Авторитет

«Я за своє життя випив стільки…» Це інтерв’ю дуже відомого українського спортсмена, футболіста – і, на жаль, воно таке не одне. Цю фразу «я за своє життя випив стільки…» я вже чув і читав не раз і не два в таких інтерв’ю. Найдивніше, що звучить це зізнання з якоюсь незрозумілою для нормальної логіки гордістю, а головне – таким тоном, яким зазвичай говорять «я переплив океан», «пройшов пішки Сахару» чи «зійшов на Еверест». От я зміг стільки випити – я такий молодець. На Заході це також є, воно притаманне не тільки нам – просто там наркоти більше, ніж алкоголю. Але вони про це згадують вже тоді, коли це постфактум – або в тому контексті, що змогли побороти залежність, кардинально все змінили і добилися всього того, що є у їхнім житті. Мова йде про тих, кому далеко не двадцять і тридцять – у тридцять вони зупинились, а в сорок і п’ятдесят почали відлік назад. 

Я розумію, чому це виносить у заголовок інтерв’ю журналіст – так більше народу це прочитає чи клікне і подивиться в інтернеті, бо нормальність якось нікого вже й не приваблює. Але гордитися тим, що своїми руками ти зруйнував своє власне здоров’я? (Покоління, яке пило і грало у футбол чи бігало марафони – у ньому довгожителів зовсім немає, як і здорових людей.) Але як це читати чи слухати тим, хто тільки починає цей шлях, хто хоче чогось добитися, щось виграти, стати відомим спортсменом? Цим юним і молодим брати приклад, наслідувати кого – тих, хто «я за своє життя випив стільки»?

Мова не тільки про спорт – просто спортсмени, як і люди, які представлять шоу-бізнес, завжди на слуху, вони приваблюють нашу увагу і живуть з цієї уваги. У випадку Заходу це доволі успішні особи, фінансові брокери, адвокати, бізнесмени і винахідники, всі ті, про кого говорять self-made man – люди, які буквально всього добилися самі. Деякі з них написали книжки, описали свій шлях. Думка, ідея у всіх цих книжках аж ніяк не складна для розуміння: дивіться, я хворий, старий чи залежний від алкоголю і наркоти, зміг вибратися з ями, подолав свою залежність, свою слабість, поборов усі обставини, які були проти мене, і добився всього, ким я є, що я маю тепер – отже зможете і ви. Що робить усі ці книжки, а це переважно автобіографії, такими популярними, допомагає буквально бити рекорди продажів, розбирати написане на цитати (найвідоміший приклад – автобіографія Стіва Джобса) – вони правдиві. Люди, які це написали, які це зробили, живуть у наш час, вони дають інтерв’ю, ведуть свої блоги, це не казка – все це тут, дійсність, яка поруч. Чудеса інтернету дають змогу побачити це в реальному часі.

В історії України, в минулому, у нас не бракує успішних людей – тих, хто не здався, хто зміг наперекір всім обставинам, добився всього, що хотів, хто поборов свою слабість і лінь, хто переміг. Навіть за тих же дрімучих совєтських часів – деякі навіть написали про все це книжки. Той же академік Амосов власним здоровим способом життя це доводив як кардіохірург, багато писав і говорив про корисне харчування, про фізичні навантаження й обмеження, про щастя і нещастя, про глобальні проблеми людства, психологію, соціологію, написав декілька книжок і повістей, виданих у нас і перевиданих за кордоном. З футболістів найбільше написав сам у співавторстві (і написали про нього) Олег Блохін. Чи Валерій Лобановський – його автобіографія «Нескінченний матч», плюс книжки, написані про нього іншими авторами. З наших сучасників є автобіографії футболістів Андрія Шевченка й Олександра Зінченка, гімнастки Анни Різатдінової, де всі вони розповідають, як подолали втому, страх, розчарування і біль. Є вже навіть книжка про Залужного «Залізний генерал».

У нас ніколи не бракувало героїв – наприклад, дисидентів, тих, хто боровся з тим же совєтським режимом і переміг, хто воює і захищає нас всіх сьогодні на проклятій війні. У пресі є багато матеріалів про тих, хто «піднявся після удару», після втрати, трагедій і горя, які завдала війна, після поранення повернувся до життя, хто вижив в окупації, хто не звик жити зі смертю, але навчився жити поруч, хто не опустив рук і відродив свою справу, свій бізнес, свої компанії, перенісши на захід України, хто зміг знову почати з нуля на новому місці. Тільки це інша історія і далека до завершення, бо війна ще триває. Я сподіваюся, що ці приклади, ці майбутні біографії чи автобіографії стануть тим взірцем (або, як тепер говорять, ці люди стануть рольовими моделями) для молодих, для наступних поколінь українців і українок, бо їх чекає нелегке життя. Географію не змінити. Орда нікуди не зникне і ніколи не зміниться – це з нами назавжди.