках – до СРСР, потім у 1947 р. – решти «недобитків» у рамках операції «Вісла».
Трагічну історію українців у цьому регіоні ні його сучасні польські мешканці, ні місцева влада не хочуть брати до відома. Домінує політика затирання слідів, пов'язаних з українською присутністю на цих теренах. На практиці це виявляється в «позначенні» території, часто всупереч історичним фактам, якомога більшою кількістю польських пам'ятних знаків та інформаційних таблиць. Це особливо легко і не зустрічає протидії, оскільки серед загалу польського суспільства, як і в польських політиків, немає повного знання про долю українського населення на цих теренах.
*
Мій текст – це голос протесту проти викреслення з польської історичної пам'яті, з публічного наративу і з парламентської діяльності пам’яті про українські цивільні жертви польсько-українського конфлікту періоду 1939–1947 років – і не лише на Люблінщині. Польщу, особливо від моменту ухвалення волинської резолюції від 22 липня 2016 р., яка запровадила положення про те, що на Волині було вчинено геноцид, у страхітливому темпі тотально заполонила політика пам’яті, зосереджена на 1943/44 роках на Волині та у Східній Галичині. Відбувається процес, який можна назвати «сакралізацією Волині». Виглядає, що теперішня польська історична політика значною мірою витісняє з пам’яті навіть польських жертв гітлерівської окупації, жертв Катині (злочин НКВД) чи жертв так званої «польської операції» НКВД 1937 р., під час якої совєти замордували близько 110 тис. поляків, а кілька десятків тисяч вивезли до Сибіру. На жаль, польський парламент не спроможний був встановити офіційний День пам’яті про цих жертв навіть у річницю цієї трагедії 2017 р. Зате спромігся ухвалити в 2017 р. поправку до закону про ІНП з антиукраїнськими положеннями. У Польщі тепер вже щороку, буквально конвеєрно, парламент ухвалює чергові документи щодо волинського злочину. Це мало місце також і поточного року, хоча торік 4 червня Сейм ухвалив закон про встановлення 11 липня Національним днем пам’яті про поляків – жертв геноциду, вчиненого ОУН і УПА на східних землях ІІ Речі Посполитої. Цей закон надав офіційного, законодавчого, державного статусу дотеперішнім відзначенням вшанування пам’яті жертв волинського злочину. Однак, як виявилося, тих резолюцій і спеціального закону замало.
Польська історична пам’ять та історична політика не залишають простору і права на пам’ять про українські жертви конфлікту 1939–1947 років. Це стосується не лише кресово-націоналістичних кіл, політиків PiS, «Конфедерації», PSL, «Нової лівиці», а й і політиків «Громадянської коаліції». Цей аспект історії Польщі зазвичай лиш доволі спорадично з’являється в статтях деяких публіцистів, а в суспільній свідомості поляків, по суті, не існує. Нема чому дивуватися, якщо в публічному наративі та медіа його майже немає – домінує виключно «сакралізація» Волині. У випадку великої частини польських істориків, чий голос чути найчастіше, відбувається маргіналізація питання українських жертв; цьому слугує повсюдне використання визначення «жертви відплатних, залякувальних, превентивних акцій». У певному сенсі формою маніпуляції є також використання фальшивих аргументів – хоча б це одне з тверджень проф. Ґжеґожа Мотики: «Важко ж бо визнавати тотожними поодинокі випадки воєнних злочинів, скоєних проти українців місцевими партизанськими командирами, які шукали сліпої помсти, та згори організовану акцію екстермінації (Волинь)».
Як відомо не відсьогодні, пацифікаційна акція в Сагрині та околицях не була одиничною операцією, а документи АКівського походження чітко вказують, що це не малозначущі командири самозвано розпочали пацифікацію і що вони не шукали «сліпої помсти».
Запущений волинськими резолюціями та такого типу висловлювання істориків прес створює клімат, у якому немає місця ні на голос українців, ні на голос поляків, які пам’ятають про цивільні жертви українських пацифікацій, серед яких категорично переважали жінки і діти – як на Люблінщині, так і на Підкарпатті. Немає місця і на шану та повагу до українців, які загинули від рук польської партизанки: Армії крайової, Батальйонів хлопських, Народових сил збройних, Народових з'єднань військових, а також різних комуністичних формувань: Громадянської міліції, Військ охорони прикордоння, Народного війська польського, Корпусу внутрішньої безпеки.
Останній місяць виглядав так, ніби Польщу охопив амок. Чути тільки: Волинь, УПА, бандеризація українців, нехтування «польською чутливістю» з боку українців, Польща врятувала Україну. Мантра про це «нехтування польською чутливістю» з боку України є містким поняттям, і в нього можна вкласти змісти, які в даний момент є політично чи суспільно бажаними (так само, зрештою, як і «бандеризація»). Про те, що «польська чутливість» не є монолітом, а, наприклад, що вслід за Єжи Ґедройцем, Яцеком Куронем чи Яном Юзефом Ліпським частина поляків ототожнює себе з іншою чутливістю, ніж та домінуюча, або взагалі не звучить у цьому національному амоку, або з’являється десь на маргінесі.
Моя чутливість як польки та багатьох моїх співвітчизників виростає саме з їхнього духу і не здатна змиритися з викресленням у Польщі пам’яті про українські жертви та зі своєрідним лицемірством польської політики у зв'язку з цим. Із цього переконання зродилося рішення, щоб на хвилі тієї польської істерії поїхати на Грубешівщину і своєю присутністю настільки, наскільки це сьогодні можливо, віддати шану українцям, виявити повагу, схилити голову в місцях, де їх спіткала трагедія і смерть. Ми були там не вперше в тому самому колі з Петром Тимою та Бартошем Пєховичем. Ми неодноразово брали участь у заходах із вшанування річниці злочину в Сагрині; два роки тому, у 80-ті роковини злочину, ми відвідали частину місцевостей, яких торкнулася тогочасна пацифікація з боку польських партизанів, таких як Сагринь, Шиховичі, Ласків, Турковичі. Провідником у липневій подорожі, як і в попередній, був наш друг історик Маріуш Сава, знавець і регіону, і польсько-українського конфлікту в ньому, а також автор зворушливої книги «Кулі як намистини вервиці», присвяченої злочину в Сагрині. Як два роки тому, так і тепер ми відвідали і місця, освячені кров’ю польських жертв, мешканців цього регіону – злочинів, скоєних загонами СС, українською поліцією чи відділами УПА. А також і такі місця, як Смолигів, де польські й українські жертви загинули разом і були поховані разом.
Сагринь, Ласків чи Шиховичі та кільканадцять сусідніх сіл становлять сьогодні символ української мартирології 1939–1947 років на території Польщі. Протягом однієї доби 10 березня 1944 р. загони АК і БХ здійснили там пацифікацію багатьох сіл, знищивши деякі з них дощенту, скоївши злочин, жертвами якого стали щонайменше 1245 осіб, серед яких 500 жінок і 287 дітей.
Слідство ІНП у справі злочину в Сагрині (яке вела Відділова комісія з розслідування злочинів проти польського народу при ІНП у Любліні) тягнулося багато років, аж поки у 2010-му його не закрили. Прокурор визнав, що ці діяння не становили злочину в розумінні права, а відповідальність за смерть цивільних впала на УПА, оскільки вона не евакуювала населення з району боїв (!). Через кілька років внаслідок оскарження рішення заявниками у 2013-му слідство теоретично поновили; до сьогодні в цій справі не зроблено нічого.
Беручи до уваги, що в цей період з’явилися нові публікації польських істориків, які показують і контекст, і перебіг пацифікації, та містять документи, що прямо вказують на наміри командирів, які були ініціаторами цієї злочинної акції, факт цілковитої інерції ІНП є скандальним. Коли кажу про нові публікації, то маю на увазі (в порядку хронології) д-ра Маріуша Зайончковського, проф. Ігоря Галаґіди та Мирослава Іваника, а також д-ра Маріуша Сави¹. Ще раніше, у 1998 р., вийшла дуже важлива до нині публікація з цієї тематики проф. Анджея Леона Сови².
Символічно Сагринь і регіон, де він лежить, з огляду на описану вище трагічну історію та сьогоднішню політику польської влади, можна вважати ідеальною лінзою, в якій чудово фокусується асиметрія в підході до польських і українських жертв, а також – ширше – на жаль, польське лицемірство у вимаганні від України нібито в ім'я європейських цінностей того, чого сама Польща щодо українців та українських жертв, які загинули на території нашої країни, не може зробити вже понад 30 років!
Тут нема місця на аналіз усіх аспектів сагринського злочину, це чудово роблять хоча б історики у вказаних мною публікаціях; однак кілька аспектів варто виокремити, щоб краще зрозуміти цю асиметрію в підході до злочинів, скоєних проти поляків та українців. По-перше, мета акції та наміри командирів АК і БХ. З документів випливає, що «Комендант Стер (М. Голєбйовський, комендант грубешівського округу АК) надав мені повне схвалення. (...) Ми обговорили план акції в деталях, призначивши дату виконання на 10 березня 1944 р.». Акція в Сагрині та околицях була проведена після наради, під час якої було визначено її мету. Вона відбулася на основі наказу Станіслава Кваснєвського на псевдо «Віктор». Наведу дві цитати з його нотаток: «Мета була ясною. Масштабні заходи я назвав кесаревим розтином. Своєю стрімкістю і жорстокістю вони мали призвести до притуплення українського жала. Ніхто з присутніх на брифінгу офіцерів не вносив поправок щодо представленого мною способу виконання завдання. Як у технічному, так і у формальному плані». І друга цитата: «Загін БХ гр. Рися в ніч з 9 на 10 березня 1944 року непомітним маршем мав зайняти плацдарм для наступу на село (...). О 4-й годині (...) піти в наступ на село Шиховичі. Завдання: знищити сили ворога, як живі, так і матеріальні. Не тільки сили ворога, а все, що українське, – смерть, у цьому полягала наша жорстокість».
Як написав Маріуш Сава у згаданій книзі: «Протягом кільканадцяти годин не менш ніж 1,1 тисячі солдатів замордували в кільканадцяти селах понад 1,2 тисячі осіб. (...) Найчастіше люди гинули у вогні або задихалися димом у схованках під будівлями. Іноді їх закликали покинути криївки. Якщо не виходили, всередину кидали гранати. (...) Партизани, які вдиралися в село, часто походили з-поза цих околиць. Місцеві хлопці допомагали їм, вказуючи, які місцеві будинки спалювати. Їхні батьки, хоча на щодень і не воювали, також бралися за зброю і допомагали солдатам. Під кінець акція набрала форми „полювання, відстрілювання живих цілей”. Після неї настав багатогодинний грабіж»!
І все ж, попри дослідження істориків та підтверджені ними факти, слідство ІНП є мертвим, і ніщо не вказує на те, що в нинішній ситуації в ІНП та перипетіях зі зміною голови політика цієї інституції щодо злочинів, скоєних проти українського населення, змінилася. Нагадаємо, що восени 2023 р. ця установа закрила слідство у справі операції «Вісла», визнавши, що вона не була комуністичним злочином чи злочином проти людяності. Прокурор визнав, що виселення мали превентивний характер. Їхньою метою був захист населення від УПА та забезпечення безпеки і громадського порядку в країні. За словами прокурора, рішення про переселення не носило ознак екстермінації чи переслідування групи населення, а його метою не було знищення народу. Акція була представлена як необхідна відповідь влади на діяльність Української повстанської армії (УПА) та гарантування безпеки цивільним. І хоча наступного року суд наказав повторно відкрити слідство, запала тиша – і не лише ІНП, а й польська влада, здається, не пам'ятає про цей факт.
Ані мертве слідство ІНП у справі злочину в Сагрині, ані у справі операції «Вісла» нашій «польській чутливості» не заважають!
Подібне твердження можна повторити, коли їздиш місцями української пам'яті (які мали би бути й місцями польської пам'яті) – на жаль, нічого не видно, чим би ми могли похвалитися як поляки, якщо маємо такі завищені вимоги до України в контексті польських жертв Волині. Пам'ятний знак на православному цвинтарі в Сагрині постав у 2008 р., але не з польської ініціативи й не за польські кошти, а завдяки старанням України. А варто усвідомлювати, що українські жертви так само, як і їхні кати, були польськими громадянами. На 2009 р. планувалося урочисте й офіційне відкриття цього меморіалу двома президентами – Лехом Качинським та Віктором Ющенком, але воно не відбулося. І відтоді жоден із польських президентів не з'являвся на цвинтарі в Сагрині, як і жоден прем'єр чи високопоставлений представник польського уряду. А кілька років тому ІНП «порекомендував» лідерам спільноти в цьому регіоні, щоб заходи на чергові річниці там мали виключно релігійний характер! Немає сенсу нагадувати подробиці скандалу, роздмуханого тодішнім люблінським воєводою Пшемиславом Чарнеком, коли в липні 2018 р. тодішній президент України Петро Порошенко приїхав в Сагринь вшанувати жертв злочину. Чарнек подав до суду, звинувативши лідера української громади цього регіону Григорія Купріяновича в тому, що під час виступу на цій урочистості він нібито зневажив польський народ, приписавши злочини проти мирного населення солдатам Армії Крайової та прирівнявши ці події до волинської різанини. Присутність Петра Порошенка він називав глорифікацією бандерівської ідеології. Жодного покарання за свою поведінку він не зазнав – навпаки, був «нагороджений», спочатку ставши депутатом Сейму, а згодом міністром в уряді ПіС.
Місця пам’яті по польських пацифікаціях сіл навколо Сагриня справляють приголомшливе враження. Оберу лише кілька прикладів. У Ласкові та Шиховичах частину жертв польських пацифікацій поховали на існуючих тоді українських цвинтарях невдовзі після пацифікацій, вони лежать у непозначених місцях, зарослих кущами й деревами. Інші жертви з цих сіл, подібно як частина з них у Сагрині, залишилися похованими там, де загинули, на обійстях, на полях... Ексгумації ніколи не проводили, могил у них немає. На обох цих цвинтарях немає жодної інформації про те, що там лежать жертви здійсненої поляками пацифікації. Біля цвинтаря в Ласкові пам’ятний знак профінансувала одна із врятованих мешканок цього села, яка згодом оселилася у Великій Британії. Крім того, цей цвинтар (додамо, що від оригінального села нема й сліду, лише назва) ще два роки тому перебував у стані цілковитої занедбаності: поламані хрести та занедбані надгробки заросли лісом так, що неможливо було ходити. Кілька місяців тому завдяки активістам з українського Товариства «Надсяння» територію впорядкували настільки, наскільки це можливо. Інші українські цвинтарі, які ми відвідали, що залишилися після українських мешканців грубешівських сіл у Черничині, Масломєчі, Модрині, Малкові, Вербковичах перебувають здебільшого (за винятком цвинтаря у Вербковичах, завдяки опіці родини Маріуша Сави та його друзів) у жалюгідному стані. Немає жодної інформації навіть про те, що там розташовані цвинтарі. Часто можна здогадатися, де вони розташовані, по тому, що в полі видно більшу групу дерев. Їздячи цим регіоном, я ніде не бачила інформації ані про те, хто тут жив до 1944 р., ані про депортації українських мешканців, ані, тим більше, про кількість українських жертв, замордованих польськими партизанами (окрім інформації на цвинтарі в Сагрині).
Натомість це регіон, який особливо шанує тих, хто виявився катами українських жінок і дітей: передусім Станіслава Басая «Рися». У Малкові, де Басай мешкав перед війною, функціонувала (сьогодні закрита) початкова школа ім. Станіслава Басая «Рися», у будівлі сьогодні розміщується поліклініка, на ній видніється меморіальна дошка на честь Басая та партизанів із БХ. У Грубешові є вулиця Станіслава Басая «Рися», його ім'я носить також один із міських житлових мікрорайонів та великоформатний патріотичний мурал. У Міській публічній бібліотеці в Грубешові організовують офіційні історичні лекції та доповіді (напр., «Станіслав Басай "Рись" – факти та легенди») під патронатом Грубешівського регіонального товариства. Щороку в листопаді (у річницю народження) та в березні (у річницю смерті) в Крилові, де він загинув, відбуваються офіційні патріотично-релігійні заходи за участю представників ІНП та місцевої влади. Організовує їх, зокрема, Світовий союз солдатів Армії Крайової (Замостський округ) та Повітове староство в Грубешові за участю почесних варт із прапорами та гарцерів.
Інший командир, цього разу з АК, Зенон Яхимек, відповідальний за злочини в Сагрині, є патроном вулиці в Томашові-Любельському. У 2012 році було знято фільм під назвою «Смертний вирок» у режисурі Еви Шакаліцької. Він увічнює постать Яхимека як незламного солдата ZWZ (Союзу збройної боротьби) й АК та захисника польського населення Замойщини. У 1993 році Воєводський суд у Любліні реабілітував Зенона Яхимека, повернувши йому добре ім'я та надавши посмертно звання майора.
Я доволі детально наводжу приклади вшанування пам'яті обох партизанів, оскільки в Польщі їх увічнюють і віддають їм шану як героїчним солдатам, які боролися за вільну Польщу і захищали польське населення, взагалі не беручи до уваги те, що вони відповідальні за злочини проти українського цивільного населення, і що особливо Басай уславився винятковою жорстокістю! Що не заважає нам вимагати засудження Української повстанської армії як «злочинної організації», хоча більшість її солдатів не мала нічого спільного з етнічною чисткою на Волині.
Місцевій владі цієї цілковитої асиметрії, однак, недостатньо – вона проводить кампанію встановлення пам'ятних знаків ще ширшого масштабу, яка стосується однак лише поляків, замордованих ОУН, та українців на німецькій службі у 1943 та 1944 рр., напр., у Теребінці (млин і фільварок). Про один із випадків розповів нам Маріуш Сава. Ініціатором виступила депутатка гміни Вербковичі. Серед тамтешніх жертв були також українці, яких Маріуш Сава (до якого звернулися по експертну думку) теж пропонував вшанувати. На жаль, із цього нічого не вийшло. Неофіційно він дізнався, що запропонований ним напис (Маріуш Сава тоді ще був працівником ІНП, згодом його звільнили за ведення робіт, пов'язаних зі злочином у Сагрині) не до кінця відповідає намірам ініціатора. Заплановані подібні таблиці і в інших населених пунктах цього регіону.
Я зосереджуюся тут на асиметрії саме в регіоні Грубешівського повіту, але це стосується також місцевостей на Підкарпатті, заселених до 1944–1947 років українцями. Там також було скоєно багато злочинів проти українського цивільного населення загонами НЗС чи комуністичних формувань. Одним із символів української мартирології там є село Терка, де в липні 1946 року солдати Військ охорони прикордоння замордували, спаливши живцем у стодолі, близько 30 українських мешканців села. На тамтешньому цвинтарі знаходиться братська могила з пам'ятником, встановленим у 80-х роках родинами жертв. Уже багато років тривають зусилля, щоб відбулася ексгумація та поховання останків жертв злочину, які залишилися на місці його скоєння. Невисловленим публічно аргументом «проти», схоже, є побоювання польської сторони щодо того, що реалізація вимог родин жертв маргіналізуватиме польські жертви або виставлятиме виключно поляків як агресорів, оминаючи попередній терор і дії структур українських націоналістів у цьому районі. З цією ж метою роками утверджується наратив, що злочин, скоєний солдатами ВОП, був безпосередньою реакцією на викрадення і вбивство боївкою СБ (Служби безпеки) ОУН трьох мешканців села. А насправді – зі страху перед створенням меморіалу, який міг би закріпити негативний посил щодо дій поляків, а особливо державних збройних формувань, щодо українців у 1944–1947 роках.
Гадаю, що значною мірою в основі польської політики лежить саме такий невербалізований мотив стирати пам’ять про українські жертви. У Польщі ми маємо справу з вибірковою пам’яттю, маніпуляціями історією, виправданням злочинів, скоєних проти українців. Із цього також народжується небажання вшановувати пам’ять українських жертв, яке підкріплюється дуже часто претекстом, що «адже це були жертви відплатних акцій». Це формулювання було легітимізоване частиною польських істориків, які пишуть і публічно виступають та постійно застосовують саме це визначення, описуючи події, де йдеться про українські цивільні жертви: «жертви відплатних акцій» або, ще гірше, «превентивних відплатних акцій». Застосування такого типу визначень, які, зрештою, часто не відповідають історичним фактам (як, напр., у випадку Сагриня), має приспати польське сумління та опосередковано визнавати українські жертви як «гірший сорт».
Після більш ніж 80 років, що минули від скоєних злочинів як проти поляків, так і проти українців, настав уже час для рефлексії, що для невинних жертв, які по обидва боки конфлікту були жорстоко замордовані, не мало жодного значення, у яких пацифікаційних акціях вони гинули та як сьогодні їх описують історики! І це тим більше не повинно мати значення для нас, для політиків і для суспільства.
Спробою такого підходу, що відзначається іншою філософією, є проєкт «Жертви польсько-українського конфлікту 1939–1947 років», що реалізується під керівництвом проф. Ігора Галаґіди при Українському католицькому університеті. В одному з останніх інтерв’ю проф. Галаґіда нагадав ідею цього проєкту: «Оскільки в осяжній перспективі я не бачив шансу на досягнення історичного порозуміння, і цей прогноз, на жаль, на даний момент, мабуть, матеріалізується, – варто зосередитися на питаннях, які не повинні викликати жодних сумнівів. Передусім на жертвах, бо це вони є найважливішими, і з одного, і з іншого боку. Це не проєкт підрахунку жертв, хоча дуже часто його так представляють або так сприймають – нібито він має на меті перевірку, збільшення чи зменшення кількості жертв з одного або іншого боку. (...) Отже, по-перше: усі жертви – наші, бо проєкт стосується не виключно українських жертв, а й польських. По-друге – жодна жертва не повинна бути забута, кожна має бути названа на ім'я та прізвище».
Що більше часу минає від років польсько-українського конфлікту 1939–1947, то все пришвидшенішими темпами польське суспільство, польські політики відходять від якого-будь підходу і визнання, що всі жертви – наші, що ми повинні будувати майбутнє через примирення понад цими могилами, оскільки всім польським і українським жертвам належиться від нас передусім повага і пам'ять. Вони мали б будувати між нами не мур, а міст примирення, тим більше перед обличчям тисяч українських жертв, які гинуть уже п'ятий рік у війні Росії з Україною.
Якщо ж, як анонсував Дональд Туск, замість цього ми будемо у Варшаві будувати мур із прізвищами польських жертв Волині та Східної Галичини, то збудуємо мур не тільки польсько-українського примирення, а ворожнечі й ненависті, якого вже й багато наступних поколінь поляків та українців не вдасться зруйнувати. Шкода, що Дональд Туск не запропонував (якщо вже будувати мур), щоб це був мур пам’яті про спільні жертви обох народів як символ розбудови спільного майбутнього!
За кілька років після завершення кривавого польсько-українського конфлікту, у 1952-му, Юзеф Лободовський на сторінках паризької «Культури» мав відвагу і мудрість написати: «Терен, на якому відбуваються нечисленні польсько-українські зустрічі, настільки наїжачений колючими засіками, перекопаний вовчими ямами, засмічений взаємними упередженнями і підозрами (...), що треба цей терен бодай частково очистити і здренувати, бо інакше ми загубимося в ньому без порятунку. (...) Який же вихід із кривавого кола цієї ненависті? (...) Сперечатися до кінця про те, хто перший почав, хто більше завинив, хто пролив більше крові? Чи, може, якраз спробувати здобути іншу першість, першість простягнутої руки?»
Сьогодні Польща так само не хоче пам’ятати про реалізацію цієї заснованої на історичному досвіді та мудрості думки, як і, здається (хоча поточний рік був визнаний Сенатом РП «Роком Єжи Ґедройця»), відійшла далеко від концепції УЛБ (Україна-Литва-Білорусь), запропонованої Ґедройцем і визнаної сьогодні реліктом.
*
Особисто для мене місця, де понад 80 років тому пацифікували і знищували села, скоювали злочини проти цивільного населення – чи то польського, чи українського (а я була в кількох на території Польщі та в Павлівці-Порицьку на Волині) – просякнуті атмосферою меланхолії та смутку. Ніби трагедія, яка там сталася, залишила в природі, у повітрі щось ірраціональне, неназване... Особливо це відчуття є відчутним на покинутих, найчастіше зруйнованих цвинтарях, власне на Грубешівщині – на українських, а на Волині – біля польських цвинтарів чи костелів.
У Малкові біля повністю нині зарослого цвинтаря до 1938 року стояла церква, після неї залишилося тільки заросле церквище. Церква була знищена під час ревіндикіаційної акції руйнування православних церков на цих землях владою ІІ Речі Посполитої. Але інформаційна таблиця була спеціально вирвана і знищена... Це місце справляє неймовірне враження: хоча й гарне, воно сьогодні заросле, потопає в зелені. Але воно неймовірне цим майже відчутним на дотик смутком, тишею – так, що якби добре прислухатися, можна було б почути церковні співи...
Малків
________________
¹ Ukraińskie podziemie na Lubelszczyźnie w okresie okupacji niemieckiej 1939–1944, Mariusz Zajączkowski, Lublin-Warszawa 2015; Українські жертви Холмщини та південного Підляшшя y 1939–1944 r., Ігор Галаґіда i Мирослав Іваник, Львів 2021; Pociski jak paciorki różańca, Mariusz Sawa, Wrocław-Wojnowice 2024.
² Stosunki polsko-ukraińskie 1939–1947. Zarys problematyki, Andrzej Leon Sowa, Kraków 1998.
Польська версія тексту опублікована в NEW Online
11.08.2026